№7, квітень 2010

Гаяне Атаян: «Шкода, що мама не дожила до щасливого часу, коли побачила світ ця розкішна книга Гаяне Атаян: «Шкода, що мама не дожила до щасливого часу, коли побачила світ ця розкішна книга "Тетяна Яблонська"»

ДОРОГОЦІННИЙ ЖИВОПИС

– Гаяне, а що розповідала Тетяна Яблонська про критерії, за якими могли взяти або не взяти роботу на виставку чи в музей?

– Показовою є історія з картиною «Літо»: з одного боку, мамі хотілося, щоб роботу прийняли на виставку, а з другого – написати її так, як писали молоді протестні художники – сміливо, розкуто. Вона на той час була вже академіком, мала нагороди, встигла побувати депутатом Верховної Ради, тобто – людиною з певним статусом. Але, як член виставкому, мала вийти, коли її картину обговорювали й голосували, тоді так було заведено. Коли зайшла, їй кажуть, що прийняти не можуть. Де тут, мовляв, сучасне село, де колгоспні отари, це ж Україна за часів Нечуя-Левицького... Хто казав, не хочу називати поки що. «Якби ви ще назвали «Влітку», то йшлося б про епізод, а «Літо» – це надто узагальнююча назва, і взагалі...». І коли картину в Києві не прийняли на виставку, вона, з одного боку, наче й образилася, а з другого – була гордою тим.

В обхід київського виставкому можна було подати роботу на всесоюзну виставку. Мама так і зробила. Там її прийняли, там були інші, демократичніші погляди й оцінки. І ось як сталося з показом картини в Манежі. Українці формували свою експозицію так, щоб огляд починався з урочистих офіціозних картин із вождями, як було прийнято, робітничою тематикою, військовою. Речі протестного плану, з формальними пошуками, а картина «Літо» опинилася саме серед них, мали бути розміщені в кінці експозиції. Однак москвичі склали загальний маршрут екскурсій навпаки: до української експозиції глядачі заходили з тилу. Тож український розділ виставки починався якраз із картини Яблонської «Літо». Мама згадувала, що навпроти її роботи висіла велика натуралістична картина Лактіонова «Пушкін під дубом». Між цими двома картинами утворився своєрідний майданчик полеміки «молодих інтелектуалів» і «старих ретроградів». Згодом картина «Літо» потрапила до Третьяковки, в Україні вона так жодного разу й не виставлялася.

ІЩЕ ОДНА ЦІКАВА Й СУМНА ІСТОРІЯ

Іще одна цікава й сумна історія трапилася навколо робіт Тетяни Яблонської декоративного циклу. У 1969 році був виданий альбом, де разом із репродукціями деяких маминих робіт з фольклорної тематики надрукували балади Івана Драча, написані за мотивами цих робіт. На кожному розвороті праворуч – картина, ліворуч – балада. Мама ці балади дуже цінувала, пишалася ними й деякі знала напам’ять. Альбом надрукували, й одразу цензура знайшла там націоналізм. Увесь наклад було вмить знищено. Залишилося всього кілька примірників.

Восени я була у творчій групі в Седневі. Там щороку влаштовують свято «Седнівська осінь». Серед гостей був Іван Федорович Драч. У Седневі, на території Будинку творчості, є пам’ятник Тетяні Яблонській роботи  Василя Захаровича Бородая. І мені було дуже приємно, коли Іван Драч, виступаючи з трибуни, тепло згадав мою маму й дуже виразно прочитав одну з цих балад – якраз ту, яку мама найбільше любила, – «Баладу роду». Коли вимовив ім’я Тетяни Яблонської, седнівські старі люди зааплодували. Її там любили, багато років вона була для седнівчан своєрідним символом. «А чи приїхала Тетяна Нилівна?» – це щороку. Вона була дуже простою з людьми, легкою у спілкуванні, багатьох знала. До речі, в альбомі, як і в маминій творчості, є багато робіт, що походять із Седнева – з 60-х аж до кінця 90-х років. Приміром, етюд до картини «Літо», він зберігається в нашій академії, або картина «Чайна», що в  Третьяковці. Ту книжку з баладами Івана Драча добре було б перевидати, хоча б невеликим накладом, бо вона сама по собі, з цією історією, вже є документом часу. Я маю лише один примірник. А Іван Федорович (я йому тоді, до речі, подякувала за цей виступ і запитала, чи має він ту книжку) сказав: є гранки.

Тетяна Яблонська ніколи не вважала себе аж такою націоналісткою, але в 60-ті роки справді дуже захоплювалася українською тематикою, дихала цим повітрям. Я добре пам’ятаю всілякі предмети народного мистецтва, котрі вона звідусіль привозила, ці яскраві квіти вощені. Тепер таких квітів нема. Корзини, ті, що мама купувала на базарах, у нас залишилися.

Із тексту Т. Яблонської

Мою українську серію шістдесятих років, завдяки партійній пильності керівників, подібних Скабі, не можна було виставити на Україні. Виставили у Москві. З успіхом возили до Угорщини.

У Києві була спроба видати цю серію окремим альбомом, у супроводі віршів Івана Драча, написаних саме до неї, але начальство вважало за краще порізати весь тираж «на локшину». Було? – Було…

Я дуже пишаюся тим, що моя картина «Життя» сприяла появі чудової балади Драча – «В мого роду сто доріг».

Із тексту Т. Яблонської

«В конце 60-х годов меня потянуло несколько «вглубь». Такие вещи, как «Безымянные высоты», «Отдых», стоят уже на пути выхода из декоративизма.(…)

Поездка в Италию в 1972 году опять перевернула мое сознание.(…) Под впечатлением поездки в Италию я написала свой «Вечер. Старая Флоренция». Эта картина – дань моим чувствам и мыслям. (…) Но в ней нет еще свободы, есть влияние искусства старых мастеров. Новый плен. (…)

Теперь о возвращении к истокам. О живописности. О том, что потеряла как будто навсегда.

Уже в начале 70-х годов надо было учить Гаюшу для поступления в художественный институт. Отдавать ее в художественную школу я не хотела – решила учить сама. Оля говорила, что я не имею права учить ее живописи. Так как в ней ничего не понимаю. Меня это крайне возмущало. Как так? Что за наглость с ее стороны! (…) Получается, что в глазах большинства я – «один из талантливейших живописцев», а по мнению собственной дочери, – «ничего в живописи не смыслю». Скандалы и ссоры.

Но вот как-то летом я рядом с Олей писала в Седневе этюды и увидела колоссальную разницу в подходе к ним.(…) Начались мучения, слезы, неверие в свои силы. Оля объясняла, ругала. И вот я стала прозревать. Начали возникать давным-давно забытые ощущения живой, материальной, красивой живописи, когда вдруг краска начинает превращаться в драгоценную плоть, оставаясь активно играющей на холсте краской. (…) Это драгоценная живопись.(…) Мне сейчас кажется: насколько лучше, полноценнее были бы все мои картины, если б они были по-настоящему написаны. Только настоящая живопись может дать живописному произведению подлинную ценность.

Если бы я не забывала, не теряла этого ощущения, то, возможно, и мои декоративно-этнографические вещи были бы более весомыми и настоящими. А вернее всего, я бы к ним не пришла, и все творчество развивалось бы как-то иначе».

– Гаяне, цей уривок із тексту Тетяни Яблонської, мабуть, також написаний під настрій. Бо вся творчість Тетяни Яблонської, без перебільшення, справді дорогоцінний живопис. Як вам мама передавала свою майстерність?

– Я вчилася у звичайній, а не художній школі. Коли мама вирішила мене вчити професійно, мені було близько 12 років. Мама повністю взяла на себе відповідальність за мою фахову підготовку. Рисунки, начерки, етюди – все було під маминим керівництвом. Щоправда, вже перед самим інститутом віддала мене трохи позайматися в студію до Ігоря Григор’єва. Хотіла, щоб я попрацювала в колективі. Невдовзі Ігор Григор’єв помер, студією деякий час керував Владислав Мамсиков, а загалом там я провчилася недовго. В основному до вступу в інститут мама вчила мене сама. Звичайно, й Оля. Я пам’ятаю їхні суперечки про живопис, якраз те, про що писала мама. Оля закидала мамі, що вона пише «легковажно», казала, що треба більше насичувати поверхню вібрацією, щоб кожен сантиметр живопису звучав, щоб був сам по собі твором. І не так важливо, що писати, а важливо, як. Оля тоді дуже вплинула на маму.

– Що вам запам’яталося з того, як саме мама викладала? Критикувала чи ні?

– Вона мене все життя вчила: і до інституту, і після, й до самого кінця. Вона вміла аналізувати, знаходити помилки. Уміла скласти схему, пояснити. Якщо робота невдала, висловлювала це прямо. Але якщо й казала різко негативні речі, це все одно звучало доброзичливо. В усякому разі мене не знищувало. Я не втрачала віри в те, що можу краще. У мене що далі, то більше в голові спливають мамині уроки. Наприклад, ось таке: якщо річ від самого початку не задумана пластично, не закомпонована, її ніколи не напишеш. Як не намагайся якусь деталь витягти абощо, не напишеш, і все. До речі, я тепер дозріваю до того, що професійні настанови Тетяни Яблонської – те, що я пам’ятаю – маю записати. Це дорогоцінний багаж. А мама, її сестра Олена та брат Дмитро отримали основи фахових знань від свого батька Нила Олександровича, котрий сам підготував їх до вступу до художнього інституту. Мамин батько не витримав екзамену до Академії мистецтв, згодом трохи вчився у Вхутемасі. Це були 20-ті роки, часи пошуку й руйнування старих традицій. У нас збереглися три його маленькі рисуночки, портрети дітей, і, судячи з них, він справді грамотно малював, у дусі старої академічної школи, хоча, по суті, так і залишився аматором. А коли мама готувала мене до вступу в інститут, вона дуже чітко вибудовувала систему, як компонувати, як вести роботу, етап за етапом. У неї була цікава ідея, може, і не її особиста, а десь запозичена, але нею осмислена, що «робота має бути завершена на кожному етапі». Тобто вже коли проводиш першу лінію, маєш одразу уявляти для себе образ майбутньої роботи.

Тетяна Яблонська завжди багато читала, особливо цікавилася думками художників – спогади, щоденники, листи, Делакруа, Коро. Про імпресіоністів без кінця читала, спогади Рєпіна, Коровіна – це були її найулюбленіші книжки. І вона завжди вміла добути з них головне й найцінніше, воно складалося для неї в чітку систему. Коли мама вчила мене, вона вже відійшла від декоративізму й не викладала в інституті. До речі, викладала вона там двічі: у 40–50-ті роки, потім, через тривалу перерву, у 60–70-ті роки, під час своїх декоративних пошуків. Може, через це її монументальна майстерня була такою прогресивною.

Ось такий епізод. В останні мамині роки, коли я щось писала, вона часто сиділа за мною у своєму інвалідному кріслі. А я, знаєте, бентежилася: така авторитетна людина спостерігає за моєю роботою. Кажу: «Ти на мене поки що не дивися, я попрацюю, потім». Вона вдавала, що собі дрімає, а насправді все-таки на мене дивилася. Їй це було цікаво, бо вона ж художник. У той час вона вже не могла олією писати. Працювала пастеллю на тонованому папері. Пастель потребує менше фізичних зусиль, ніж олія, але не менше гостроти бачення й майстерності. Інколи в мами виникало палке бажання поправити мою роботу. Оцей натюрморт із конваліями я писала на початку літа 2005 року, за декілька днів до того, як мами не стало. Вона сміливо торкнулася цієї тіні, і натюрморт одразу організувався. Як хотілося б мені й тепер показати мамі свої роботи!..

Я не беруся судити по інших її учнях, може, хтось і сприймав її як авторитарного педагога, не знаю, але зі мною цього не було. Коли я стала формуватися як художник, мама ніколи не намагалася мене ламати. Якщо давала пораду, то лише в тому руслі, в якому рухалася я сама. Це дуже важливо. Вона була для мене суворим, але неодмінно доброзичливим порадником, завжди намагалася знайти в моїй роботі хороше зерно.

Мама мене народила в 42 роки. Їй трохи помагали всілякі няньки. Бабусі в мене не було, вона померла, коли мені був рік. Скільки пам’ятаю, для мами завжди головним було організувати роботу, все було цьому підпорядковане. У неї був принцип: «напрям головного удару». Вона щодня вміла визначити, що головне, решту – відсунути.

Тетяна Яблонська вміла жити насичено й вимагала цього від інших. Я часто згадую, як в останні роки вона майже щоранку ставила мені одне-єдине запитання: що ти сьогодні писатимеш? Саме писатимеш, а не робитимеш. Як я на неї сердилася! Я ж за мамою сама доглядала, майже весь час при ній знаходилася. Казала, що писати я не буду, мені треба зробити те й те, піти туди й туди. А вона мовчить. І це мовчання таке промовисте. Інколи я вже не мала вибору. Треба було писати. Тепер я дедалі більше розумію, наскільки вона мала рацію. Оте мамине запитання лунає в мені щодня.

НАПРЯМ ОСНОВНОГО УДАРУ

– Гаяне, Тетяна Нилівна Яблонська, до всього, була ще й депутатом Верховної Ради. Чи входило це до «напряму основного удару»? І як її авторитетність і статус допомагали їй у житті?

– Із маминих розповідей, як вона в 50-ті роки була депутатом, зрозуміло, як тоді проводилися вибори, майже як призначення. Вона представляла якийсь округ у Чернігівській області. Це якоюсь мірою смішно й дивно: чому, скажімо, чернігівські селяни обирають своїм депутатом художницю? Та це особливості радянської доби, але при всьому тому мама була чесним депутатом, сама відповідала на листи, уважно стежила за тим, як виконуються депутатські запити й доручення. Були величезні стоси листів, книги, де вона записувала, як просувається кожний лист, як вирішується кожне питання. Якось усе встигала завдяки суворій самоорганізації і багатьом людям справді допомогла. Тому – здобула матеріал для даху, тому – дітей десь улаштувала під якийсь патронат. Такі прості житейські справи…

Мама вирізнялася прямотою. Казала: «Я в цьому – росіянка». Була інколи різкуватою, і стосовно художників – теж. Могла щось таке сказати, а потім шкодувати. До речі, коли відчувала, що когось марно образила, завжди була готова вибачитися. Дуже переживала після виставкомів. Це ж радянська доба. З одного боку, професійна планка була досить високою, з другого – щось насаджувалося згори, а з третього – хтось про щось завжди просив: переголосувати абощо. Пройде виставком, а мама ввечері вдома мучиться сумнівами: ой, може, треба було прийняти. У цих комісіях їй доводилося брати на себе відповідальність. Це завжди важко. Тетяна Яблонська мала авторитет, на неї дивилися колеги. І їй інколи нелегко було першою назвати роботу слабкою там, де інші не наважилися б, бо, наприклад, могло йтися про художника, якого багато хто знає. До речі, на початку 70-х років вона мала серйозні неприємності, після того, як на з’їзді художників відкрито виступила проти партійного свавілля: висловила невдоволення тим, що вже після всіх виставкомів, перед відкриттям кожної виставки приходили начальники з ЦК партії, оглядали експозицію й на свій розсуд знімали зі стін роботи. Тоді мама написала картину «Життя триває», тепер вона експонується в Національному художньому музеї. Це філософська робота: на тлі стіни старої хати сидять старий і молодиця з дитиною. Після маминого виступу на з’їзді діяч із ЦК зняв з виставки цю картину, як таку, що ганьбить радянську дійсність. Маму викликали «на килим», були повчання й погрози. І претензії такого роду: «Де ви бачили такі старі хати? Хіба ви не знаєте, що люди в нас будують котеджі?», «Як вдягнена молодиця? Ви що, не знаєте: в нас дівчата десятирічки покінчали й у крепдешинах ходять?!». А мама навмисно їздила шевченківськими місцями й шукала саме старі хати, бо стара хата – це символ, що несе в собі пам’ять багатьох поколінь. Стіну цієї хати мазали багато рук. Після цього мама пішла на конфлікт із собою, написала інший варіант картини, компромісний, і потім за це сама перед собою соромилася. А та, перша, картина так і залишилася стояти в майстерні повернутою до стіни. Через певний час її побачили художники з Москви, дуже високо картину оцінили, підтримали маму. І вона знов узялася за неї, зробила її ще більш філософськи поглибленою. 

Це – одна з маминих етапних робіт, як і картина «Безіменні висоти», що потрапила до Третьяковки і, скажу відверто, свого часу дуже вплинула на уми художників, багато хто став ці «Безіменні висоти» наслідувати.

Картину «Вечір. Стара Флоренція» мама для себе визначала як поворот від поверхово-декоративного до поглибленого філософського начала. Можливо, живопис тут дещо сухуватий, якщо порівнювати з іншими її роботами. Але від цього картина не менш виразна. Мама зобразила саму себе в готелі, увечері, після дня, проведеного у прекрасній Флоренції. Дуже точно та з любов’ю зобразила архітектуру, тонко передала настрій. Тут купол собору не повинен був відбиватися у вікні, правда дещо змінена на догоду образу. А рисунок олівцем для фігури зробила Оля, намалювала маму зі спини. Картина «Вечір. Стара Флоренція» також знаходиться в Третьяковській галереї. Мама дуже її любила. В Україні картину, на жаль, не захотіли придбати. Звісно, добре, що картина в Москві, але краще було б їй бути тут.

Іще одна етапна й улюблена мамина робота – картина «Льон», також знаходиться у Третьяковці. Пам’ятаю, з яким натхненням вона писала навколо Седнева етюди до неї, а потім тут, у цій майстерні, – саму картину. У той час мама була під великим впливом імпресіоністів, зокрема Каміля Піссарро. І справді живопис тут набагато складніший, ніж у «Флоренції». Мама казала, що перецілувала пензликом кожен сантиметр картини. У майстерні тоді стояв перед нею справжній великий сніп льону. Невеличкий клаптик від нього залишився й донині. А моделлю була Оля. 

Життя Тетяни Яблонської в мистецтві не було аж такою переможною ходою. З одного боку, вона час від часу отримувала якісь звання та нагороди, адже не помітити її було неможливо. А з другого – ніколи не прагнула бути «своєю» серед чиновників. У творчості намагалася бути чесною, не робила підлості й не займалася шкідництвом у культурі. Говорила те, що відчувала. Якщо хвалила роботу, робила це від душі. І художники це цінували.

У 90-ті роки, коли в мистецтві почалася нова молодіжна хвиля, нігілістична, руйнівна, мама у своїй творчості віддала перевагу ліриці. Писала камерні пейзажі та інтер’єри, інколи – портрети,  цінність яких  у вишуканості живопису. В останні кілька років перейшла на пастель, малювала, сидячи перед вікном, те, що бачила перед собою: предмети на столі, на підвіконні, пейзаж за вікном. Це невеличкі за розміром, дуже виразні речі, і, я впевнена, вони ще будуть гідно оцінені. І я вдячна китайцям за те, що книгу так красиво завершено пастелями. 

Ви кажете про статус... Не можу не згадати, як у 2004 році, одразу після останньої прижиттєвої персональної виставки Тетяни Яблонської в Київському музеї російського мистецтва, цей самий музей на виставці «З приватних колекцій» показав чотири підробки під іменем цієї самої Яблонської. Таке суперечить усім на світі правам і законам. І статус не допоміг. Держава давала якісь відзнаки, а потім сама по них і топталася.

Не допомогло й звання Героя України. Його мама отримала 2001-го, а вручати орден Кучма приходив до нас через рік. Не переповідатиму кумедну історію підготовки комунальників до його візиту. Відтоді деякі з моїх сусідів почали вважати мене чи не олігархом. А мамин високий громадський статус здебільшого викликав заздрість, плітки, і насамперед серед художників. У 80-ті роки у творчих групах у Седневі я спостерігала, як мама могла дуже запросто спілкуватися з молодими художниками. Мені здавалося, що її високий авторитет їй трохи заважає. З одного боку, повага – це добре. А з другого – вона завжди прагнула простіше триматися з людьми.

– А чи готові ви створити музей Тетяни Яблонської?

– Питання не до мене. Особисто я таких ресурсів не маю. А держава... Ми ж не в Китаї живемо, де держава може створити музей одного  художника. А в нас нехай зроблять, принаймні, інвентаризацію по тих музеях, що існують. Коли минулого року викрадена з Уманського музею робота Глущенка з’явилася на Великому антикварному салоні, це була для того салону чудова яскрава подія. Вважаю, заради такого навіть варто ці салони проводити. Тоді керівництво Українського дому і чиновники з Мінкультури урочисто висловилися про те, що необхідно зробити інвентаризацію музейних фондів. Цікаво, чи є зрушення в цьому напрямі? А там, в Умані, де викрали Глущенка, мамину роботу також викрали. І якийсь дилер приносив її до мене на огляд, а я й не знала, що та робота крадена. Добре, що останніми роками Національний художній музей нарешті дав у експозиції зріз того мистецтва, що називається радянським. Щось же було доброго й у ті роки. З 1991-го, коли змінилася ідеологія, зі стін музею, на жаль, надовго зникло все, що створювалося в радянський час. Навіщо? Адже щось же було й цікавого в мистецтві? Почалося активне звеличування бойчукістів, митців 20-х років. Це все добре, але ж місця має вистачати для всіх, а штучно викреслювати або ховати цілі культурні пласти – це і є безкультур’я. Нині, за великим рахунком, виходить, що реалістичне мистецтво вже потребує захисту і йому слід виборювати своє право на існування.

У Москві в Третьяковській галереї всі ці роки ніхто не знімав з експозиції маминих картин. Хоча радянське й пішло в минуле, є певні речі, котрі зафіксували час, і це неможливо викреслити, бо той час був прожитий кількома поколіннями. І картина «Ранок» майже постійно в експозиції, і «Флоренція», і «Безіменні висоти», не кажучи вже про «Хліб». А в Києві довелося обстоювати, доводити, що не можна вилучати з музейних експозицій цілі розділи. Адже виходить, якщо довгі роки нема в експозиції оригіналів Коцки, нема Яблонської або того ж Глущенка, вони стираються з пам’яті. От вам і ідеальні умови для кримінального бізнесу: сховати, знецінити, перетворити імена художників на фантоми – і можна ставити виробництво «їхніх творів» на потік. Коли явище набуло загрозливих масштабів, працівники Національного художнього музею, можливо, усвідомили свою відповідальність перед культурою й нарешті знайшли в експозиції місце для мистецтва радянської доби, за що я їм дуже вдячна.

– А ось будується Мистецький  арсенал...

– Не вірю в цю затію. Мене шокує: зібрати роботи з обласних музеїв! Ідея все тягти в Київ згубна. Навіщо грабувати ці нещасні музеї? Замість того, щоб допомогти їм вижити. Є ще й цілком реальна небезпека того, що дорогою багато чого «загубиться» або буде замінено копіями.

– Шевченківську премію Тетяні Яблонській дали, коли їй виповнилося 81... 

– Маму ця премія дуже розчулила. Вона її сприйняла так: «Мене визнала Україна». Для неї це було дуже важливим. Вона ж за походженням росіянка, в Україні коріння не мала, сюди її занесла доля. Але дуже «прикипіла» душею до цієї землі. У гострі політичні моменти завжди вболівала за національне, 1991-го  – за незалежність, 2004-го, в останній рік свого життя, – за помаранчеву революцію. А коли 1998-го мама отримала Шевченківську премію, ми всією родиною з’їздили в Канів на  відкриття її виставки в музеї Шевченка. Канів – її улюблене місце, з ним для мами багато чого було пов’язано. Після цієї подорожі наприкінці 1998-го й на початку 1999 років її потягло на невеличкі темперні роботи за мотивами своїх старих картин, спогадів про подорожі й зустрічі з людьми. Інтер’єрні, карпатські, сільські сюжети. Вони витримані у стриманому колориті, написані натхненно, швидко. Про цю серію мама так сумно говорила: «Це моє прощання з Україною». І, як на мене, є в цих роботах щось справді зворушливе, ностальгічне. Якраз у дні, коли на початку 1999 року в Національному художньому музеї проходила виставка серії «Спогади», мама тяжко захворіла.

На початку нашої розмови ви запитували, як у Китаї виникла ідея видати книгу робіт Тетяни Яблонської. Чуань Шань Ши, видавець альбому, розказав мені, що побачив у Китаї мамині роботи 90-х років, котрі незадовго перед цим були туди продані й перепродавалися. Вони підкорили його живописом, і він купив дещо з цих робіт для себе. Можливо, ідея створення книги виникла в нього деякою мірою від живого імпульсу, що дали йому мамині роботи 90-х років. Приміром, ось ця, де зображена моя донька Іра, що грає на гітарі. Він, знаючи маму як класика, легко сприйняв її новий вільний імпресіоністичний живопис. Наприкінці 90-х мама повторювала, що в древній Японії художник, якщо змінював манеру, змінював і ім’я. Тож казала, що вона мала вже багато разів змінити ім’я. І мені було приємно, що невідомий художник Чуань Шань Ши з далекого Китаю зреагував на мамині роботи, виконані в зовсім іншому ключі, ніж хрестоматійно відомі «Хліб» або «Ранок». Побачив рівень. Щоб ось так писати, як писала мама в кінці життя, – вільно, розкуто й, водночас, влучно, їй треба було пройти всі попередні етапи й насправді стати майстром.

Автор: Світлана ПИСАРЕНКО

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Интернет-магазин расходных материалов для промышленной сферы: Dvizzhok Сьогодні, 04 березня

Міністр оборони Німеччини: Витік розмови офіцерів ВПС – частина інформаційної війни Путіна Сьогодні, 04 березня

Сербія проведе повторні вибори у столиці після звинувачень у фальсифікаціях Вчора, 03 березня

ЄС розблокував ще 2 млрд євро заморожених коштів для Угорщини 02 березня

Росію офіційно вигнали з Дунайської комісії 02 березня

Макрон збирає лідерів партій парламенту Франції поговорити про "ситуацію в Україні" 02 березня

Байден підписав тимчасовий бюджет, щоб запобігти шатдауну 02 березня

Глава МЗС Чехії: Поразка України дасть Росії ресурси для нових "СВО" 01 березня

Канада допускає направлення небойових підрозділів в Україну за певних умов 01 березня

ЗМІ: Візиту Зеленського до Вірменії і Азербайджану не буде через рішення Баку 01 березня