Одеське заслання маршала Перемоги,

або Про що свідчать архівні матеріали й експонати музею

Про особистість Георгія Костянтиновича Жукова та його внесок у Велику Перемогу ще й досі сперечаються історики. Одні вважають його видатним воєначальником усіх часів і народів. Серед них і американський військовий вчений Мартін Карден, на думку якого, «Жуков був полководцем полководців щодо ведення війни масовими арміями двадцятого століття. Від нього німці мали більше втрат, аніж від будь-якого іншого воєначальника. Він був диво-маршал, військовий геній».

На думку інших дослідників, військові операції маршала Перемоги часто-густо супроводжувалися невиправданими великими втратами в підпорядкованих йому військах. Також вони відзначають його важку вдачу, амбіційність…

Багато цікавого про легендарного полководця можна дізнатися у військово-історичному музеї Південного оперативного командування. І невипадково, адже в період з червня 1946-го по лютий
1948 року Георгій Костянтинович був командувачем військ Одеського військового округу. Проте не за власним бажанням маршал Жуков опинився у Південній Пальмірі. Як і Пушкін, він був там у засланні …

Помста Сталіна

Жуков Георгій Костянтинович (19.11(01.12).1896– 18.06.1974), член ко­му­ністичної партії з 1919 р., член ЦК в 1953–1957 рр. (кандидат в 1941–1946 рр. і з 1952 р.), член Президії ЦК 29.06–29.10.57 р. (кан­дидат з 27.02.56 р.). На­ро­дився в селі Стрел­ков­ка Угодсько-Завод­ського району Калузької гу­бер­нії. За націо­на­льністю – росіянин. У 1920 р. за­кін­чив кавалерійські курси, в 1925 р.– курси удосконалення комскладу кавалерії і в 1930 р.– курси вищого начальницького складу. З 1918 р. у Червоній Армії. У 1938–1939 рр. заступник командувача військ Білоруського військового округу. У 1939 р. командувач корпусу та групи військ у районі Халхін-Голу. У 1940–1941 рр. командувач військ Київського особливого військового округу. У січні-липні 1941 р. начальник Генштабу й заступник наркома оборони СРСР. Під час Великої Вітчизняної війни член Ставки Верховного Головнокомандування, командувач військ ряду фронтів, в 1942–1945 рр. перший заступник наркома оборони СРСР і заступник Верховного Головнокомандувача. У 1945–1946 рр. головнокомандувач групи радянських військ у Німеччині. У березні-червні 1946 р. головнокомандувач Сухопутних військ і заступник міністра оборони СРСР. З 1946 р. командувач військ Одеського, а згодом і Уральського військових округів. З 1953 р. перший заступник міністра, у 1955–1957 рр. міністр оборони СРСР. З 1958 р. у відставці. Депутат Верховної Ради СРСР І–IV скликань. Герой Радянського Союзу (1939 р., 1944 р., 1945 р., 1956 р.). Маршал Радянського Союзу (1943 р.). Похований на Красній площі в Москві.

Проблеми в маршала Перемоги розпочалися відразу після закінчення Великої Вітчизняної війни. Партійна номенклатура та її керманичі були не в змозі пробачити Жукову його велику популярність в армії та серед звичайних радянських людей.

Розуміючи, яку небезпеку приховує в собі ця всенародна любов, «батько народів» вирішив усунути конкурента. Сталін зробив усе з єзуїтською хитрістю. Спочатку він підняв великого полководця на недосяжну височінь, довіривши йому замість себе прийняти парад Перемоги.

Багато хто пам’ятає кадри кінохроніки, які облетіли тоді весь світ – легендарний Жуков у золотих еполетах, увесь в орденах і на білому скакуні мчить Красною площею. Приспавши пильність усенародного улюбленця й ізолювавши його від вірних йому військ, Сталін наказує заарештувати Георгія Костянтиновича. Формальним приводом для цього стало фото маршала, де він зображений разом із іншими генералами на шпальтах однієї з центральних газет.

Ходили чутки, що, не дочекавшись генералісимуса, легендарний полководець необачно сів на стілець, призначений самому Сталіну(!), навіть більше, наказав сфотографувати присутніх без Йосипа Віссаріоновича.

Суд над Георгієм Жуковим відбувся 1 червня 1946 року на засіданні Вищої військової ради. Чого тільки тоді не закидали маршалу Перемоги: від організації змови з метою захоплення влади в країні до нібито існуючих фактів корупції й мародерства. Свідчення на Жукова відповідні органи «витягли» з товариша та бойового соратника Георгія Костянтиновича командувача ВПС генерала Новикова. (За цією справою також було заарештовано ще 70 чоловік.) На той час цих звинувачень аж ніяк не бракувало для ухвалення смертного вироку обвинуваченому. Проте Сталіну цього було не потрібно, адже розпочиналася «холодна війна», що будь-якої миті могла перерости в Третю світову. Йому важливо було продемонструвати присутнім, хто в країні «господар» і публічно принизити всенародного улюбленця. Як згадував у своїх мемуарах Рокосовський, розлючений Сталін наблизився впритул до зблідлого Жукова й, піднявши руку, зло вимовив:

– Усі великі російські полководці – Суворов, Кутузов були дуже скромні. А вам, товаришу Жуков, цих якостей явно бракує. В Одесу його командувачем!

Як Жуков Одесу «підкоряв»…

Можна уявити, в якому настрої приїхав до Південної Пальміри знаменитий маршал. Не гаючи ані хвилини, він заходився виконувати свої функціональні обов’язки. У актовій залі штабу Червонопрапорного Одеського військового округу було чимало народу, всі хотіли побачити легендарного воєначальника. У певний час ординарці зачинили двері. Пролунала команда: «Струнко»! У цей момент з’явилися генерали, що запізнилися, та, побачивши зачинені двері, обурилися.

– Жуков наказав не впускати, – доповів їм патрульний. – Просив передати: «Хто ще раз спізниться, буде відправлений у війська»!

Із прибуттям нового командувача дисципліна й порядок стали невід’ємною складовою армійського побуту. Одеса була в руїнах, а в Аркадії вже будувалися багатоповерхові дачі для генералів і місцевої партноменклатури. Усі «хатинки» Жуков відібрав і віддав під дитячі будинки, а стосовно вищих посадовців, котрі зловживали службовим становищем, було порушено кримінальні справи.

Георгій Костянтинович здогадувався, чому саме до Одеси відправив його Сталін. Річ у тім, що штаб округу тут був, а ось частини та з’єднання лише починали повертатися з Болгарії і Румунії. Для них необхідно було готувати нові місця дислокації, а, відтак, іти на уклін до місцевих партапаратників, чого Жуков терпіти не міг!

Проте все сталося із точністю до навпаки. Маршал «підім’яв» під себе «всіх і вся»! На той час в Одесі-мамі був пік бандитизму. Через порт ішов величезний потік вантажів, місто було наповнене зброєю й усілякою контрабандою. Уночі раз у раз спалахували перестрілки! Як цьому дати лад?

Зі спогадів очевидця, ветерана-фронтовика Віталія Литвина:

«Жуков цю проблему розв’язав миттєво. За його наказом усім військовим було видано зброю, а вулиці міста почали патрулювати бойові офіцери. Більше того, маршал наказав перевдягнути розвідників у гарні добротні костюми, забезпечити їх великими валізами й доручити після дванадцятої ночі розгулювати найтемнішими одеськими закутками. У разі нападу їм було дано команду стріляти на ураження. Завдяки ось таким неординарним заходам вже через чотири місяці на вулицях Одеси панував мир і спокій, а шахраї та шантрапа визнали Жукова справжнім хазяїном міста. І це не просто слова.

Ось іще одна з історій, популярних на той час.

Одного дня в оперному театрі у Георгія Костянтиновича зник іменний годинник, подарований йому особисто Сталіним. Маршал попросив міліцію розібратися. Як же він здивувався, коли за годину в своєму будинку, що ретельно охоронявся, він виявив зниклий годинник і записку: «Дорогий наш маршал Жуков. Ми дуже любимо і шануємо Вас. Це зробили не ми, а дрібна шпана. У нас, одеських злодіїв, вкрасти у Вас – рука не підніметься»!

Про що розповідають музейні експонати?

У військово-історичному музеї Південного оперативного командування дбайливо зберігається реліквія – стіл, за яким працював маршал. Екскурсовод музею Новомир Царихін розповідає про те, як невдовзі після призначення Жукова командувачем до нього прийшов відрекомендуватися прокурор округу. Він постукав у двері, проте маршал після контузії був глухий і, мабуть, не почув.

Жуков сидів за столом і уважно вивчав документи та вочевидь був не в дусі. Несподівано побачив офіцера, що стоїть у проході.

– Ти хто такий, чому без дозволу? – суворо запитав господар кабінету.

Звісно, прокурор не чекав на такий прийом. Він намагався пояснити, але було запізно – Жуков вже гучно крикнув:

– До столу, по-пластунському, марш, хутко!

І прокурор округу, немов загіпнотизований, виконав наказ.

А ось на стендах – фотографії Георгія Костянтиновича: командувач перевіряє бойову підготовку на полігоні в Чабанці (20 км від Одеси. – Авт.). Мряка, усі офіцери, окрім одного полковника, вдягнуті в плащ-намети. Жуков суворо запитав останнього:

– Чому екіпірований не за формою?

Той доповів, що, за існуючим положенням, плащ-намет видається усім офіцерам безкоштовно, за винятком полковників, котрі повинні придбати його власним коштом. А він, мовляв, тільки днями прибув до місця служби й не має зайвих грошей, бо вимушений ще й житло знімати та сім’ю годувати.

Така відповідь не сподобалася Жукову. Начальникові речової служби він тут же наказав безплатно забезпечити офіцера плащ-наметом і додав:

– Видайте товаришу під…полковнику.

Попри свою вимогливість і суворість, Георгій Костянтинович залишився в пам’яті ветеранів Одеського військового округу «суворим, але справедливим». Саме як чуйну та не байдужу до проблем інших людину його характеризує ось такий приклад. Інспектуючи одну з військових частин, він попросив показати, як живуть молодші офіцери: лейтенанти, капітани. Його привели до землянок, де були розміщені їхні родини. Там, біля «буржуйки», він побачив дружину бойового офіцера та сплячу дитину. Жінка, за фахом музичний працівник, пояснила йому, що на роботу влаштуватися не може, до того ж через вогкість постійно хворіє їхній маленький син. Кажуть, маршал у роздумах просидів біля ліжка малюка півгодини, а наступного дня його ординарець передав сім’ї офіцера три путівки й невелику суму грошей з особистого фонду командувача.

Замість епілогу

Залишив Жуков Одесу так само несподівано, як і прибув до неї. З перших днів його перебування на посаді «доброзичливці» доповідали Сталіну про те, що опальний маршал нібито узурпував владу в Одесі та поводив себе нетактовно по відношенню до партійних чиновників. Зробила свою погану справу й комісія на чолі з міністром оборони СРСР Миколою Булганіним. Зустрічати свого начальника, а тим паче доповідати про виконану роботу Георгій Костянтинович відмовився, розуміючи, що під нього «риють».

Через деякий час у його кабінеті пролунав дзвінок від Сталіна:

– Товаришу Жуков, це правда, що під час однієї з військових нарад ви зробили заяву, що Одеський округ для вас занадто малий і ви займаєтеся службовими справами до полудня, а після обіду вирішуєте свої особисті питання, заважаєте міській владі налагоджувати мирне життя?

– А хто вам про те сказав, товаришу Сталін?

– Це неважливо, відповідайте по суті запитання.

– Говорив, товаришу Сталін.

– Добре, товаришу Жуков, ми знайдемо для вас місце служби відповідно до вашого бойового досвіду.

Так легендарний полководець отримав нове призначення до Сибіру, чимдалі від «цивілізації». Задля справедливості слід зауважити, що Жуков був у немилості не лише в Сталіна. Після смерті останнього його наполегливо «топили» і Хрущов, і Брежнєв. Партійне керівництво заздрило славі та відверто побоювалося видатного воєначальника. Чого не скажеш про простих людей, для яких він назавжди залишився маршалом Перемоги.

У своїх мемуарах Жуков напише: «Я завжди відчував, що потрібний людям, що постійно їм зобов’язаний. А це, якщо думати про смисл людського життя, найголовніше!». Цьому життєвому кредо маршал Перемоги залишався вірним до кінця своїх днів.

 Фото автора.

Автор: Максим ТИХОНОВ