Ефект умбри, або Гра світла й тіні

Рембрандт творить і сьогодні, – промайнула думка, коли я вперше побачила навіть не самі роботи, а фотографії живопису художника Віктора ЛевЧенка.

Віктор ЛевЧенко народився 26 березня 1958 року в селі Бистрик на Сумщині в сім’ї Леоніда Івановича та Марії Романівни Левченків. Вони познайомилися в одному з таборів остарбайтерів у Німеччині й разом повернулися на Сумщину.

Великий вплив на Віктора мала його бабуся по батьковій лінії Катерина Костянтинівна. З дитинства Віктор зачаровано спостерігав за роботою батька – колгоспного коваля, а також малював. Леонід Іванович виганяв малого Віктора з кузні, щоб той, бува, і справді не подався в ковалі. Тож залишалася одна відрада – малювання. І Віктор малював усе й уся: від театру воєнних дій на партах у школі до в’їдливих шаржів на вчителів. І за те, й інше був покараний. Захоплювався спортом, боротьбою. Після закінчення школи 1975 року вступив на навчання до Київського ПТУ № 27 та художньої студії Г. Я. Хусида в Києві. Після служби в армії в 1976–1978 роках навчався в школі МВС СРСР в Москві, згодом працював в органах внутрішніх справ Підмосков’я та Києва.

У 1985–1989 роках навчався в Київському художньому інституті, який згодом набув статусу Національної академії мистецтв і архітектури. З 1994 року й понині викладає малюнок і живопис в Художній студії Спілки художників України.

Член Спілки художників України.

І Рафаель, і Леонардо да Вінчі, і Караваджо живуть серед усієї цієї суєти в особі однієї людини – геніального сучасного живописця. Повірте, це не перебільшення. Просто художник цей, як тепер кажуть, не розкручений. Із галерейниками не дружить. Не живе тусовками, зрідка бере участь у виставках, надає туди зо два-три полотна. І то, як правило, висихають вони вже у виставковій залі. А от про персоналку каже, мовляв, не готовий, треба три роки. Здається, це не зовсім так. Бо, якщо сповна віддатися творчості в ім’я створення виставки й зібрати роботи по колекціях і замовниках, то вже навесні можна постати на заздрість багатьом. Переконана, вернісаж уразить цінувальників високої живописної класики відкриттям нового імені. «Нового» – винятково в тому сенсі, що цього художника мало знають ті, котрі, купуючи картини, женуться за модою на ім’я. Віктор Левченко надто скромна за натурою особистість, і, здається, десь у глибині душі побоюється саме заздрощів. Він творить і тим живе. Не пробиває шляху до визнання і слави ліктями й піаром. Утім, його шедеври посядуть своє гідне місце в ієрархії культурних цінностей.

Та ерзац подеколи «попереду планети всієї», а істинний митець лишень уповає на справедливість. Утім, вона таки є: йому замовляють роботи. І хоч би якими скупими були ті, хто звертається до Віктора Левченка, не можуть встояти перед спокусою отримати навдивовижу гармонійну живописну композицію рідкісної техніки та привабливої палітри. Але при цьому втрачають поціновувачі класики, бо побачити роботи Майстра можна на небагатьох виставках або у приватних володіннях в Україні та за рубежем. Хоча іконостас Хрестовоздвиженської церкви, нижнього храму на Подолі в Києві та інші сакральні розписи в ньому частково можуть дати уявлення про цього багатогранного, надзвичайно творчого художника.

А він, посвячений у таємниці старих майстрів класичного живопису, володіє знаннями й технікою, котрими нині мало хто з образотворчої братії струджує себе. Витончену, осмислену, копітку роботу він як реставратор переніс у свій стиль живописця. Ще на початку навчання на реставраційному відділенні Київського художнього інституту хотів перевестися на відділення станкового живопису, а коли на другому курсі така можливість з’явилася, передумав. Відчув, що джерело знань у вивченні класичної старовини невичерпне й оволодіти ними можна тільки на реставраційному.

Рисувальник-самородок

– Реставрація – наука, а живопис – практика. А така заморочка, мовляв, живописець – це творець, а реставратор – ремісник – надто хибна. Ти можеш не працювати реставратором, але знання техніки визначить рівень твого живопису. Так ні, хизуються: «Я живописець. Я вчився в майстерні…» І називають іменитого художника. А роботи не відповідають рівню майстерні. Краще не називали б, у кого вчилися, не дискредитували його. Адже роботи – далекі від рівня вчителя й водночас не мають індивідуальності, авторства, вони ніби затерті. Бо якщо чесно, то лише два-три справжні живописці виходять з курсу. Бо головне, що ти хочеш взяти від навчання, ким хочеш бути. Я бачив чимало акварелей пензля, приміром, архітектора. Це ж шедеври. Щоб одержати замовлення, ти маєш завоювати його своїми роботами. А що ти покажеш? Адже коли кажуть: «Мені подобається ваша робота», – не запитують про диплом, – розмірковує Віктор.

Утім, самого його неодноразово розпитували про школу, про художника, в майстерні котрого навчався.

Рисувальник-самородок приїхав з села Бистрик, що на Сумщині, вступати до Київського художнього інституту і, побачивши на стінах альма-матер живописні полотна, розгубився, настільки вони його ошелешили.

– Та можеш і не йти до приймальної комісії, – сказав йому «знавець» інститутських вимог, трохи старший юнак. А погортавши папку акварелей Віктора, порадив: «Тобі треба до Хусида. А вже потім – штурмуй інститут».

– У затісній багатолюдній студії, що в районі «Більшовика» у Києві, ми варилися у власному соку, – згадує Віктор. – Наш учитель, відомий скульптор Григорій Хусид вів основи живопису, набрав різних за рівнем підготовки людей, робив постановки, давав завдання, оцінював роботи. Так цей рік я та ще одна дівчинка з ПТУ № 27, куди я вступив на навчання за спеціальністю арматурника-електрозварника, бігали на заняття до Григорія Хусида. Благодатний був час!

Але як швидко він промайнув і був згаяний не один рік.

Бо наступного – «штурмувати» худінститут не довелося: Віктора забрали до армії. «Учебка», служба в конвойній роті внутрішніх військ у Липецьку – своєрідна школа життя та змужніння. Захоплення спортом і талант художника привнесли в жорсткі армійські будні свій особливий колорит: від подяк командування за бездоганну службу, спортивні досягнення, оформлювальні роботи й до шедеврів татуажу на тілах «стариків», альбомів на пам’ять, гауптвахт за деякі «вільності-витівки» і позбавлення аж трьох зароблених відпусток. Так минуло два роки.

І доля знову влаштувала Вікторові випробування на вірність творчості: після дембелю вдома в Бистрику на нього вже чекав виклик у московську школу міліції. Навчання там було жорстким, наче армійська служба. Коли завершилося, у підмосковному Калінінграді охороняв водосховище. У цій службі підкуповувала, з одного боку, висококласна  теоретична й практична підготовка, перспектива отримання квартири і, головне, – каже Віктор,– можливість залишатися художником. Я там писав портрети, пейзажі, натюрморти.

Звичайно ж, мріяв і про навчання в художній студії при МВС, вона була такого майже рівня, як грековська, –  військових художників. Там викладали імениті професори. На художній виставці-конкурсі, яку проводила студія при МВС, два натюрморти Віктора зайняли друге місце. Отримав тоді навіть направлення на навчання до цієї студії, подяку командування і, звісно, відпустку. Окрилений успіхом, приїхав додому. Тоді й зустрівся з Інною, котра  стала його дружиною.

«Та Інна не хотіла жити в Москві, навіть вирішення болючого квартирного питання її не переконувало. Довелося переводитися до Києва»,– не без жалю про можливі московські перспективи розповідає Віктор.

Та й у Києві, хоч як було складно, суміщав міліцейську службу, спортивні тренування з творчістю. Розповідає, як працював над створенням і оформленням найкращого в Україні навчального класу в одному зі столичних райвідділів міліції, як охороняли міст на Рибальському острові, як працювали в Чорнобильській зоні. І за всього цього провідним був живопис. Навіть дві невдалі спроби вступу до художнього інституту (в один рік бала не добрав, наступного – шпаргалку товаришеві дав, за що отримав «пару», а той – «чотири») не відбили бажання вчитися. Зате в студію до Василя Івановича Забашти, що працювала у тодішньому Жовтневому палаці в Києві, успішно склав іспити та навчався, жодного заняття не пропустивши. А навчання там було організовано дуже серйозно й вимогливо: щопівроку комісія, оцінюючи творчий доробок студійця, вирішувала, чи вчитиметься він далі.

– Я вдячний за науку чудовому педагогу, видатному художнику – професору, нині заслуженому діячеві мистецтв України Валентині Гаврилівні Виродовій-Готьє. Щотижня приносив на її суд пачку етюдів. Її допомогу й підтримку важко переоцінити. Познайомився і з прекрасним художником, тепер уже покійним Віктором Саніним. Ми тоді разом ходили на етюди, пам’ятаю його слова: «Ти – соломинка в морі. Або потонеш, або випливеш, усе залежить тільки від тебе». І я багато працював над собою. Тому й переконаний, що живопис – це практика, наполеглива, творча, різнопланова, але спрямована на одне – досягнення художньої майстерності. Безліч начерків, етюдів, картин – все це розвиває зорову пам’ять, виробляються навички, приходить досвід і ти вже можеш сміливо експериментувати, шукати, самовиражатися. Дуже добре запам’яталося, як неподалік Чорнобиля в одному з сіл чергували на КПП, був тоді сильний мороз і вражаючий захід сонця: я так захопився цією красою, що відморозив вухо.

Свої роботи показав якось відомому живописцеві, тепер також покійному Дмитру Барановському. Він подивився, обдарував мене неймовірною кількістю фарб і сказав: «Будемо шліфувати», – пригадує Левченко. – І – до Віктора Свинарьова мене.

Він і нині викладає рисунок у  Національній академії мистецтв і архітектури. Приватні уроки цього вимогливого, дивовижного художника з десятка учнів витримав тоді тільки Левченко. Школа Віктора Свинарьова спрацювала, він дав дуже високий рівень підготовки.

Так Вікторові Левченку, котрий уже на той час був справжнім художником, «штурмувати» інститут не довелося.

– Я склав іспити й отримав найбільше балів. Пам’ятаю, секретар кафедри Анна Андріївна мене помітила та похвалила: «Ви вступите». Так і сталося.

Голландська школа

У них з Інною вже підростали донька Наталка й син Ярослав. Віктор поєднував навчання в інституті й роботу. А коли довелося звільнитися з органів, пішов на Андріївський (узвіз на Подолі в Києві, де в галереях і просто під відкритим небом художники виставляють свої картини) завойовувати місце під сонцем. І полотна – пейзажі, натюрморти – стали затребувані, пішли замовлення, плюс займався реставрацією ікон. Усе це і заробіток, і неоціненний досвід, і улюблене амплуа.

Віктор Левченко закінчив реставраційне відділення живописного факультету Національної академії мистецтв і архітектури на «відмінно» і, якби не німецька, отримав би червоний диплом. На дипломну з реставрації дуже зруйнованого полотна морських баталій турецького флоту голландського живописця кінця XVII – початку XVIII століть Вільяма Ван де Вельде-молодшого (на знімку) витратив майже рік. І до захисту не встигав завершити роботу – необхідно було за старовинною технологією зробити копію в натуральну величину полотна або його фрагмента. Отож довелося обмежитися саме ним. Тонкощами голландської живописної школи Віктор оволодів сповна. Як і технікою реставрації ікони, що й потрібно було довести для захисту. Підсумок – захист з відзнакою. Професор, нині академік, віце-президент Академії мистецтв України Микола Стороженко рекомендував Віктора Левченка до аспірантури. Та не склалося: інтереси різних людей, від котрих щось залежало, перетнулися, як це вже не раз траплялося, і в аспірантуру Віктор не вступив. Але, здається, втратив не він, а сама академія.

Бо Віктор Леонідович, як з’ясувалося, наділений великим даром учителя. Уже 15 років він реалізує його в студії Спілки художників України. Студію очолює відомий графік, заслужений художник України Микола Никифорович Грох. До речі, йому Микола Іванович Стороженко свого часу рекомендував Віктора як викладача, і найперше як видатного технолога-реставратора. Микола Никифорович Грох, одна із знакових фігур для Левченка, з великою повагою відгукується про вміння Віктора донести свої глибокі знання й досвід до учнів. Тепер уже вони, його вихованці, успішно долають високу планку Національної академії мистецтв і архітектури. Хоча, за словами Віктора, вимоги до вступників нині інші, спрощені, та й школа вже далеко не та, що була раніше. Багато чого втрачено.

Де перемовляються натюрморти

Мені дуже хотілося, аби з творіннями Віктора Левченка ширше ознайомилася видатна художниця, заслужений діяч мистецтв, член-кореспондент Національної академії мистецтв і архітектури, професор Віра Іванівна Кулеба-Баринова, а також мої колеги Людмила Баранович, яка відкрила в своїй яскравій журналістській творчості чимало імен тепер відомих художників, і фотокореспондент Микола Білокопитов – щоб передати читачам зоровий ряд.

Для мешканців тісної київської готельки – вона ж і квартира, і майстерня – цей візит можна порівняти хіба що з нашестям. Бо й для двох – Віктора та його другої дружини Людмили – така квартира надто обмежує життєвий простір. А якщо врахувати, що й полотна живуть тут не лише на стінах, а й поряд – приставленими до них пачками, то, здається, вільно почувається в помешканні лише кицька, котра попиває водичку з кришталевої вази, частини композиції натюрморту.

Віктор Левченко, член Спілки художників України, тут же, у цій мікроскопічній кімнатці пише свої полотна. Звісно, мріє про творчу майстерню. Але, як вже не раз бувало в його житті, чиїсь інтереси не збігаються з його. Мабуть, виділення майстерні потребує якихось жертв, на що Віктор не готовий. Заяву написав, чекає.

Оселя зустрічає копією картини Олексія Маркова «Фортуна і  жебрак» на півстіни. Я не запитала, чи є мораль однойменної байки Крилова життєвою підвалиною пари, бо це й без того очевидно. Та й у душевній рівновазі Вікторового батька, що споглядає з портрета драму, яка розігралася навпроти, відображається глибинна життєва філософія інтелігента й мудрість трудівника-коваля.

А ось перемовляються два трояндові натюрморти в коштовних рамах, один Віктора, другий – Людмили. Виявляється, вони пишуть одне одному. Ні, не записки, а натюрморти. Як сюрпризи, чи презенти.

– Цю гру затіяв Вітя. Йдучи на роботу, залишає натюрморт, а до його приходу ввечері я готую відповідь. І навпаки, – відкриває сімейну таємницю Людмила.

Вона – архітектор за освітою, талановита учениця Віктора. Живопис також став її стихією. А дитяча робота Людмилиного онука Марка, що поруч з портретом батька Віктора, наче зіронька-путівник майбутнього осяює пристановище двох. А ось онук Віктора Ігор більше полюбляє комп’ютерні забавки. Навіть попри те, що мама Наталя, донька Віктора, пішла батьковим шляхом: навчається в Інституті декоративно-прикладного мистецтва імені Бойчука. Вона багатогранна особистість, обожнює тварин, кого тільки опікала, тепер – собак. Дуже любить кататися на конях. Любов до них дав мальовничий, волелюбний Бистрик, де тривалий час Наталка мешкала в дідуся. Вона знає ціну життю, сімейному затишку, пережила гіркоту втрат близьких людей: рано пішла з життя бабуся, мама і брат померли від тяжкої хвороби.

Автори: Світлана ПИСАРЕНКО, Микола БІЛОКОПИТОВ (фото)