Формування поняття «Центральноазійський регіон»

Після розпаду Радянського Союзу почався процес не лише становлення нових незалежних держав, а й формування нових геополітичних і геостратегічних теорій.
У геополітичних концепціях найскладнішим є визначення політичних кордонів регіонів Азії. А особливо актуально й важливо дослідити політичні та геополітичні проблеми, які постали після створення в Центральній Азії п’яти нових незалежних держав, що раніше входили до складу СРСР.

Проблеми географічного визначення Центральної Азії почали обговорювати з кінця ХІХ століття. Нині дискусії з цього питання не припиняються. Значною мірою це пов’язано зі зростанням ролі згаданого регіону в геополітичному просторі, а отже, й із суперництвом за вплив на нього багатьох держав світу. Адже транспортно-магістральне та ресурсне значення Центральної Азії може відігравати і вже відіграє істотну роль у міжнародній розстановці сил.

Поділ на окремі регіональні утворення у світовому політичному процесі зумовлений необхідністю позиціонування окремих країн або їхніх груп у регіональному або світовому масштабі. Створення нових незалежних держав на пострадянському просторі викликало не лише якісно інше сприйняття його колишніх регіонів, а й необхідність створення нових політичних концепцій. У науковій літературі паралельно використовуються як застарілі, так і новітні дефініції, які ще не стали загальноприйнятими.

Історія держав, які розташовані в сучасній Центральній Азії, починаючи з ХХ ст. мала багато інтерпретацій.

Назва «Туркестан», що в перекладі з тюркської означає «країна тюрків», відтворює назву історико-географічного регіону Центральної Азії. До складу Туркестану входили території Узбекистану, Туркменистану, Таджикистану, Киргизстану та Казахстану, Синьцзян-Уйгурський  автономний округ Китаю, тюркомовні регіони півдня Сибіру, а також північ Афганістану та Ірану.

Умовно Туркестан поділявся на Західний (Російський), що територіально збігався із сучасним регіоном Центральної Азії, Східний (Китайський), Південний (північна частина Афганістану й Ірану). У Західному та Східному Туркестані мешкало переважно тюркське населення, в Південному – іраномовне. З етнографічного погляду, застосування цього терміна є невиправданим. Адже, наприклад, іраномовні таджики не належать до тюркського народу. Із середини 20-х років ХХ ст. термін «Туркестан» поступово вийшов з ужитку і  його замінили  терміном «Середня Азія».

Назва «Середня Азія» у російській географічній літературі відома досить давно. За радянською традицією протягом 30-х – початку 90-х років ХХ ст. використовувалася назва «Середня Азія й Казахстан». Такий термін відтворював тогочасний поділ країни на економічні зони: Узбецька, Туркменська, Киргизька та Таджицька РСР входили до середньоазійського економічного району, тоді як Казахстан був окремим економічним районом.

Термін «Середня Азія» не був загальноприйнятим і по-різному інтерпретувався в різних джерелах. Наприклад, у зарубіжній географічній літературі поняття «Середня Азія» та «Центральна Азія» не мають чіткого розмежування.

Уперше виокремив Центральну Азію як окремий регіон світу в 1843 році географ Олександр Гумбольдт, віднісши до нього територію від Алтаю до північних Гімалаїв. Російські географи вважали Центральну Азію природним регіоном, що розташовувався на схід від Паміру. Наприклад, Н. Пржевальський проводив межі Центральної Азії по Гімалаях, Паміру, Західному Тянь-Шаню, на сході – по Великому Хінгану та прикордонню Китаю.

У 1992 році президент Республіки Казахстан Нурсултан Назарбаєв на саміті глав держав тоді ще Середньої Азії запропонував відмовитися від формулювання радянського періоду «Середня Азія й Казахстан» на користь словосполучення «Центральна Азія», яке охоплювало б усі пострадянські країни цього регіону.

Що стосується західного трактування поняття «Центральна Азія», то класичним є тлумачення, запропоноване Р. Фраєм. Регіон Центральної Азії – це «прикордонні» зони культури між головними осілими областями Росії, Китаю, Індії та семітського Близького Сходу, що мають власні специфічні й системоутворювальні риси, однією з яких є іслам. Також до спільних рис належать особливі форми іригації, торгівлі та комерційної діяльності. Таке бачення регіону було базисним до розвалу Радянського Союзу.

Географічний підхід застосовує ЮНЕСКО, що відносить до Центральної Азії п’ять колишніх радянських республік (Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменистан та Узбекистан), Монголію, Афганістан, Західний Китай, а також деякі райони Індії, Пакистану та Ірану. Прихильник такого підходу професор Грузинського фонду стратегічних та міжнародних досліджень В. Папава вважає, що віднесення до поняття «Центральна Азія» лише п’яти колишніх радянських республік – Казахстану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменистану та Узбекистану «з географічної (і не тільки) точки зору неправомірне, адже поза межами цього регіону залишаються Афганістан, Монголія та суміжні з цими країнами райони перерахованих вище держав» [4,  с. 38].

Натомість співробітники географічного факультету Московського державного університету Н. Алексєєва та І. Іванова, докладно аналізуючи термінологічні суперечності щодо Центральноазійського регіону, доходять висновку, що «регіональний поділ Азії, прийнятий у  радянській географії ХХ ст., базувався переважно на природному районуванні цієї величезної частини світу, основи якого склались у другій половині ХІХ ст. Нині за регіонального поділу материків та їхніх значних частин на перший план дедалі більше виходять культурно-цивілізаційні та політико-географічні умови, які нерідко не збігаються з природно зумовленими кордонами або витісняють їх. … Якщо ж за загальногеографічного районування дотримуватися природних кордонів, то в такому разі не буде дотримано умови «неподільності держави».

У визначенні регіону Центральної Азії є й етнічний підхід, згідно з яким ця територія обмежується поселеннями східно-тюркських народів, монголами та тибетцями, куди входять Синьцзян, тюркомовні регіони півдня Сибіру, п’ять колишніх середньоазійських республік, хоча в Таджикистані мешкають іракомовні народи, та північ Афганістану. Такий підхід не відтворює об’єктивно простору цього регіону.

Нині деякі російські вчені  також вважають неправильним обмеження складу Центральноазійського регіону лише п’ятьма республіками колишнього СРСР. Таку думку вони обґрунтовують тим, що ще задовго до створення сучасних держав ЦА розуміння регіону було ширшим. Зокрема, до Центральної Азії відносять Алтайський край тощо.

Іноді до складу країн Центральної Азії долучають і Азербайджан, що є некоректним із будь-якого погляду. Адже Азербайджан вочевидь належить до іншого регіону – Кавказу.

Зокрема, російські етнографи продовжують вживати термін «Середня Азія й Казахстан» замість «Центральна Азія».  Помилковість такого тлумачення доводить, зокрема, Н. Мураталієва: «З одного боку, досить велика частина Південно-Західного Казахстану (Кизил-Ординська та Чимкентська області) історично тяжіє до Узбекистану. З другого – Північний Киргизстан за своїми географічним, геополітичним, етнокультурним та іншими критеріями тяжіє більше до Казахстану, ніж до Середньої Азії. Тож за поділу Центральноазійського регіону можна виокремити дві частини: Євразійську степову казахсько-киргизьку та середньоазійську осіло-мусульманську. Межу між ними досить умовно можна провести по лінії: південний кордон Казахстану між Каспієм та Аралом, з одного боку, та Ошською й Джалал-Абадською областями Киргизстану, з другого боку».

Невиправданими є спроби в будь-який спосіб внести Російську Федерацію до складу регіону Центральної Азії. Наприклад, на підставі того, що в жовтні 2004 року РФ вступила в організацію «Центральноазійське співробітництво» (ЦАС), що була створена Казахстаном, Киргизстаном, Таджикистаном та Узбекистаном. Але через те, що Туркменистан не є членом фактично жодної з організацій країн Центральної Азії, він не перестає бути частиною цього регіону. Інакше кажучи, «статус членства тієї або іншої держави в тій або іншій організації не може бути використаний як єдиний критерій для визначення того,  чи належить держава до певного регіону, чи ні» [4, с. 39].

Як зазначає узбецький дослідник Ф. Толіпов, «18 жовтня 2004 року Російська Федерація вступила в Організацію «Центральноазійське співробітництво» (ОЦАС) і тим самим начебто стала державою ЦА»…  «Вступ  РФ в Організацію «Центральноазійське співробітництво» спотворило і географічну конфігурацію ЦА як регіону, і політичну композицію Організації. Ця подія стала фактично відображенням не так наступу Росії, скільки відступу країн ЦА, які тим самим визнали свою нездатність вирішити власні проблеми і покликали на допомогу посередника» [6].

Водночас Східній Центральній Азії з кінця 1990-х років значну увагу приділяють китайські дослідники.

Таке тлумачення меж Центральноазійського регіону головними гравцями сучасного геополітичного простору є логічним у контексті розширення сфери впливу безпосередньо на країни ЦА. Адже приналежність до «спільного» географічного, культурного, етнічного, релігійного тощо простору дає широкі можливості  для просування власних інтересів.

На нашу думку, коректно визначив регіон ЦА український дослідник Р. Джангужин, який, «незважаючи на невідповідності між власне географічними та геополітичними визначеннями регіону», пропонує розуміти під терміном «Центральна Азія» чотири середньоазійські республіки колишнього Радянського Союзу – Киргизстан, Таджикистан, Туркменію та Узбекистан, а також Казахстан, «оскільки такий підхід визначається порівняною типологічною та історико-культурною близькістю цих країн між собою» [1].

Отже, під Центральною Азією потрібно розуміти п’ять пострадянських держав, які розташовані в азійській частині колишнього Радянського Союзу.

Широко відомою є ідея Ф. Старра Великої Центральної Азії, яка полягає у тому, щоб віднести до цього регіону окрім п’яти колишніх республік СРСР ще й Афганістан, Пакистан, Індію, Непал та Шрі-Ланку.

Метою створення такого проекту Ф. Старр визначив «сприяння трансформації Афганістану й усього регіону, ядром якого він є, в зону… безпеки життєздатної ринкової економіки, секулярних та порівняно відкритих систем правління. Поява такої зони, яку з цього моменту можна називати «Велика Центральна Азія», відкине сили, що сприяють зростанню екстремізму, та посилить континентальну безпеку».

Термін «Велика Центральна Азія» сформувався у 2005 році,  але проект ще й досі розробляється в різних країнах, міжнародних організаціях. Власні проекти з розвитку регіону запропонували Світовий банк, Азіатський банк розвитку, Агентство США з торгівлі та розвитку. Найбільшим послідовним прихильником створення Великої Центральної Азії є Сполучені Штати Америки. У 2005 році Держсекретар США Кондоліза Райс прийняла рішення про передачу  п’яти центральноазійських республік із Бюро у справах Європи та Євразії до Бюро у справах Південної Азії.

Об’єднання  згаданих країн в одну Велику Центральну Азію зумовлено, на думку американських дослідників і влади, спільними проблемами, як-от: тероризм, наркотрафік, корупція, несталість економічної та політичної систем. Посилення політичної й економічної інтеграції між країнами сприятиме зміцненню стабільності, економічному розвитку та демократизації країн регіону.

Ідея створення Великої Центральної Азії є складовою американської зовнішньополітичної концепції, яка полягає у створенні нової геополітичної реальності в регіоні за умови партнерства зі США. Рушійними силами цього процесу мають стати, на думку Держдепартаменту США, країни Центральної та Південної Азії (Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Індія, Пакистан).

Так, Ф. Старр запропонував налагодити глибокі зв’язки між країнами Центральної Азії й Афганістаном. Він об’єднав їх у єдиний регіон  Великої Центральної Азії, який мав би тісно співпрацювати з регіоном Південної Азії. Також передбачалося сформувати форум «Партнерство зі співробітництва та розвитку Великої Центральної Азії» (ПВЦА) із розширенням повноважень посла Сполучених Штатів у Кабулі для координації діяльності форуму,  завданням якого було планування, координація та реалізація низки програм, розроблених США [5].

Експерт із Казахстану Г. Тулепбергенова зазначає: «У широкому сенсі проект ВЦА можна назвати стратегічною матрицею, яка використовується США стосовно Центральної Азії, Каспійського регіону й Афганістану для керування в необхідному ключі геополітичною, військово-політичною та геоекономічною ситуацією» [7].

Проект створення Великої Центральної Азії попри це не має відгуку в самій Центральній Азії. Стратегічним пріоритетом для п’яти держав ЦА є євразійська цивілізація з виразною європейською складовою. А таке «штучне» географічне віддалення від Європи не відтворює європейських устремлінь центральноазійських лідерів. Так, президент Казахстану Н. Назарбаєв прямо каже, що «Казахи – європейці, а не азіати. Так виховані» [3].  Майже всі лідери держав Центральної Азії називають свої країни «мостом між Сходом і Заходом». Тому спроба ототожнення колишніх республік СРСР із менш розвиненими азійськими сусідами, наприклад,  Афганістаном, навряд чи дістане підтримку серед керівництва центральноазійських країн.

Ще однією причиною несприйняття ідеї  ВЦА у Центральній Азії, на думку А. Язмурадова, є те, що «у разі «злиття» Південної та Центральної Азії ми отримаємо, скоріше, «поглинання» Південною Азією Центральної Азії»  [8].

Також ця ідея викликає істотний спротив  з боку Росії та Китаю, які справедливо вбачають у ній спробу дистанціювати Центральну Азію від своїх держав.

Таджицький аналітик І. Асадуллаєв, наприклад, переконаний, що представники аналітичних інститутів і служб Росії бачать загрозу ЦА в пропозиціях американців щодо концепції Великої Центральної Азії. «У цьому проглядає спроба відірвати регіон від Росії, – зазначає він. – Себе ж розглядають винятково як єдине джерело безпеки для регіону».

Проте, незважаючи на всі спроби запровадити новий термін «Велика Центральна Азія» у політологічний ужиток, переважає термін «Центральна Азія», який  використовують не лише в самому регіоні, а й за його межами.

Чітке визначення дефініцій стосовно цього простору є надзвичайно важливим. Адже від чіткої систематизації понять сучасної геополітичної науки «прямо залежать глибина пізнання та відтворення об’єктивних закономірностей розвитку євразійського материка й, урешті-решт, ефективність його інтеграції [2].

Спроби регіонально структурувати та визначити понятійно геополітичний простір усієї Азії є складними з огляду на, з одного боку, її географічні межі, а з другого боку, сталі політичні й економічні зв’язки між державами з відмінними політичними режимами, геополітичною стратегією й економічним розвитком, не дають можливості згрупувати їх у регіональні сегменти.

У зв’язку з цим деякі науковці пропонують запровадити новий термін «Центральна Євразія», який відповідав би як географічній, так і цивілізаційній ідентичності регіону. Підходи до цього визначення та його трактування також  різняться й мають і прихильників, і опонентів.

Наприклад, російські політологи орієнтуються на теорію російського геополітика П. Савицького, який підкреслював, що Євразія у своїх кордонах збігається з Росією, точніше – із Російською імперією. Ця «Євразія»  відрізняється від географічного тлумачення Євразії, викладеного А. Гумбольдтом.

 Натомість професор В. Папава вважає, що термін «Центральна Євразія» «є не зовсім коректним насамперед із геополітичної точки зору через те, що в ньому зберігається специфіка російського сприйняття цього геополітичного ареалу» [4, с. 33].

Відштовхуючись від теорії «Хартленда» Х. Маккіндера, Е. Ісмаїлов пропонує нове трактування «серединної землі»: «в результаті геополітичних трансформацій кінця ХХ століття відбувається відособлення Росії як євразійського геополітичного суб’єкта у північно-східній частині материка та звуження простору «всього регіону» у його центральній частині, тобто в трьох порівняно самостійних регіональних сегментах останньої – Центральній (Східній, за теорією Маккіндера) Європі, Центральному Кавказі та Центральній Азії. Точніше, відбулася концентрація основних, порівняно видозмінених  функцій «Хартленда» у його нових просторових параметрах. Отже, з огляду на викладене сучасну геополітичну структуру Центрально-Євразійського регіону потрібно розглядати як таку, що складається з трьох сегментів: Центральна Європа, Центральний Кавказ та Центральна Азія» [2; с. 14, 29].

Тож суперечка, що точиться навколо географічного визначення Центральної Азії, доводить важливість цього регіону у світовій геополітичній системі, а також  суперництво між головними гравцями цієї системи в регіоні ЦА. Україні варто активізувати свою роль регіонального лідера і, ґрунтуючись на цьому, пропонувати власну концепцію стосунків у Центральноазійському регіоні, підкріплюючи свою позицію теоретичним обґрунтуванням спільного євразійського простору.

Джерела

1. Джангужин (Жангожа) Р. Н. Новые независимые государства Центральной Азии в системе современных международных отношений. – К., 2005. – С. 18.

2. Исмаилов Э. М. О геополитической функции «Центральной Евразии» в ХХІ веке // Центр. Азия и Кавказ. – 2008. – № 2.  

3. Назарбаев Нурсултан: «Казахи – европейцы, а не азиаты» // День. – 2006. – 30 вересня.

4. Папава В. «Центральная Кавказия» вместо «Центральной Евразии» // Центр. Азия и Кавказ. – 2008. – № 2.

5. Старр Ф. Партнерство для Центральной Азии // Россия в глобальной политике. – 2005. – № 4. – С. 72–87.

6. Толипов Ф. Россия центральноазиатская: уход, удержание или возвращение // Центр. Азия и Кавказ. – 2007. – № 5. – С. 19, 30.

7.  Тулепбергенова Г. Проект Большой Центральной Азии: анализ состояния и эволюции // Центр. Азия и Кавказ. – 2009. – № 1. – С. 85.

8. Язмурадов А. Большая Южная Азия: новый региональный подход США в Центральной и Южной Азии – эволюция и причины появления // Центр. Азия и Кавказ. – 2006. – № 4. – С. 96.

Автор: Тетяна Ляшенко