Немає кіно – немає країни

Дмитро ТОМАШПОЛЬСЬКИЙ – кінорежисер, сценарист, продюсер. Народився 1958 року в Києві. Закінчив кінофакультет Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Секретар, член правління Спілки кінематографістів України.

Фільмографія: «Панове, врятуймо місяць» (1990), «Про безумне кохання, Снайпера та Космонавта» (1991), «Будемо жити» (1995), «Усім привіт» (2000), «Таємниця Лебединого озера» (2002), «Дякую» (2003), «Дзисай» (2004), «Цілують завжди не тих», «Про це краще не знати» (2005), «Джонік» (2006), «Місяць у зеніті» (2007), «Дорослі люди», «Прогулянка Парижем» (2008).

Режисер Дмитро Томашпольський, добре знаний у столичних творчих колах, на початку третього тисячоліття раптом зник з вітчизняного кінообрію. Зникнення помітили всі, адже Дмитро мав славу мудрого режисера із загостреним поглядом на речі та розкішним почуттям гумору. Такі в нас на вагу золота.

Несподівано Томашпольський випірнув на Першому Київському міжнародному кінофестивалі. Конкурсний фільм Дмитра «Місяць у зеніті» – перша художня стрічка про Анну Ахматову – здобув одразу два призи за кращу жіночу роль. Їх заслужили дві актриси, які втілили на екрані образ поетки: уславлена Світлана Крючкова та пітерська культова діва Світлана Свірко. Шкода лише, що стрічка змагалася від Росії й нагороди, відповідно, дісталися північній сусідці…

Не вдаватимемо невігласів: про Томашпольського цими роками таки чули. Його ім’я час від часу висковзувало в титрах на телеекрані. Вісім років тому Дмитро поїхав знімати фільм на запрошення уряду Москви. Творче відрядження затяглося, й він створив за ці роки дев’ять картин.

Повернувшись, режисер виношує ідеї. Він переконаний: фільми потрібно знімати жанрові. Країна потребує комедій, детективів, молодіжних стрічок, трилерів, мюзиклів. Бо скільки вже можна з екрана нити, рюмсати, ридати? І ще Дмитро Томашпольський знає, як, нарешті, відродити та розвивати український кінематограф.

Наука мандрів

– Митцеві природно реалізовуватися в чужих землях. Та чи не почуваєтеся ви своїм серед чужих, чужим серед своїх?

– Це для мене перманентний стан. Перебував у ньому й до від’їзду. Бо знімав кіно вже тоді, коли його ніхто не знімав. У 1990-ті наші з Альоною Дем’яненко (режисером та моєю дружиною) картини здобували призи та збирали повні зали. Прокату як такого тоді не було. Тож ми організовували його власними зусиллями, наскільки це можливо… У Москві не почувалися чужинцями, бо кінобратерство – поза національностями, державами. Останні дві роботи (їх іще ніхто не бачив) знімали спільно з французькими колегами в Парижі, Нормандії.  

– Розкажіть про корисний досвід свого відрядження.

– Воно було надзвичайно плідним. Скромно це чи ні, але в телевізійному кіно ми досягли стелі. Достатньо згадати, що для фільму «Казароза» Альона Дем’яненко одержала від солідного Першого російського канала найбільший бюджет, який лише можна уявити в цій країні. Стрічку номінували на «Тефі» у двох номінаціях.

Щодо кінотеатральної галузі, то режисерам із інших держав працювати в ній некомфортно. Й зовсім не тому, що хтось когось не любить. За законом продюсер звільняється від 18 відсотків податку, якщо фільм має статус національного. А це може статися лише тоді, коли режисер, сценарист, оператор, головний художник – громадяни Росії. Іноземці теж можуть знімати – будь ласка! Але пільги на них не чекають.

– Логічне запитання: чому ви повернулися? 

– Річ у тім, що в Росії жорсткішає закон про обов’язкове тамтешнє громадянство. Аж ніяк не збиралися міняти українське. Тому ми тут.

– Останні російські фільми нерідко наштовхують на думку про повернення часів «ідеологічно правильного» кіно. Хоча навіть Енгельс повчав: «Що глибше схована тенденція, то це краще для художнього твору». Чи це не початок кінця розквітлого російського кінематографа, яким так пишаються наші сусіди?

– Ось чому я весь час повторюю, що фінансування не повинно бути державним. Кінематографісти не мають просити гроші у влади. Нині, у період кризи, в Росії індустрії надано чотири мільярди рублів. Але на стрічки якої тематики їх спрямують? Ідеологічний контроль завжди існуватиме там, де кіно фінансує держава. Тому що тоді воно піддаватиметься диктату влади.

– Художник, який не творить, гине. Якщо ви тут, це означає, що якось уявляли подальше режисерське життя…

– Так. І саме тут. Воно пов’язане з наступними трьома фільмами. Ми обміркували ймовірність подальшої співпраці з нашими французькими друзями. Над стрічкою, за яку сподіваємося взятися найближчим часом, працюватимуть чотири країни. Три інші партнери вже готові до роботи. А в української сторони – затримка через гроші. Не вдаючись у деталі, скажу лише, що всі сценарії стосуються України, вони видовищні, сенсаційні. Зухвало звучить, однак коли не ставити нескромних завдань, на успіх не очікуй.

Сон уві сні

– «Місяць у зеніті» з конкурсної програми КМКФ – кінофільм, тоді як ви казали про свої звершення останнього часу саме в телеіндустрії…

– Є дві версії картини, зокрема телевізійна чотирисерійна. До речі, стрічка до цього отримала призи на інших фестивалях – за кращий фільм, чоловічу роль, і ось тепер віддали належне виконавицям головної ролі. 

– Як розгледіли Анну Ахматову в Світлані Крючковій?

– Ми Світлану Миколаївну зовсім не гримували. Навіть ніс не чіпали. Вона такою й знімалася, якою є в житті: сучасна блондинка з каре. Багато хто уявляє видатну поетесу тендітною модільянівською музою, жінкою-змією, яка, сидячи на стільці, була здатна просунути голову під сидіння. Коли вона читала: «Я надела узкую юбку, чтоб казаться еще стройней», з неї пошепки сміялися: куди стройніше?! А в 1940–60-ті Ахматова вже не була худа. Й зі Світланою Крючковою вони дуже схожі. Світлана Миколаївна – видатна актриса. Працював із багатьма відомими лицедіями, «медійними обличчями», котрі вважають себе великими, але такими не є. Видатних залишилося дуже мало. Крючкова – з-поміж них.

– Із чого народився сценарій?

– Якось зовсім випадково прочитав, що Ахматова спалила свою п’єсу «Пролог, або Сон уві сні». Вона її спалила двічі. У першому варіанті описала все те, що з нею станеться в майбутньому. Потім знищила, переписала та спалила ще раз. Мені здалося, що екранізувати спалену п’єсу – це цікаво. Іще використав доноси на поетку, які вийшли друком. Є серед них неймовірні. Взагалі, як ще повніше розповісти про людину, ніж за допомогою доносів?.. До речі, на неї зводили наклепи ще до революції… Третє джерело – сни, які Ахматова описала. Вона була лунатиком. Місяць у її житті відігравав неабияку роль. Із цього всього й зшитий сценарій. Часом мені здається, що фільм створений на замовлення не уряду Москви, а самої Ахматової.

Таких не беруть у ЄС

– Дмитре, щоб працювати в українському кіно, треба, аби воно існувало...

– Останні вісім років для пострадянського простору – «жирні», як їх називають економісти. Такі ще не скоро повернуться. Принаймні на наше з вами суспільно активне життя вони не припадуть. Саме в цей час розквітло кіно в Росії,  інших державах. Україна не використала ці роки на свою користь. У цьому винна влада. Та й кінематографісти також: замість того, щоб сваритися між собою, вони мали об’єднатися, сісти з владою за стіл переговорів.

– Конкретніше: яка роль високопосадовців у створенні екранної індустрії?

– Чудово розуміємо, що Кабмін та Верховна Рада не візьмуться розвивати кінематограф за рахунок державної казни. Тому що повно проблем із медициною, освітою, шахтарями тощо. У кращому разі влада обіцятиме, а кіношники тим часом вмиратимуть. Не фізично, а морально: втрачатимуть кваліфікацію, бажання щось робити. Передусім варто поглянути на досвід інших країн. Спілка кінематографістів України має ініціювати прийняття в пакеті кількох законодавчих документів.

Перша позиція – створення фонду розвитку кінематографії. Він існуватиме завдяки відрахуванням від власне кіно: продажу квитків на сеанси, DVD, телепоказів. Хай це буде не 11 відсотків, як у Франції, де фонд за рік збирає 500 мільйонів євро (!) й годує купу фестивалів, зокрема Каннський. Хай у нас проголосують бодай за півпроцента. Відраховувати можна й від продажу алкоголю, тютюну, як це робиться в деяких країнах.

До слова, Євросоюз змушує свої держави створювати такі фонди, адже вважає, що немає кіно – немає й країни. Якщо наша влада ігноруватиме цю ініціативу, вона повинна зізнатися в тому, що свідомо загубила екранне мистецтво в Україні.  

Друга. Потрібен закон щодо пільгового оподаткування кіногалузі. Якщо у фільму є статус національного, він звільняється від податку.

Третя. Слід обзавестися законодавчими механізмами стосовно со-продукції. Нині жодна стрічка на Заході не знімається однією країною. «Та, що танцює в темряві» Ларса фон Трієра – це спільна праця десяти держав. Передусім со-продукція потрібна для об’єднання фінансових зусиль, зміцнення матеріальної бази фільму. До того ж вітчизняне кіно має бути не замкненим у собі, а інтегрованим. Тоді його знатиме вся планета.

– Будь-який спекулянт на патріотичних почуттях дорікне вам, що то вже не буде національне кіно. 

– Кустуриця знімає свої картини по всій землі. Хіба його мистецтво не є національним?..

– Прогноз: коли все-таки станеться прорив і в світі заговорять про українське кіно?

– Коли всі ці три позиції реалізуються в життя. У виробництво треба буде запустити не менше 15 фільмів. З’являться робочі місця, сучасна техніка, відновиться виробництво. Галузь стане прибутковою. Урешті-решт, буде система. Користуючись нагодою, хочу звернутися до наших парламентаріїв:

Шановні депутати!

Вітчизняні кінематографісти - це близько мільйона людей. Якщо до них додати глядачів, отримаємо ваш електорат. Якщо ви нехтуєте нами, відвертаєтесь від нас, не приймаючи потрібні закони, отже, відвертаєтесь від усього українського народу. То чи голосуватиме він за вас?

Розпитувала Ольга КЛЕЙМЕНОВА