№7, квітень 2006

Змагання партійних ідеологів на тлі європейської ретроспективи

Ідеологічна ідентифікація центристських політичних партій завжди була одним із найскладніших питань національної політики. В контексті бажаної "європеїзації" національної політики актуальним є питання, чому в сучасній Європі "народна" ідеологія виявляється основою для співробітництва правих і правоцентристських сил, а соціал-демократичні засади об'єднують лівоцентристів і соціалістів. Пошук відповіді потребує і ретроспективного аналізу ролі партійних ідеологій в європейському політичному житті.

На думку фахівців, загальними характеристиками сучасної європейської політики є багатопартійність, мирне розв'язання найгостріших ідеологічних конфліктів, маргіналізація екстремістських рухів, як лівих, так і правих. Партійні системи становлять соціал-демократичні та лейбористські партії на лівому фланзі й християнські демократи, ліберали та консерватори – на правому. Перевага доцентрових тенденцій над відцентровими забезпечує певною мірою регулярну ротацію при владі лівоцентристських і правоцентристських партій і партійних коаліцій. Їхні програми, гасла і практична діяльність спираються на консенсус щодо широкого кола загальних для суспільства цілей. Утім, зберігаються й розбіжності, часто істотні, щодо оптимальних засобів їх досягнення.

Базові консервативні цінності було покладено в основу ідеології заснованих у Франції наприкінці 1940-х і у 1950–1960-х рр. Ш. де Голлем "Об'єднання французького народу", "Союзу за нову республіку" та "Об'єднання на підтримку республіки". У 1950-х рр. на чолі правих політичних сил голлісти прийшли до влади. Особливістю голлізму було поєднання консерватизму з використанням соціал-реформістської фразеології. Однак розв'язання гострих для Франції проблем деколонізації та підвищення міжнародного престижу не убезпечили країну від соціально-політичної кризи 1968 року, після якої голлістський рух перетворився на один із різновидів правого консерватизму.

Водночас у багатьох інших католицьких західноєвропейських державах до влади прийшли партії, які декларували християнські цінності (Християнсько-демократична партія (ХДП) в Італії, Християнсько-демократичний союз (ХДС) і Християнсько-соціальний союз (ХСС) у ФРН та ін.) Їхні лідери, політичні діячі загальноєвропейського масштабу – К. Аденауер, Л. Ерхард, Г. Коль у ФРН, А. де Гаспері, А. Моро, А. Фанфані в Італії – відіграли значну роль у модернізації економіки своїх країн й розвитку європейської інтеграції. Щодо ідеологічних засад християнських демократів, то вони обстоювали "принцип солідарності", яка пронизує всі верстви суспільства, включаючи солідарність багатого з біднішим. У практичній площині це означало визнання ролі профспілок, співпрацю з ними над поліпшенням соціальних умов на національному рівні й підтримку програм соціальної дії Європейських Співтовариств – на європейському.

Зміни в ідеології християнських демократів сталися в 1960-х рр., коли католицька церква, в минулому переконана у своєму праві на привілейоване становище в суспільстві, прийшла до ближчої до лібералізму концепції розмежування церкви та держави. В Італії Ватикан припинив надання прямих рекомендацій виборцям. Саме в цей період християнська демократія пережила спад популярності, один із найбільших у своїй історії. Так, у ФРН після тривалого перебування при владі ХДС/ХCC змінили у 1972 році соціал-демократи. Смуга електоральних невдач християнських демократів припинилася у другій половині 1980-х рр. Прагматизм влади допоміг християнським демократам сприйняти ліберальні реформи, здійснення яких раніше категорично відкидалося. Реформування партійної політики стало результатом усвідомлення, що "виборців значно менше турбують аборти, аніж, скажімо, робочі місця, ціни та зарплати". Лідер ХДС Г. Коль, перебуваючи в опозиції, доклав максимум зусиль, щоб перетворити його на масову партію, яка була б спроможна скласти конкуренцію соціал-демократам (кількість членів ХДС із 355 тис. у 1971 році зросла до 734 тис. у 1983-му). У партійній програмі цього періоду ХДС обіцяв зниження податків і збільшення соціальних виплат.

Партійні реформи зробили вагомий внесок у відродження європейського християнсько-демократичного руху. Його розширення на Схід відбулося одразу після 1989 року, коли християнсько-демократичні партії з'явилися в Центральній і Східній Європі та пострадянських державах. Значної ваги вони набули в країнах Балтії, в Чехії, Угорщині, Румунії, Словаччині та Словенії. Тоді ж таки було створено й першу в Україні християнсько-демократичну партію (УХДП). Утім, корупційні скандали в Італії, під час яких було викрито зв'язки верхівки ХДП із мафією, а згодом і пов'язаний із Г. Колем скандал навколо незаконного фінансування партійних структур ХДС (хоча й з'ясувалося, що Г.Коль особисто не привласнив ані пфеніга) призвели до електоральних невдач у 1990-х рр.

Щодо діяльності британських консерваторів, то як "консервативну революцію" характеризують історики період перебування при владі М. Тетчер (1979–1990 рр.). Її уряд на відміну від попередніх урядів торі, "які не були прихильниками теоретичних обґрунтувань і навіть пишалися відсутністю теоретичного доктринерства в лавах своєї партії, визнаючи власне історію Британії підручником консерватизму", прагнув створити достатньо глибоке ідейно-теоретичне підґрунтя своєї діяльності. Оптимальне поєднання догматизму і прагматизму у внутрішній політиці та "євроскептицизм" – у зовнішній визначали практичні заходи М. Тетчер на посту прем'єра. Економіка Європи, на її думку, мала регулюватися тими самими принципами, що були покладені в основу британської внутрішньоекономічної політики: вільним підприємництвом, вільним рухом капіталу, вільним ринком і відсутністю протекціонізму. Одним із наслідків "консервативної революції" виявилася втрата класичними ліберальними партіями монополії на лібералізм, а разом з тим – і значної частини традиційного електорату. Єдиним шляхом збереження ліберальних партійних структур у Великій Британії, ФРН, Італії та Франції стала участь у правоцентристських партійних коаліціях.

Якщо в 1980-х рр. уряди більшості західноєвропейських країн очолювали лідери правих партій, то у 1990-х ситуація змінилася. Так, у 2000 році в одинадцяти з п'ятнадцяти повноправних тоді членів ЄС при владі були лівоцентристи – соціал-демократи, соціалісти і лейбористи. Їхні електоральні успіхи пояснювалися також і історичними умовами міжпартійної конкуренції у Західній Європі: залишаючись єдиною "системною" альтернативою правим і консерваторам, соціал-демократія перетворилася на домінуючу в європейській політиці, в лівій частині її партійно-політичного спектра, силу. Ще в 1950-х рр. європейські соціалістичні та соціал-демократичні партії відмовилися від марксизму. У прийнятій у 1951 році І конгресом Соцінтерну Франкфуртській декларації було викладено нову ідейну платформу соціал-демократії – "демократичний соціалізм". Побудована на антикомуністичній риториці, декларація містила гостру критику радянського соціалізму й політичних режимів "народної демократії", встановлених за підтримки СРСР у Східній і Центральній Європі. Хоча відмова від марксизму певний час була предметом міжпартійних розбіжностей, подальший розвиток європейського лівоцентризму відбувався відповідно до ідей, озвучених на початку 1950-х рр. у Франкфурті.

Пошук західноєвропейськими лівоцентристами нових партійних гасел, що віддзеркалювали б внутрішньополітичні реалії і відповідали б національним потребам, тривав і надалі. У середині 1990-х рр. лідер британських лейбористів Т. Блер закликав партію до переходу на "третій шлях" – між традиційною соціал-демократією та лібералізмом. Наголошувалося, що концепція "третього шляху" поєднувала ліберальну традицію ринкової свободи й лейбористську традицію соціальної справедливості, комбінуючи сильні позитивні риси попередніх стратегій: індивідуалізм, ринок, етатизм. У свою чергу, "новий центризм" як ідеологічну базу для Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) запропонував її лідер Г. Шредер. У 1999 році напередодні виборів до Європарламенту Т. Блер і Г. Шредер виступили із спільною програмою "Третій шлях / Новий центризм", у якій наголошувалося, що спроби реалізувати ідею щодо ролі держави у виправленні недоліків ринку й компенсації пов'язаних із ними збитків дуже часто мали своїм результатом надмірне розширення її прерогатив, а відповідно – й бюрократії, унаслідок чого близькі громадянам цінності, як-то особистий успіх, дух підприємництва, персональна відповідальність, вважалися другорядними. Декларація разом із положеннями про боротьбу з бідністю, соціальну допомогу та рівні права містила й пропозиції скоротити державні витрати, реформувати систему соціального страхування, сприяти партнерським відносинам найманих робітників і підприємців. Не відмовляючись від соціалістичного ідеалу, лівоцентристи замість традиційних гасел класової боротьбі звернулися до ідей класового партнерства, метою якого декларувався баланс інтересів суспільних груп.

Зміни позицій британських лейбористів і німецьких соціал-демократів мали свої серйозні причини. Перерозподіл через фонди соціального страхування значної частини ВВВ на користь найманих працівників за рахунок високого податку на прибуток підприємств і спроможних платників податку на власність, боротьба з безробіттям і бідністю, забезпечення нерентабельних суспільно корисних економічних проектів протягом тривалого часу були в центрі економічних програм лівоцентристських урядів. Однак уже у 1980-х рр. ця політика фактично вичерпала свій потенціал. Спричинені згаданими вище заходами дефіцит держбюджету і зростання інфляції на тлі негативних змін балансу працездатного населення і людей пенсійного віку та невтішної демографічної динаміки призвели до погіршення стану соціального захисту. Усвідомлення цього вочевидь сприяло досягненню компромісу між прихильниками і противниками "нового центризму". На черговому з'їзді Соцінтерну в Парижі в листопаді 1999 року замість представника Франції П. Моруа головою цього міжпартійного об'єднання було обрано лідера португальських соціалістів А. Гутьєрриша, що знизило гостроту міжпартійних розбіжностей. Кадрові зміни засвідчили зростання впливу "нового центризму" як провідної течії лівого руху в Європі, а водночас і привернули увагу світової соціал-демократії до порушених європейськими лівими проблем. У листопаді того ж року реформаторів підтримали учасники семінару "Прогресизм XXI століття", що пройшов у Флоренції за участю Т. Блера, Г. Шредера, Л. Жоспена, італійського прем'єра М. д'Алеми, американського президента Б. Клінтона і бразильського Ф. Кардозо. В липні 2000 року в Берліні відбулася міжнародна конференція 14 соціал-демократичних партій під гаслом "нового управління в XXI столітті", учасники якої схвалили пропоновані зміни.

Проведена німецькими соціал-демократами податкова реформа засвідчила, що СДПН уже не була соціал-демократичною партією у класичному розумінні, адже її економічна стратегія була практично аналогічна тій, що застосовувалася для пожвавлення економіки Р. Рейганом у США та М. Тетчер у Великій Британії: зниження податків задля активізації приватної ініціативи. Разом з тим зниження податків автоматично означало скорочення соціальних програм. Для Німеччини, що являє собою модель "соціально-ринкової" економіки, здійснити такі економічні зрушення було досить складно. Інша річ, що реформа так і не запрацювала на повну силу через нові соціальні програми й нові податки. У 2002 році на виборах у ФРН правлячій коаліції СДПН і Партії зелених протистояв консервативний альянс ХДС/ХСС. Програма, з якою СДПН йшла у 2002 році на вибори, була прагматичною і орієнтованою на реальний курс попереднього уряду соціал-демократів: зниження податків, скорочення соціальних програм, захист німецької промисловості, європейська інтеграція та розширення Євросоюзу. Плани СДПН у соціальній сфері акцентували увагу на боротьбі з безробіттям, консолідації бюджету й неприпустимості повного роздержавлення економіки. Програма ХДС/ХСС була традиційною: жорстке імміграційне законодавство, підтримка родини, виважена соціальна політика. Головні суперники набрали майже однакову кількість голосів (38,6% проти 38,5), однак несподіваний успіх "зелених" (8,6% голосів) дав змогу попередній коаліції зберегти більшість у Бундестазі. Наступні вибори в 2005 році також відзначалися неістотною різницею у програмах та результатах партій-фаворитів, що й привело до формування, вдруге в історії ФРН, урядової коаліції на чолі з лідеркою ХДС А. Меркель.

Модернізація ідейної платформи соціал-демократії мала своїм наслідком те, що передвиборним програмам сучасних лівоцентристів та їхніх правоцентристських, християнсько-демократичних і консервативних опонентів притаманні лише незначні відмінності. Показовою була переможна для лейбористів виборча кампанія 2005 року у Великій Британії. Т. Блеру, попри звинувачення у невиправданій підтримці іракської кампанії США, вдалося використати в боротьбі з консерваторами деякі позитивні результати діяльності свого уряду, наприклад, встановлення рекордно низької відсоткової ставки на житлове кредитування, наповнення бюджетів безкоштовних шкіл і лікарень. Однак передвиборні тези Т. Блера щодо соціальної політики не були переконливіші, ніж його суперника – консерватора М. Ховарда. Узагалі ж, антивоєнний чинник істотно вплинув на результати останніх за часом виборів в усіх європейських країнах, особливо у 2004 році в Іспанії, де напередодні голосування ісламські фундаменталісти здійснили теракт на вокзалі Мадрида. Як зауважили політичні оглядачі, на виборах в Іспанії проголосував терор. Справді, якщо за тиждень до голосування опитування свідчили, що правляча консервативна Народна партія має перевагу у 10–20 відсотків, то внаслідок мадридських подій перемогла Соціалістична робітнича партія Іспанії, яка виступала проти участі країни у військовій коаліції.

Підсумовуючи, зазначимо, що ідеологічна розпливчастість партійних програм не є українським чи пострадянським феноменом, адже певну "кризу ідентичності" переживають й усі системні європейські партії. Процеси глобалізації та європейської інтеграції надають партійній боротьбі нових "ідеологічних вимірів", а партії, змагаючись за середній клас, втрачають раніше чітку соціальну орієнтацію. Саме цим пояснюється тенденція зближення позицій політичних опонентів, оцінювана західними політологами здебільшого позитивно. Разом з тим партійно-політичні механізми, що функціонують в Європі і на національному, і на наднаціональному рівні, рідко розглядаються як ефективні. Невисока активність на виборах до національних парламентів, а так само і до Європарламенту, доповнюється відсутністю інтересу до діяльності політичних партій поза виборчими кампаніями. Цей стан справ не компенсується й високими рейтингами окремих харизматичних політиків. Саме в кризі довіри європейців до виборних інституцій і політичних партій більшість дослідників вбачає антидемократичну загрозу, а їхні пропозиції з царини "політичної інженерії" стосуються заходів, спрямованих на подолання "демократичного дефіциту" цих основоположних для демократії інституцій.

Автор: В'ячеслав МАЛЯРЧУК

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Парламент Греції не зміг оголосити вотум недовіри уряду Сьогодні, 29 березня

Молдова не підтверджує дані про проліт ракет своєю територією під час удару РФ по Україні Сьогодні, 29 березня

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня