Оглянутися на завтра

Щасливий, хто бачить те, що бачити хоче.

Підступну бомбу, однак, закладену в універсальну цю мудрість, не так-то просто розмінувати чи бодай підірвати десь од гріха подалі. Оскільки вибірковість спостережень із кожним може втнути злий жарт. Навіть після того, як уже призабутий "перебудовний" наш романтизм плавно перейшов у фазу активного будівництва власного державного дому. Іноді, щоправда, дещо схожого – за розмитістю ескізів та виконробським супроводом – на спорудження вежі, знаної як вавилонська. Навіть тепер, після стількох років сподівання на диво прозріння – на усвідомлення того, що свобода, скажімо, – матерія тонка, проте не настільки, аби, донесхочу намилувавшись своєю неповторністю, персональним, сказати б, окопчиком, знов і знов копилити губу. Мовляв, цього бути не може, оскільки бути цього не могло.

Я щасливий, що волею долі шанс бачити, відчути стрімкий потік тих літ поєднавсь із співучастю моїх побратимів по перу в непростій, багато в чому драматичній закладці фундаменту "Віча". Нашого "Віча"."

“Тепер їм кранти"

Дві події щойно відшумілого березня пов'язали його дивною контрверсійною спільністю. Старанням відмобілізованого двірницько-будкомівського люду настінний передвиборний "живопис" здебільшого вже зішкрябано. Не Сікейрос, ясна річ. Навіть не Церетелі. Натомість телеоператори московських каналів, наче змовившись, по максимуму крупно тримали фас аж ніяк іще не постарілого Горбачова, ювілей якого знову спонукав до роздумів.

Ким він був тоді, коли такої ж весни рівно 20 років тому там-таки в Москві, серед пишних кремлівських дзеркал, де творчий бомонд радянського кінолітопису звітував про чергові досягнення, а тим часом пекельний чорнобильський кратер все ще пожирав тонни скинутого з повітря рятівного, як запевняли, свинцю, – ким він був, пружний та бадьорий генсек, коли нечувано просто підійшов до нас, групи "украинских товарищей", аби не зовсім доречно запитати про "самочувствие"? Ким став він пізніше, обласканий закордонням Горбі, так і не вписавшись у ренесанс гібридного режиму, за якого ринкова конструкція мала б доповнюватися саперними лопатками й автоматними приклaдами?

Запитання, які не одразу набули присмаку приреченості. Чого б це? Не спрацював інстинкт самозбереження, коли перед нами, співробітниками "Комуніста України", елітного партійного журналу, вмить зачинились усі без винятку двері – націонал-патріотів, різношерстих "платформ", а передовсім своїх таки добряче переляканих патронів? "Ну, тепер їм кранти", – чулося мало не на кожному кроці, але прорвану греблю мало хто поспішав утримати власною "біомасою", і вже не треба було зіщулюватись від думки, кого конкретно це стосувалось. Відлік вичерпаності модернізованих догм імперії розпочався, а "керуючу та спрямовуючу" від всесилля влади відлучив той-таки незрозумілий, час від часу на всі заставки облаюваний нобелівський лауреат Горбачов.

А за віщо, власне? Що в найдраматичнішому конфлікті, масштаби якого могли вимірюватися вже не потрясіннями, а кров'ю мільйонів людей, він залишився заручником поєднання непоєднуваного?

Сухий залишок, або Як корисно бути самим собою

Інстинкт самозбереження спрацював пізніше. У вигляді застосування грізного винаходу доби колективізму. Вже позаду залишилися суперечки до хрипоти, мимовільні тести на мужність колег, які не витримали невизначеності. Кому майже буквально довелося добувати шматок хліба для сім'ї. З гідністю пішов, давши наостанок практичні поради, Анатолій Володимирович Мяловицький, незмінний головний редактор видання.

Кількісно "сухий залишок" виявився більш ніж скромним. Але яким! Зберігаю окремі документи з аргументацією, чому саме на базі "Комуніста України" доцільно створювати журнал Верховної Ради. Фрагмент одного з них: "Не варто обманюватись: історично зумовлене наше неуцтво в питаннях парламентських передбачень і прогностичних випереджень, наш традиційний хвостизм при сліпому копіюванні чужого досвіду – все це аж ніяк не зекономить ні зусиль, ні коштів, ні народного терпіння. Скупий платить двічі".

Неактуальні сьогодні, скажете, рядки?

Переріс їх нинішній законодавець?

Без перебільшення: за кожним висновком, за кожним словом стояла не просто ініціативна група. На роки наперед своєрідним творчим і персоніфікованим кодом вона програмувала цю "єдність протилежностей": пульсуючу активність Євгена Карасійчука, філософську вивіреність Станіслава Тетерука, гостроту реакції Світлани Марущак, розважливу проникливість Віктора Гамана...

А серпневий фарс із телеперенасиченням популярною балетною виставою, танками і тремтячими пальцями "гекачепістів" довершив справу. Розлогою постановою Верховної Ради України невдовзі відкрилась перша, на жаль, теж не позбавлена трагікомізму сторінка.

Релятивний Плющ

Перебільшення тут, як кажуть на Закарпатті, "не є". Перебільшення в іншому. Сподівання, що висока індульгенція якщо й не хлюпне особливими статками, то бодай допоможе придбати тонну-другу недорогого паперу, дуже швидко змінилося на взаємне здивування. Де – стримано ввічливе, а де – дивовижне за логікою компромісу. Словом, на відкриття фінансування редакції новоствореного видання Президія Верховної Ради згоди не давала. Є журнал, виходив, і водночас – нема. Одне засідання, друге, п'яте...

Метафізику цю взявся розрубати сам Голова. Розрубати своєрідно, з відносним, сказати б, наближенням до істини. Мудрий Іван Степанович терпляче вислухав мої сентенції, як важливо сьогодні не дати розтоптати паростки, зміцнити дух, сіяти добре і вічне... Відтак лагідно взявся за ґудзик мого піджака: "Не все так просто. Але ідея хороша. Чом би тобі не обійти всіх голів комісій та не розтлумачити їм усе це? Заодно познайомитеся, спільно доглянете оті... паростки".

Назавжди запам'ятав ці зустрічі. І якщо з роками розчинились, відпали окремі прикрі деталі, як, приміром, войовниче несприйняття "цього бандерівського тризуба" одним із рано посивілих співрозмовників, навіть не вчорашнім функціонером, а керівником великого й успішного агрокомплексу, що розпадався просто на його очах, – такі штрихи промовляли більше, ніж ті фрагменти дисертацій, що косяками пішли потім, у пошті "Віча".

І тим ближчою та зрозумілішою стає теза, що рух по колу, по непрямій не обов'язково обкрадає людину. Бо й досвід і розуміння, гучні декларації і гіркота підтекстів, словом, усе, що "налипає" на тебе на курній обхідній дорозі, найнадійніше фільтрується часом.

Оглянувшись назад, дає змогу бачити завтра.

Чим закінчилась одіссея з фінансуванням? Вже наступна спроба незворушного зовні Плюща поставити питання на голосування виявилася на диво успішною.

Рядки, якими відкривався перший номер "Віча": "Коли ще мають цінність слова, не девальвовані лукавством епохи, повірте, у ваш дім журнал прийде не спустошливим утриманцем чи ретранслятором чиїхось амбіцій, а принаймні компетентним співбесідником..."

Попри зрозумілий надмір пафосності, ми чесно пропонували читачам цей "договір про наміри".

Автор: Ігор СКРУТЕНЬ