Рукописи Віталія Курила

Рукописам історика, народного депутата України Віталія Курила, як віршам, – лишилося тільки «відбутися». Життя ученого Віталія Курила є прикладом того, як захоплення історією поєднується з причетністю до неї, самим її творенням.

Рукопис 1. «Легенди селища, що не знало кріпосного рабства»

– Білокуракине – моє рідне селище, край легенд. Можна написати про багато місцевих храмів, навіть про пагорби і яри. Наприклад, легенду про Дититчин яр увічнив український письменник Гнат Хоткевич. А те, що це єдине поселення в регіоні, де не було кріпосного права, – доведений факт, – розповідає Віталій Курило.

Назва селища Білокуракине поєднує дві власні назви – річки Білої і князя Куракіна, сподвижника російського царя Петра I. Відповідно до легенди, повертався російський монарх із другого Азовського походу і зупинився на березі річки Білої. І так йому сподобалися тутешні місця Дикого степу, що він нагородив ними вірного слугу.

Князь перевіз сюди селян із Полтавської та Чернігівської губерній. І щоб вони швидше облаштували нові володіння, обіцяв, що в найближчі два десятки років люди будуть вільними поселенцями.

Залишив собі старий князь тільки право влаштовувати оргії. Раз або два на рік з’являвся він на берегах річки. А після того гіркими сльозами зустрічали матері народження дітей – спадкоємців цих панських забав. Смертність немовлят була високою. Незаконнонароджених нащадків князя ховали в особливому місці й назвали його Дититчиним яром. І досі місцеві жителі можуть показати цей трагічний злам місцевості.

Минали роки. Помер старий князь. Підросли діти вільних поселенців. І до них приїхав син князя. Заявив, що всі жителі Білокуракиного – його кріпаки. Так уразила білокуракинців ця звістка, що вони зібрали стільки грошей, скільки запросив молодий князь, і викупили волю для всіх. І виникло на просторах Луганського краю поселення вільних людей – в ті жорстокі часи, коли навкруги були села з кріпаками.

– Ці легенди в наших краях розповідають донині. А йдеться про події XVIII століття, – каже голова Спілки краєзнавців Луганщини Віталій Курило.

Він пишається тим, що останніми роками вдалося об’єднати в рамках спільної роботи самостійних і колись найчастіше самодіяльних істориків – краєзнавців. Випущено два видання «Історії Луганського краю», і в них Дикий степ постає іншою, непізнаною й загадковою територією. Це вже не сумний простір, що заріс травою по самі очі. Тут у  «бронзовому» віці кують метал. Скіфи залишають свої прикраси з малюнками – дивними й складними, неначе шифровані послання нащадкам. Топчуть степ гуни, змушуючи здригнутися цілі народи. І будують свої піраміди, можливо, одночасно з єгиптянами давні арії. Матеріальні підтвердження цих подій тепер на почесному місці в археологічному музеї Луганського університету й інших вищих навчальних закладах регіону. І робота археологів триває.

Уже два перевидання витримала  «Історія Луганського краю», але накопичено й нові матеріали.

Рукопис 2. «Воля для університету»

– Ми збираємося відкрити історичний музей свого вищого навчального закладу. Уже зрозуміло, що  «вік» його доведеться переглянути в бік збільшення – наш університет справді найстарший не лише на Луганщині, а й у Донбасі, – розповідає Віталій Курило.

Луганський національний університет (ЛНУ) починає  «родовід» із 80-х років XIX століття, коли відкрилася в Старобільську чоловіча гімназія. У 1900 році в Луганську почали діяти педагогічні курси, що дають право їхнім випускникам працювати в школах. Потім відбувалася ціла низка трансформацій, але ніколи ВНЗ не зраджував покликання готувати просвітителів.

Особлива сторінка в історії – біографії цілої плеяди ректорів і професорів, розстріляних практично одночасно наприкінці 30-х років ХХ століття за волелюбність і «український націоналізм».

Вони приїхали до Луганська з Києва й Харкова, хто – побоюючись репресій з боку нової (тоді!) радянської влади, хто – вже одержавши від неї попередження. Їх начебто відправили в заслання до Луганська.

Блискучі професори й доценти працювали у вищих навчальних закладах усе життя, ще за царської Росії. Вони пам’ятали часи, коли університети мали багато прав і вольностей. Наприклад, поліцейські та жандарми не могли зайти на територію університету без особливого розпорядження.

Цей дух волелюбності й вільнодумства був збережений у Луганську. Створено тут наукові школи, більшість із яких існує й донині (археології, історії, філологічна, природничонаукова, математична).

Віталій Курило навчався у вузі як студент, займався наукою як аспірант, був обраний ректором у 90-х роках ХХ століття. Йому дісталися нелегкі часи.

Його попередник на посаді ректора Анатолій Климов так написав у історичній довідці: незважаючи на  «наявність неабиякого потенціалу розвитку» Луганського педагогічного, після  «створення в травні 1993 року в Луганську Східноукраїнського державного університету на базі машинобудівного інституту» ВНЗ змушений був увійти до складу Східноукраїнського університету  «зі збереженням прав юридичної особи» і перебувати там до 1998 року.

За сухими історичними датами – розпач і здивування професорсько- викладацького складу ЛНУ. Вищий навчальний заклад із майже столітньою історією через бюрократичні маніпуляції виявився наприкінці ХХ століття невільним і несамостійним.

Віталію Курилу знадобився рік, щоб відновити самостійний статус рідного вишу. Ще п’ять років – щоб у вересні 2003-го указом Президента України ВНЗ було присвоєно статус національного. Ще чотири – і за результатами 2007 року ЮНЕСКО визнало університет кращим вищим педагогічним навчальним закладом України. Нарешті, у березні 2008-го він здобуває статус класичного національного університету. Зміцнюються міжнародні зв’язки.

Сьогодні він є єдиним вищим навчальним закладом, на базі якого в Україні представниками Китаю створено Інститут Конфуція. Установлено особливі контакти з Японією (відкритий Японський центр), Німеччиною (Інститут Ґете), США.

Уперше студентський хор університету разом з Луганським обласним симфонічним оркестром завдяки турботам почесного доктора ЛНУ диригента Віденської опери Курта Шмідта й президента Луганського університету Віталія Курила виїжджає до Австрії і буквально підкорює музичну столицю світу.

Віденські газети пишуть:  «Віденська публіка віддала належне сильному хору... Цей гімн пролунав учора в стихійному, як полум’я велетенської пожежі, пориві і з такою могутньою захопливою напругою виконавських сил, що здавалося – немає і не може бути кінця хвилям, що накочуються й поглинають одна одну в оркестрі й людських голосах, найзаразливішої музики, насиченої непереможною волею до життя і гордою непохитністю... Лишається побажати наступного приїзду музикантів з українського Луганська...».

Рукопис 3. «Про символи»

Перша сова як символ з’явилася на гербі Луганського національного університету імені Тараса Шевченка й у кабінеті ректора закладу лише... дванадцять років тому. Саме тоді студенти вирішили: сова (символ мудрості) красуватиметься на малиновому тлі, що мовою геральдичних символів означає колір козацького бойового прапора (адже саме козаки опікували Києво-Могилянську академію). Тож тепер Віталій Курило просто зобов’язаний колекціонувати цих птахів.

У кабінеті їх зібралося вже з добрий десяток – металевих і порцелянових, вітчизняних і закордонних, усмішливих і суворих. Але є унікальний пугач, опудало якого виготовив директор зоологічного музею Луганського національного університету Сергій Литвиненко. Коли б не трагічна випадковість у 1998 році в Лутугинському районі, навряд чи в університетській колекції з’явився б цей птах із майже по-людськи сумними очима. Цей пугач належить до особливої  «волго-донської» популяції, представники якої далі Луганщини на захід не розселяються. Щоправда, й своєї території «чужинцям» не віддають. Можливо, це символічно для того, хто колекціонує птахів. Адже головною рисою характеру цих пернатих є те, що орнітолог називає «консервативністю й осілістю», а літератор – вірністю й відсутністю прагнення до міграції у теплі місця.

– Напевно, саме колекціонування сов я міг би назвати своїм хобі, якби для хобі залишався час, – жартує Віталій Семенович Курило.

Автор: Олена ОСОБОВА