передплата Українською | In English

№10, травень 2006

Бенкет відчуженості

Негативний результат – теж результат. Але не для всіх. Поготів не для політичних партій, які не подолали тривідсотковий бар'єр. І якось навіть соромно писати: аутсайдери мають зробити висновки з власної поразки, переглянути організаційні й ідеологічні засади. Їм не потрібні такі поради, їм потрібен досвідчений психолог.

26 квітня Вищий адміністративний суд оголосив рішення, яким відмовив у задоволенні позову Блоку Наталії Вітренко "Народна опозиція", Блоку Юрія Кармазіна "Партія захисників Вітчизни", Партії "Віче", Виборчому блоку політичних партій "Народний блок Литвина" до Центральної виборчої комісії.

Якщо порівнювати цей процес з минулорічним у Верховному Суді щодо справи про оскарження результатів повторного голосування з виборів Президента України, то вони багато в чому нагадують один одного. Тільки результат різний. В обох випадках ішлося про обвинувачення в недотриманні Центрвиборчкомом законодавства України про вибори і, як наслідок, викривлення волевиявлення громадян і встановлення неправильних результатів виборів.

Змінилися й сторони: колишні скаржники від "Нашої України" та БЮТу стали на бік відповідача (ЦВК), а Партія регіонів узагалі не брала участі в судовому розгляді. Про їхню позицію нам так і не вдалося довідатися. Мабуть, у регіоналів залишилася образа за торішню поразку їхнього лідера Віктора Януковича, проте цілком компенсована значною перемогою на парламентських виборах і в деяких випадках тотальною на місцевих.

У самому спорі привертає увагу технологічний хід представників Блоку Наталії Вітренко, які намагалися досягти прийнятного результату шляхом застосування, так би мовити, теорії відносності: голоси, подані проти всіх, і бюлетені, визнані недійсними, не враховувати для визначення кількості виборців, які взяли участь у голосуванні. За такої умови тривідсотковий бар'єр був би подоланий. Ось вам і новела для змін до законодавства.

Своє рішення суд мотивував також повідомленнями апеляційних судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, з яких видно, що під час встановлення Центральною виборчою комісією 10 квітня 2006 року результатів виборів народних депутатів України, а також на день ухвалення судового рішення у цій справі в судах загальної юрисдикції, до компетенції яких віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ щодо виборчих спорів, відсутні судові рішення про визнання протиправними рішень окружних і дільничних виборчих комісій щодо встановлення підсумків та результатів виборів.

Цим рішенням поставлено остаточну крапку в парламентських виборах- 2006, а тому є всі підстави привітати новообраних народних депутатів України.

Ярослав Ганзенко.
Які висновки здатна зробити Наталія Вітренко? А либонь потрібно. А Володимир Литвин, поразка якого – мабуть, найбільша несподіванка? А Інна Богословська? Партією "Віче" вкладено у вибори чи не найбільше інтелекту. Яке її "а напоследок я скажу"? Який постскриптум досвідченого Віктора Пинзеника та неофіта Віталія Кличка? А післямова (щоб не сказати епілог) Юрія Костенка й Івана Плюща? А Людмили Супрун, яка силу-силенну енергії вклала в роботу Бюджетного комітету, а тепер залишилася за стінами Верховної Ради? Чи можна уявити політику без Леоніда Кравчука? Без перебільшення, їхня поразка – це виклик. Передусім виклик з боку суспільства, яке відхилило їх як альтернативу.

Україна розколена. Україна в борні. Схід проти Заходу. Drang nach Kiev. Це приховані гасла переможців.

Україна розколена. Але це шлях у прірву. Мир – добре. Конфлікт – зле. Переконували у Блокові Литвина й партії "Віче". З ними погоджувались. Їм плескали. Але за них не проголосували.

Україна втомилася від протиборства, гукали політологи. Дайте нам кілька років стабільності, прохали економісти. Скільки можна чубитись? Обридло. Поверніть нам буденність, благали обивателі. Але віддали голоси протиборцям.

Коли українець каже "мир", він має на увазі "війна"? Результати виборів: Схід – це Схід; Захід – це Захід. Коли вони зійдуться? У першоджерелі – ніколи. Ніхто не підозрював, що суспільство так загрузло в конфлікті. Ним просякло повітря. Країну ще рятує тільки вироблена століттями здатність жити в поневоленні, вміння посміхатися ворогові, тримаючи дулю в кишені. Українська психіка фрустрована, скута терпінням, вражена жагою, але неможливістю вимістити злість. Звідси – оплески миротворцям. Звідси – причаєна і проявлена в самотині виборчих кабінок підтримка партіям-мілітаристам.

Українці воюють бюлетенями. Добре, що бюлетенями. Та все ж воюють. Чи погано це? І так, і ні. У будь-якому ворогуванні є як раціональний, так й ірраціональний струмені. Що є раціонального у протистоянні кресів? Одразу й не відповіси. Пригадаємо агітаційні лейтмотиви.

"Наша Україна": ти сказав ні... Але вони хочуть повернутися. Захисти свій вибір. (У кадрі: білий сніг, помаранчеві сухозлітки, чорні діжки-барабани, мудрий погляд вождя у світлу далеч. Останній штрих: посмішка волонтера. Аудіоряд: у-гу-гу-гу-гу-гу. Від хвилястого у-гу-гу супишся і посміхаєшся одночасно, прибираєш стійки бійця й розчулюєшся.)

Партія регіонів: ми мали економічне зростання 12%. Нині – спад. Зупинимо руйнацію країни. (У кадрі: місячний пейзаж, сміттєконтейнери, чорні калюжі, "кравчучки", згорблені баби. Альтернатива: фактурна постава вождя. Якщо його подати в мармурі, нагадуватиме княгиню Ольгу з Михайлівської площі. Аудіоряд: писк, свист, дзижчання. У голівудських трилерах після таких звуків неодмінно пускають кров.)

– Даруйте, – дратуватиметься читач. – Хіба це раціо? Це ж політична попса.

Попса. Отож-бо. Нічого раціонального в цій виборчій кампанії не було. Адже тези: ми продовжимо курс євроінтеграції; і в піку: ми налагодимо особливі відносини з Росією – це не аргументи для розуму, це так, аби було щось сказати. Схід і Захід підтримали "своїх". Не тому, що тaк вже шанують їх. А тому, що тaк не терплять "чужих". Якщо вчитатися в рядки передвиборних програм регіоналів і "нашоукраїнців" – жодних принципових відмінностей. І питання державної мови для них – не символ віри. Для "Партії політики Путіна" й ОУН – це альфа і омега. Відповідно й їх рейтинг у районі нуля. Бо проблема мови – не проблема для українців. "Нетаки" і "народні опозиціонери" спробували представити мовне питання каменем спотикання. І самі спіткнулися. І скотилися на узбіччя. Погляньмо на попередні вибори: жодна з політичних партій, яка перетворювала мову на фундамент пропаганди, не вигравала виборів.

Та все ж принципове запитання: як українці визначають "своїх" і "чужих"? Аби відповісти, звернімося до такого факту. Тільки на двох дільницях Алчевська "Наша Україна" здобула перемогу, хоча на інших результат сміховинний. І це на Донеччині! Здається, парадокс. Проте ремарка від Пушкіна: "Гений – парадоксов друг". Хто ж "друг" перемоги "нашоукраїнців"? Вправні руки рахувальників, підказують репортери. Ні, не вправні руки. Вправні ноги Віктора Ющенка, Геннадія Москаля і драні труби теплоцентралі. Це були саме ті дільниці, мешканці яких постраждали від зимової катастрофи. Енергійні заходи МНС, особистий візит Президента в оселі постраждалих, хоча й запізніла, та все ж відчутна допомога зробили "Нашу Україну" "своєю". Люди бачили владу не по телевізору, не в смокінгу, не на рауті, не на трибуні, а в себе на кухні, в наметовому містечку, відчували потиск долоні, пили чай і їли кашу разом із владою. Господарки бідкалися, що в квартирі не прибрано, а несподіваний гість кидав: "Це пусте, головне, аби тепло повернути". Влада обіцяла допомогти й допомогла. Ющенко прийшов, побачив, переміг. На двох дільницях. Чому на двох? Бо в інших місцях він не був. Він спускався в забій, жував вугільний пил, курив із шахтарями "Приму класичну", їв з ними "тормозок", сидячи на якійсь залізяці? Ні. То чого він хоче? Бачив хижі татар-самоселів уже за свого президентства? Бачив гаражі, в яких мешкають у курортний сезон кримські аборигени, здаючи квартири грошовитим москвичам? Ні. То як він може стати "своїм"? Президент частіше дивиться на засніжені Карпати, ніж на смердючі терикони. Якби зайці та вовки з полонини мали право голосу, вони підтримали б його партію. Однак в Україні є інші ссавці, які не стикаються з Президентом.

Те саме можна закинути й Вікторові Януковичу. Географія країни не обмежується Сходом і Півднем. І замість того, аби втішатися, що роботяги з Галичини розбрелися по світах, а тому не голосуватимуть, ліпше з'їздив би він у Богом забуте Міжгір'я та скуштував пісної мамалиги, якою харчуються старі й малі (людей середнього віку там не знайти: вони "обустраивают Россию" і перуть спіднє італійцям).

Скажуть: не президентське це діло – по селах їздити, є в нього й важливіші справи. Відповім: не президентське це діло – тільки тим і займатися, що по селах їздити, однак треба, дуже треба й це робити. У спогадах про Георгія Жукова є такий епізод. На одному із застіль хтось із цивільних стверджував: командувач має перебувати в штабі, приймати стратегічні рішення, а не на пузі по передовій повзати. Жуков його брутально перебив: я, коли був командувачем, і в штабі сидів, а як треба було, то й по передовій на пузі повзав.

Нам здаються кумедними передвиборні вояжі американських політиків: усмішки, обійми, немовлята на руках. Але вони знають, що роблять. Мільйони й мільйони, витрачені на телевізійну рекламу, не зрівняються з безпосереднім живим спілкуванням. Особливо в нас, в Україні, країні розшматованій, країні хуторянсько-квартирного відчуження. 22 відсотки голосів виборців, отриманих Юлією Тимошенко, – підтвердження цього. Без "кіношних" трюків і адміністративної підтримки, одним голосом, самим тільки осміхом, особистою присутністю на тисячах зустрічей, відвертістю, без роздмухування ворожнечі між людьми вона здобула підтримку.

Сумно й гірко. Сумно, бо розкол в Україні є. Гірко, бо з причин він примітивних і фатальних до дурнуватості. Україна ніколи не була "посудиною", в якій броунівський рух знайомив би людей. Україна була обшарпаним коридором, яким витали нації, мови, культури. Століття бездержавності й крах системи, яка насаджувала "советскую общность людей", зумовлює глибоку кризу ідентичності. "Свій"–"чужий" визначається не за духом, ідеєю, цінностями, переконаннями (як і має бути), а, на жаль, за близькістю фізично-географічною, знаністю. (Пригадаємо, хто за Ісусовою притчею є ближнім? Споріднений не за народженням, а за вчинком.)

Гидко й боляче до обурливості, що наші політики не зближують людей, а розганяють їх по таборах, спекулюють на забобонах, розкошують на темряві й емоційній затятості.

Ми втішалися освіченістю й мудрістю народу. З'ясувалося, все це ефемера. Учені регалії Володимира Литвина, Віктора Пинзеника, Юрія Костенка та інших – вага повітря на виборчих терезах. "План розвитку країни", мабуть, справді розійшовся мільйонним накладом, але, крім автографа, у цій книжці мало що читали. Українець самотній і зацькований політичними зрадами. Ці вибори мали стати апофеозом ідей, програм, аргументів, що й передбачається пропорційною системою волевиявлення. Натомість обернулися бенкетом відчуженості.

Можна витягнути на світ Божий усі страхи людські й виграти вибори. Одначе найнебезпечніше: щоб нажахати іншого, треба нажахатися й самому. Маги трибун повинні вірити хоч у дещицю всієї тієї ахінеї, яку рекли. І це найнебезпечніше. Як швидко вони віддихаються в кутках рингу й простягнуть одне одному руку? Забудуть не тільки зазнані образи, а й ті, які завдали самі? Це запитання риторичне. Але відповідь на нього – на вагу державного життя.

Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ

Плакат - брат барикад

Останні новини

Франція планує скасувати поставку частини Caesar Данії, щоб надати їх Україні - ЗМІ Вчора, 02 жовтня

Кулеба: держави-скептики мають переглянути позицію про членство України в НАТО Вчора, 02 жовтня

Глава міноборони Німеччини відреагувала на намір України швидко вступити в НАТО 01 жовтня

США наступного тижня оголосять черговий пакет військової допомоги Україні – Білий дім 01 жовтня

Україна подала заявку в НАТО - є перша підтримка, зміни у ядерних погрозах Росії: новини дня 01 жовтня

Байден попередив Путіна: США і союзники готові захищати кожен дюйм території НАТО 01 жовтня

У ЄС досягли політичної згоди щодо реагування на рекордні ціни на енергоносії 01 жовтня

27 країн ЄС ніколи не визнають нову анексію і обіцяють підтримку, скільки потрібно 01 жовтня

Майбутня прем’єрка Італії: Путін - загроза, анексія не має значення 30 вересня

Прем’єрка Британії: Лондон ніколи не визнає анексію українських територій 30 вересня