№13, липень 2009

Екранна революція номер одинЕкранна революція номер один

Перший Київський міжнародний кінофестиваль – шторм.
Його автор – Зевс, земне ім’я якого Богдан Ступка.

 

Журі КМКФ
Голова – Кшиштоф ЗАНУССІ (Польща), режисер, сценарист Тетяна Бовкалова (Білорусь), акторка Леван Учанейшвілі (Грузія), режисер, актор Івар Калниньш (Латвія), актор Руслана Писанка (Україна), акторка, телеведуча Іван Форгач (Угорщина), кінокритик, історик кіно Олександр Прошкін (Росія), режисер, сценарист

Тишком-нишком виносити ідею, підготувати стартову ситуацію для «давньої та виплеканої мрії» так, щоб ніхто не знав, – на це доросле бешкетництво здатний лише непередбачуваний, незбагненний Богдан Сильвестрович.
Народний артист укотре довів своїм заздрісникам: змагатися з ним – марна справа. Ті, хто шипить услід його черговим успіхам, приречені. Ступка-старший, президент КМКФ, та його команда влаштували елегантний європейський (не побоїмось цього слова) форум. Організація майже бездоганна. На противагу багатьом іншим столичним кінотусівкам. Навіть вічно гнана преса нарешті втішилася людським до себе ставленням.

Удало обрали основні переглядові центри – фешенебельного нового готелю (журі там і мешкало, і судило) й Театру імені Франка, що на архітектурно казковому клаптику Києва. До того ж найцікавіші стрічки фестивалю були доступні для перегляду в кінозалах столиці.

Пересмішництво щодо містечкової червоної доріжки нейтралізували розумна репертуарна політика та участь у роботі невідомого форуму китів світового екрана – Грінуея, Зануссі. Присутність живих класиків на КМКФ заклеїла пластирем роти «жовтим» журналістам, яким завжди бракує зірок.

А критика деяких технічних непорозумінь під час показів у «франківській» залі автоматично переадресувалася безсоромним чинушам, котрі так і не збудували в місті з неабиякими претензіями гідних Палацу фестивалів або замінника Будинку кіно. Цікаво, що в реєстрі тих, кому дякує КМКФ, – чимало добродіїв та організацій, переважно невітчизняних. Є серед них столичний мер, нардеп, російський Мінкульт...

Піднестися над прірвою

Аксіома: рівень цивілізованості держави прямо пропорційний розвиненості кіномистецтва. З нами тут давно все зрозуміло. На авторській лекції британець Пітер Грінуей, звично вправляючись в естетській провокативності, заявив: «Кіно померло. І в Україні також». Аудиторія відгукнулася хоровою думкою: «Знайшов, чим здивувати». 

На межі травня-червня київські шанувальники десятої музи несподівано для себе фіксували сплеск кіноманії. Паралельно зі здійсненням Ступкової ініціативи у столиці петардами зірвалися фестивалі сербських, турецьких картин, форум європейських фільмів, Літній сезон культового кіно, щось там іще. Звідки залетіла ця інфекція, невідомо. Проте її вторгнення в запліснявілий провінційний щодо екранного мистецтва простір варто сприймати як знак. Або – як сигнал до перемін.

Бо дуже вже прикро. У всіх навколо кіно є. Його знімають у країнах третього світу, воно народжується на азійських і середземноморських широтах. Якщо на мапі обвести поглядом Україну, то виявиться, що всі наші сусіди з головою занурені у свої кінопроцеси. Там, де ми, – чорна прірва, що з часом переродилася у зливну яму для російсько-вітчизняного «мила». Над нею, у випарах амбіцій, плавають зухвалі гасла про європейську столицю.

Коли йдеться про вітчизняне кіно, патріотизм дедалі штучний. Він нагадує слона на хитких ногах – витвір Сальвадора Далі. Спиратися йому немає на що. Святі почуття до національного великого екрана розчиняються в зіпсованих смаках представників кількох останніх кіношних генерацій. На студійно-довженківських теренах специ наввипередки поспішають продатися в чергове низькопробне рабство, щоб творити стрічки для плебсу. Самоспалення талантів не має нічого дотичного ані до кіно з великої літери, ані до виявів творчої самосвідомості.

Краще пізно, ніж ніколи

«Фестиваль у Києві з’явився пізно», – сумно зауважив в інтерв’ю «Вічу» голова журі польський режисер Кшиштоф Зануссі. Може, нова історія українського кіно почнеться саме з КМКФ. Тому що треба бачити інших зблизька, очі в очі. Як мінімум – окрилятись їхніми картинами. Слід хвалитися тим, що зняли самі («Якщо у вас є дві нові картини, потрібно про них говорити!» – повчав на прес-конференції Марк Рудінштейн). Зрештою, варто безкінечно клювати владу, що відмовляється приймати мудрі закони для кінематографістів і перетворює українців в уявленні інших землян на неандертальців.

Переможці конкурсної програми Київського міжнародного кінофестивалю:

Кращий художній фільм – «Турне», режисер Горан Маркович (Сербія)

Краща режисерська робота – Паула Хернандес, «Злива» (Аргентина)

Краща операторська робота – Лол Кролі, «Кращі речі» (Велика Британія)

Кращий сценарій до фільму – «Турне», режисер Горан Маркович (Сербія)

Краща музика до фільму – Кристоф Блейзер, Штефен Калес, «Фінське танго» (Німеччина)

Краща чоловіча роль – Антоніо Бірабент, «Три бажання» (Аргентина)

Краща жіноча роль – Світлана Крючкова, Світлана Свірко, «Місяць у зениті» (Росія)

Краща чоловіча роль другого плану – Любомирас Лаусіавічус, «Вогельфрай» (Латвія)

Краща жіноча роль другого плану – Данута Стенка, «Ще раз» (Польща)

Дипломами «За гарний акторський ансамбль» нагороджено стрічки:

«Фінське танго» (Німеччина), «Кадет» (Білорусь), «Контракт» (Україна).

«Ваша держава має створити індустрію, яка просуватиме українське кіно в Європі. За це ви несете власну відповідальність», – теза тієї самої лекції Грінуея. Легко сказати! Адже ми не те що не виробили власної моделі впорядкованого кінематографа, а й не спромоглися приміряти кальки, викроєні закордонними митцями. Приміром, не створювали фонди кіно, абстраговані від високого держменеджменту. Не додумалися, як інші, брати відсотки від проданих у кінотеатрах квитків, продажу дисків тощо.

Легше перелічити, що ми робили. А тим часом експерти з Motion Pictures Association (Бельгія) та BORIS collection system (Росія) бравурно повідомляють: мовляв, український кінопрокат набирає обертів. Не акцентуймо увагу на тому, що левова частка прокатного продукту – мотлох. Наразі цікавить передусім те, що за три неповні місяці поточного року кінотеатри заробили 88 720 169 гривень (на 70 відсотків більше, ніж за аналогічний період торік). Тож якщо брати тільки прокатну галузь, то, «відкусивши» від названої суми бодай 1,5 процента (як це роблять для свого кіно поляки), можна лише за цей короткий термін віддати на розвиток індустрії більш як 1 мільйон 330 тисяч гривень. Це достатньо, щоб розпочати зйомки картини.

КМКФ – за персоніфікацію!

Головне на фестивалі, зрозуміло, власне фільми. Це майже чотири десятки картин з усього світу. Серед них – 13 конкурсних, ігрових, вік яких не мав зашкалювати за два роки. Від України змагалися «Контракт» Віри Яковенко і «Таємничий острів» Володимира Тихого.

Добір репертуару для всіх без винятку програм був орієнтований на кіно про сучасне буття, про живих людей з їхніми радощами та проблемами. Навіть це для українців – уже здобуток. Адже коли в нас останнім часом щось і знімали, то переважно нудний хуторянський непотріб, далекий від того, чим живе цивілізований світ. Не поділяючи думки деяких колег, мовляв, обійшлося без відкриттів, стверджую: дивитись фестивальні картини було цікаво. До того ж подій для кіноманів було чимало, взяти хоча б останню роботу Грінуея «Рембрандт: я звинувачую» або Содерберга «Че».

Основні позаконкурсні рубрики – «Персона», «Комедії», «Соціальний погляд» – демонструють зріз актуальних напрямів кінематографа. А всі стрічки вкупі спричиняють усвідомлення, що кіно – це мистецтво особистостей, а не смітник посередностей. Картини повертають глядачів і фільмотворців до минулих стандартів якості. До часів, коли кіно не тхнуло ширвжитком та й узагалі про наш світ не можна було сказати, що він «зі скаженою швидкістю рухається в бік повної деіндивідуалізації» (Маріо Варгас Льоса). 

Тож курс на індивідуалізацію десятої музи, виходячи з побаченого, –  основне кредо Першого КМКФ. До речі, й Грінуей зауважував: «Необхідно перетворити кінематограф з масового явища на персональне».

На закритті фестивалю спостерігалося чимало позасценарних, імпровізаційних моментів. Це останній аргумент на користь того, що КМКФ – парад індивідуальностей. Найбільше відзначилося журі, що розмістилося на сцені. Коли серцеїд Івар Калниньш заспівав про квіточку, яка прагне дощику, шикарна Руслана Писанка, не опираючись запрошенню ефектного Левана Учанейшвілі, показала свої танцювальні таланти. Потім й інші судді вдалися до вихилясів. Щось у цьому проглядалося життєствердне для майбутньої історії фестивалю.

Кшиштоф Зануссі, розставляючи крапки над «і», сказав «Вічу»: «Мене дуже часто запрошують у журі різних фестивалів. На київському було дуже цікаво працювати. Рівень конкурсу доволі високий. Обираючи переможців, судді врешті знайшли компромісні рішення. Усі намагалися бути дипломатами. Диктатура прийнятна на знімальному майданчику, а в оцінюванні картин – ні. Сподіваюся, якщо журі вже на першому фестивалі поставилося до своїх обов’язків дуже відповідально, наступного разу буде так само».

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня