Від Володимира Великого до Володимира Кличка

Є періоди в житті народу, які надовго визначають його майбутнє. Один із них ми переживаємо нині, на 19-му році незалежності України. І саме тепер гостро, як ніколи, постає проблема вибору провідників народу, по-сучасному – лідерів, з яких потрібно брати приклад. Наша непроста історія свідчить, що особистості, які не плентаються у хвості подій і мінливих настроїв, а беруть на себе відповідальність, з’являються тоді, коли народ береться за самоорганізацію, висуває й підтримує достойників, які виражають його вищі інтереси. Так було в епоху Київської Русі, формування Української козацької держави і в пізніші часи. На жаль, нині Україна відома у світі не здобутками її політиків, державних діячів, її радше знають лишень як край, де народжуються видатні спортсмени. Але зростаюча активність людей дає надію на краще майбутнє.

Першим визначним явищем у нашій історії можна означити діяльність київського князя Володимира Великого. Він став творцем нової держави, започаткував важливі процеси у внутрішній і зовнішній політиці Русі. З цією метою була створена система централізованої влади, адекватна тогочасному світу, коли володар на підвладних територіях призначав управителями своїх синів та представників правлячої династії. По-друге, Володимир здійснив хрещення Русі, що стало важливим політичним інструментом для забезпечення стабільності держави. Християнство не тільки політично піднесло княжу Русь, а й значною мірою долучило її до європейської спільноти. За Володимира були закладені основи храму Святої Софії – конфесійного центру та визначного осередку духовності українського етносу.

 У середині XIII століття на Східну Європу вплинуло монголо-татарське нашестя, що загальмувало суспільний розвиток багатьох народів. У північно-східному регіоні Русі місцеве угро-фінське населення, яким керували руські князі, органічно сприйняло нову реальність. Так, сини московських князів виховувалися разом із ханськими дітьми в столиці Золотої Орди, набуваючи нових рис правителів зі своєрідною ментальністю. Один із них князь Іван III після завоювання Пскова, Твері та Новгорода почепив на знамено Московського князівства візантійського двоголового орла, який згодом увінчав царську корону. Мешканці руських земель із центром у Києві зуміли спільно з литовцями визволитися від золотоординського іга в 1363 році після перемоги в Синьоводській битві.

 У складі Великого князівства Литовського український етнос зробив значні кроки в обстоюванні своїх інтересів. Це стосувалося насамперед економічного та культурного відродження краю. За правління київського князя Семена Олельковича (1455–1470), окрім здобуття військових перемог, було відбудовано Успенський собор Києво-Печерського монастиря та відновлено Київську митрополію. Символічно, що за кілька років (1483) у Римі вийшла перша друкована праця українця Юрія Дрогобича. Через століття побачила світ Острозька біблія – перше повне видання святого письма церковнослов’янською мовою.

Водночас за литовсько-польської доби руська еліта з переходом на службу до іноземних володарів утрачає роль провідника етносу. Утвердження його спадкоємності від княжої Русі лягло на плечі нової соціальної верстви – козацтва. Вже наприкінці XVI cтоліття його провідники Іван Підкова, Дмитро Вишневецький, Самійло Кішка стають народними героями. Згодом у такій само іпостасі постає гетьман Війська Запорозького Петро Сагайдачний. В умовах польського панування після Берестейської унії йому вдалося відновити ієрархію руської православної церкви (1620) і стати символом визвольного руху в Україні.

Важливою сторінкою історії ранньомодерної доби стала діяльність Богдана Хмельницького. Козацьке повстання, метою якого було передусім обстоювання станових інтересів та захист православ’я, згодом переросло в боротьбу за відновлення держави. Згідно з умовами Зборівського договору 1649 року були означені основні параметри Української козацької держави: територія, населення і суспільна влада. Це велике досягнення гетьмана Богдана Хмельницького, адже після багатьох років українська еліта стала на захист свого краю і перемогла. І цьому сприяв символічний збіг обставин, адже Європа завдяки твору французького військового інженера Гійома Левассера де Боплана дізналася, що таке Україна і почала говорити про українців як про козацький народ.

Створення основ власної держави, на жаль, не сприяло її конструктивному розвитку. В цьому не були зацікавлені й найближчі сусіди. Визвольна війна продовжилася ще на декілька років, а потім настала епоха внутрішніх конфліктів. Лише гетьман Іван Мазепа, зрозумівши, що жоден цар не принесе блага Україні, в 1708 році виступив проти московського тирана Петра І. Цього разу спроба не увінчалася успіхом, водночас створена соратниками Мазепи «Конституція» 1710 року засвідчує високий рівень суспільної й правової думки в Україні козацької доби.

Наприкінці XVIII століття Гетьманщина була ліквідована, але козацький дух свободи й волелюбства в українського народу залишився на генетичному рівні, виявляючись у різних формах. Нащадки козацької старшини: Кочубеї, Тарнавські, Лизогуби створили у 1821 році малоросійське товариство, ідея ліквідації імперського правління стала провідною в діяльності Кирило-Мефодіївського братства. Значну роль у переосмисленні минулого відіграв Тарас Шевченко. В його творах постала ціла низка образів народних героїв, борців за правду й свободу. Водночас до вивчення козацької епохи долучаються українські історики. Історична школа, заснована Володимиром Антоновичем у другій половині ХІХ століття, стає на рівень європейської науки. А стаття Михайла Грушевського в петербурзькому часописі «Славяноведение» на початку ХХ століття визначила основні аспекти дослідження вітчизняної історії.

У ході національно-визвольних змагань 1917–1921 років були зроблені спроби відродити Українську державу. Центральна Рада розробила текст конституції, за правління гетьмана Павла Скоропадського здійснено певні конструктивні кроки у розбудові освіти, культури, науки, зокрема й через створення Української академії наук. Та через відсутність внутрішньої консолідації в суспільстві й більшовицьку агресію українці вкотре відклали питання відновлення самостійної держави на майбутнє.

Від часу проголошення незалежності України панує політична смута. Жоден із лідерів не зміг усвідомити в належний спосіб параметри державного життя. Перший президент, намагаючись очиститися від свого минулого, не вдавався до радикальних перетворень. Можна було зробити кроки до усталення політичного життя, щоб абстрагуватися від радянської спадщини. Приклади є. В Чехословаччині за кілька місяців зробили люстрацію державних службовців. Членів компартії було відсторонено від державного управління. Якби те саме зробив Леонід Кравчук, йому можна було б поставити пам’ятник, але… Другий Президент Леонід Кучма, колишній керівник великого промислового підприємства, сам по собі людина розумна, та навряд чи він відокремлював Україну від Росії. А його теза «розкажіть, що треба побудувати, і ми побудуємо» є свідченням слабкого розуміння державотворчих процесів. Виголошені на Майдані чудові гасла нинішнім Президентом Віктором Ющенком, на жаль, так і не були реалізовані за останні п’ять років.

За роки незалежності позитиви ми маємо хіба в спорті. Світова спільнота краще знає футболіста Андрія Шевченка, боксерів братів Володимира і Віталія Кличків, ніж сьогоднішніх українських лідерів. Те, що наші спортсмени вигравали, здобуваючи медалі й кубки, дало більше для створення позитивного іміджу нашої держави, ніж робота зовнішньополітичного відомства. Скільки ми виробляємо металу та цукру, мало кому цікаво. Та є в нас люди, які гідно представляють Україну і сприяють тому, що в майбутньому вона посяде належне місце серед світової спільноти.

Автор: ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО