№13, липень 2009

Рукописи Віталія КурилаРукописи Віталія Курила

Рукописам історика, народного депутата України Віталія Курила, як віршам, – лишилося тільки «відбутися». Життя ученого Віталія Курила є прикладом того, як захоплення історією поєднується з причетністю до неї, самим її творенням.

Рукопис 1. «Легенди селища, що не знало кріпосного рабства»

– Білокуракине – моє рідне селище, край легенд. Можна написати про багато місцевих храмів, навіть про пагорби і яри. Наприклад, легенду про Дититчин яр увічнив український письменник Гнат Хоткевич. А те, що це єдине поселення в регіоні, де не було кріпосного права, – доведений факт, – розповідає Віталій Курило.

Назва селища Білокуракине поєднує дві власні назви – річки Білої і князя Куракіна, сподвижника російського царя Петра I. Відповідно до легенди, повертався російський монарх із другого Азовського походу і зупинився на березі річки Білої. І так йому сподобалися тутешні місця Дикого степу, що він нагородив ними вірного слугу.

Князь перевіз сюди селян із Полтавської та Чернігівської губерній. І щоб вони швидше облаштували нові володіння, обіцяв, що в найближчі два десятки років люди будуть вільними поселенцями.

Залишив собі старий князь тільки право влаштовувати оргії. Раз або два на рік з’являвся він на берегах річки. А після того гіркими сльозами зустрічали матері народження дітей – спадкоємців цих панських забав. Смертність немовлят була високою. Незаконнонароджених нащадків князя ховали в особливому місці й назвали його Дититчиним яром. І досі місцеві жителі можуть показати цей трагічний злам місцевості.

Минали роки. Помер старий князь. Підросли діти вільних поселенців. І до них приїхав син князя. Заявив, що всі жителі Білокуракиного – його кріпаки. Так уразила білокуракинців ця звістка, що вони зібрали стільки грошей, скільки запросив молодий князь, і викупили волю для всіх. І виникло на просторах Луганського краю поселення вільних людей – в ті жорстокі часи, коли навкруги були села з кріпаками.

– Ці легенди в наших краях розповідають донині. А йдеться про події XVIII століття, – каже голова Спілки краєзнавців Луганщини Віталій Курило.

Він пишається тим, що останніми роками вдалося об’єднати в рамках спільної роботи самостійних і колись найчастіше самодіяльних істориків – краєзнавців. Випущено два видання «Історії Луганського краю», і в них Дикий степ постає іншою, непізнаною й загадковою територією. Це вже не сумний простір, що заріс травою по самі очі. Тут у  «бронзовому» віці кують метал. Скіфи залишають свої прикраси з малюнками – дивними й складними, неначе шифровані послання нащадкам. Топчуть степ гуни, змушуючи здригнутися цілі народи. І будують свої піраміди, можливо, одночасно з єгиптянами давні арії. Матеріальні підтвердження цих подій тепер на почесному місці в археологічному музеї Луганського університету й інших вищих навчальних закладах регіону. І робота археологів триває.

Уже два перевидання витримала  «Історія Луганського краю», але накопичено й нові матеріали.

Рукопис 2. «Воля для університету»

– Ми збираємося відкрити історичний музей свого вищого навчального закладу. Уже зрозуміло, що  «вік» його доведеться переглянути в бік збільшення – наш університет справді найстарший не лише на Луганщині, а й у Донбасі, – розповідає Віталій Курило.

Луганський національний університет (ЛНУ) починає  «родовід» із 80-х років XIX століття, коли відкрилася в Старобільську чоловіча гімназія. У 1900 році в Луганську почали діяти педагогічні курси, що дають право їхнім випускникам працювати в школах. Потім відбувалася ціла низка трансформацій, але ніколи ВНЗ не зраджував покликання готувати просвітителів.

Особлива сторінка в історії – біографії цілої плеяди ректорів і професорів, розстріляних практично одночасно наприкінці 30-х років ХХ століття за волелюбність і «український націоналізм».

Вони приїхали до Луганська з Києва й Харкова, хто – побоюючись репресій з боку нової (тоді!) радянської влади, хто – вже одержавши від неї попередження. Їх начебто відправили в заслання до Луганська.

Блискучі професори й доценти працювали у вищих навчальних закладах усе життя, ще за царської Росії. Вони пам’ятали часи, коли університети мали багато прав і вольностей. Наприклад, поліцейські та жандарми не могли зайти на територію університету без особливого розпорядження.

Цей дух волелюбності й вільнодумства був збережений у Луганську. Створено тут наукові школи, більшість із яких існує й донині (археології, історії, філологічна, природничонаукова, математична).

Віталій Курило навчався у вузі як студент, займався наукою як аспірант, був обраний ректором у 90-х роках ХХ століття. Йому дісталися нелегкі часи.

Його попередник на посаді ректора Анатолій Климов так написав у історичній довідці: незважаючи на  «наявність неабиякого потенціалу розвитку» Луганського педагогічного, після  «створення в травні 1993 року в Луганську Східноукраїнського державного університету на базі машинобудівного інституту» ВНЗ змушений був увійти до складу Східноукраїнського університету  «зі збереженням прав юридичної особи» і перебувати там до 1998 року.

За сухими історичними датами – розпач і здивування професорсько- викладацького складу ЛНУ. Вищий навчальний заклад із майже столітньою історією через бюрократичні маніпуляції виявився наприкінці ХХ століття невільним і несамостійним.

Віталію Курилу знадобився рік, щоб відновити самостійний статус рідного вишу. Ще п’ять років – щоб у вересні 2003-го указом Президента України ВНЗ було присвоєно статус національного. Ще чотири – і за результатами 2007 року ЮНЕСКО визнало університет кращим вищим педагогічним навчальним закладом України. Нарешті, у березні 2008-го він здобуває статус класичного національного університету. Зміцнюються міжнародні зв’язки.

Сьогодні він є єдиним вищим навчальним закладом, на базі якого в Україні представниками Китаю створено Інститут Конфуція. Установлено особливі контакти з Японією (відкритий Японський центр), Німеччиною (Інститут Ґете), США.

Уперше студентський хор університету разом з Луганським обласним симфонічним оркестром завдяки турботам почесного доктора ЛНУ диригента Віденської опери Курта Шмідта й президента Луганського університету Віталія Курила виїжджає до Австрії і буквально підкорює музичну столицю світу.

Віденські газети пишуть:  «Віденська публіка віддала належне сильному хору... Цей гімн пролунав учора в стихійному, як полум’я велетенської пожежі, пориві і з такою могутньою захопливою напругою виконавських сил, що здавалося – немає і не може бути кінця хвилям, що накочуються й поглинають одна одну в оркестрі й людських голосах, найзаразливішої музики, насиченої непереможною волею до життя і гордою непохитністю... Лишається побажати наступного приїзду музикантів з українського Луганська...».

Рукопис 3. «Про символи»

Перша сова як символ з’явилася на гербі Луганського національного університету імені Тараса Шевченка й у кабінеті ректора закладу лише... дванадцять років тому. Саме тоді студенти вирішили: сова (символ мудрості) красуватиметься на малиновому тлі, що мовою геральдичних символів означає колір козацького бойового прапора (адже саме козаки опікували Києво-Могилянську академію). Тож тепер Віталій Курило просто зобов’язаний колекціонувати цих птахів.

У кабінеті їх зібралося вже з добрий десяток – металевих і порцелянових, вітчизняних і закордонних, усмішливих і суворих. Але є унікальний пугач, опудало якого виготовив директор зоологічного музею Луганського національного університету Сергій Литвиненко. Коли б не трагічна випадковість у 1998 році в Лутугинському районі, навряд чи в університетській колекції з’явився б цей птах із майже по-людськи сумними очима. Цей пугач належить до особливої  «волго-донської» популяції, представники якої далі Луганщини на захід не розселяються. Щоправда, й своєї території «чужинцям» не віддають. Можливо, це символічно для того, хто колекціонує птахів. Адже головною рисою характеру цих пернатих є те, що орнітолог називає «консервативністю й осілістю», а літератор – вірністю й відсутністю прагнення до міграції у теплі місця.

– Напевно, саме колекціонування сов я міг би назвати своїм хобі, якби для хобі залишався час, – жартує Віталій Семенович Курило.

Автор: Олена ОСОБОВА

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня