Політичний клас у сучасній Україні: передумови становлення (Частина 2)

Політична історія України останніх 17 років – це непроста історія трьох президентів, шести голів Верховної Ради, 12 урядів, становлення політичного класу, політичних лідерів і політичної еліти, реформування владних систем, інститутів правової держави та громадянського суспільства.

Уже залишилися в історії президенти: Леонід Кравчук і Леонід Кучма. Вибори третього – Віктора Ющенка, які відбулися в грудні 2004 року, в суспільній свідомості пов’язувалися з визначенням нової перспективи розвитку держави, нової якості й країни, і суспільства. До останнього часу цього не сталося. Президент так і не піднявся до рівня лідера всіх українців і, найімовірніше, не міг цього зробити. Не відбулося реальної структуризації влади, з’явилися ознаки зародження нових олігархічних груп і їхньої змички із старими кланами. Значно погіршила ситуацію в Україні пропорційна система виборів парламенту й рад усіх рівнів. Це переконливо підтвердили і дострокові (вересень 2007 року) вибори до українського парламенту. З одного боку, така система віддалила політиків від народу, з другого – дала можливість проникати в депутати непрофесіоналам цілими списками, які ставлять власні інтереси вище за інші і для цього використовують владу. У результаті нова влада виявилася корумпованою й непрофесійною. Дії глави держави у внутрішній і зовнішньополітичній сферах політичні сили країни постійно критикують.

То якими рисами має бути наділений лідер держави, щоб  впливати на ситуацію, яка склалася в суспільстві, та оволодіти нею?

По-перше, він повинен брати на себе політичну відповідальність і мати активну позицію стосовно процесів, які відбуваються в країні. По-друге, об’єднуючи націю, має бути свідомий того, що інтереси політичної нації є абсолютним пріоритетом стосовно будь-яких, зокрема й регіональних, інтересів. По-третє, тримати на належному рівні планку інтелектуальних вимог до самого себе. Шарль де Голль: «Справжня шкала, яка дає право наказувати – це висока культура» [19].

Політичний лідер країни, політичний клас, правляча політична еліта покликані визначити й запропонувати суспільству магістральні вектори внутрішньої і зовнішньої політики, проект його національного розвитку, адекватний викликам сучасності, геополітичному виміру країни.

Політичний клас України: сучасні виклики. Чи вдалося нині розв’язати ці складні проблеми політичному класу України? Питання, скоріше, риторичне. Однак.

Виклик перший. Проблема, розв’язання якої має вирішальне значення для розвитку соціально-правової держави і громадянського суспільства в Україні, – напрацювання консолідаційної ідеології.

Як відомо, громадянське суспільство ґрунтується на принципі ідеологічного плюралізму, реальному праві всіх суб’єктів безперешкодно дотримуватись і обстоювати різні ідеї, теорії, погляди, які віддзеркалюють різні аспекти життя суспільства.

Цей принцип не виключає, а передбачає наявність ідеологічного консенсусу щодо найбільш важливих і значущих для розвитку громадянського суспільства цінностей. Як підтверджує досвід, ці цінності можуть бути визначені насамперед у рамках політичної нації, яка спроможна об’єднати Україну, що після останніх президентських і парламентських виборів вочевидь розкололася ідеологічно на дві – Схід і Захід – майже рівні частини. Щоб подолати цей розкол, слід рішуче відкинути націоналістичні концепції «української України» і «України для українців», які утверджуються на вищому державному рівні, що, по суті, є спробою формування не національної ідеології, а ідеології «титульної нації». Дмитро Табачник: «Ще зо два роки «голодоморів», нагородження шухевичів, боротьби з пам’ятниками минулих епох і маніакальної русофобії – і жодний надгеніальний і надтолерантний політик не збере України воєдино» [14]. У цьому само контексті слід розглядати і прагнення владних структур адміністративними методами утвердити статус «героїв» ОУН–УПА, створити єдину помісну церкву, прискорити вступ України до НАТО .

Як відомо, в Україні суб’єктом права на самовизначення проголошено не націю, яка дала назву країні, а її народ загалом, тобто не етнічну спільність, а поліетнічне громадянське суспільство. «Політична нація – політична спільнота громадян відповідної держави» [10]. До політичної нації в Україні належать українці, росіяни, білоруси, румуни, угорці, євреї, кримські татари та інші етнічні групи. Наголосимо: українці як титульна нація дають назву країні. Українська мова визнається державною. Становлення політичної нації можливе лише на загальноцивілізованих принципах громадянського суспільства і тоді, коли буде створено економічні, соціальні, духовні умови, які працюють на націю. І лише їй під силу вивести з кризи національну економіку, науку, освіту, культуру, підняти до рівня державної українську мову, гарантувати вільний розвиток, використання російської мови як мови міжнародного спілкування, мов національних меншин, стимулювати прагнення вивчати іноземні мови, насамперед європейських країн. Ключовими цінностями загальногромадянської консолідованої ідеології могли б стати відповідальність за долю країни, патріотизм, гуманізм, демократія, соціальна справедливість, освіченість. І що особливо важливо – науково-об’єктивне висвітлення історії становлення та утвердження української держави. Актуалізовані на нинішньому етапі проблеми Голодомору 30-х років минулого століття, переосмислення ролі гетьмана Івана Мазепи чи Київської Русі мають висвітлюватися зважено, не ідеалізовано. Історія мусить об’єднувати, а не сіяти розбрат між громадянами. «Не буде жодних сепаратистських настроїв, якщо почнуть дотримуватися права, поважати духовність і культурні потреби всіх громадян України-Руси» [4].

Вирішальною передумовою формування політичної нації є наявність загальнонаціонального лідера і сформована політична еліта. Не останню роль у виконанні цього завдання може і мусить відіграти політична, зокрема духовна, еліта, яка не повинна стояти осторонь від політичних процесів, що відбуваються в державі, насамперед у формуванні консолідаційної ідеології, національної ідеї, яка об’єднала б політичну націю, і сказати своє слово так голосно, щоб його почули і суспільство, і владні структури.

Виклик другий. Нині роль держави в розвитку громадянського суспільства посилюється. Самі інститути громадянського суспільства потребують сильної державної влади, яка створила б правові, політичні, організаційні умови для їхнього існування, виступила гарантом їх функціонування.

У політичній сфері на конституційному рівні реалізується модель соціально-правової держави. Відповідно до Закону «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року реформа політичної системи спрямована на вирішення інституційних питань: як перетворити Україну на парламентсько-президентську республіку, як досягти оптимального розподілу повноважень Президента, парламенту, уряду, якою має бути виборча система формування законодавчої влади. Безперечно, ці питання є важливими і їх треба вирішувати насамперед на конституційному рівні і за потреби вносити необхідні зміни до Основного Закону держави.

Проте прагнення підготувати новий текст Основного Закону і затвердити його на референдумі неоднозначно, скоріше негативно, сприймаються різними політичними силами та фахівцями з конституційного права. Сергій Головатий: «На дев’яносто п’ять відсотків проблема конституційного розвитку України полягає в недотриманні Конституції. І лише на п’ять відсотків – у застарілості, недосконалості або суперечливості окремих положень» [18]. Тож розгляд змін, внесених до Конституції, у Верховній Раді України, після цього – у Конституційному Суді є правомірним, а за потреби – й винесення на референдум. Проте розв’язання цих проблем відбувається болісно, суперечливо, і в державі триває перманентна криза владних структур.

Нині для українського народу сильна демократична влада є актуальною потребою. Сила демократичної влади (а за нею – перспектива) значною мірою ґрунтується на довірі народу, його активній участі у здійсненні державної політики. Для підтримання такої довіри, поряд з іншими передумовами, вирішальними є дії самої держави, її владних структур, політичного класу, політичної еліти, політичних лідерів, які мають бути етично мотивовані.

У сучасній українській політиці через соціальну нестабільність і «війну всіх проти всіх» виникла ситуація поліархії – конкуренція трьох самодостатніх політичних сил: Віктора Ющенка і «Нашої України», Юлії Тимошенко й блоку її імені, Віктора Януковича і Партії регіонів. Кожний з них у недалекому майбутньому має гіпотетичний шанс залишитись або стати лідером держави. І кожний з них має свої якості: Ющенко – політичного ідеаліста, Тимошенко – волю до влади, Янукович – територіальний патріотизм, але ніхто з них не має якості політика загальнонаціонального масштабу [5].

Політичні процеси, які відбуваються в нашій державі, свідчать, що влада до останнього часу не може знайти реального виходу з кризи. Очевидно, що така влада не зможе утриматися тривалий час. Сьогодення, пов’язане із загостренням фінансової та економічної кризи, це підтверджує. Тож у влади залишається єдиний вихід – або залучити до своїх лав справжніх професіоналів, які зможуть виправити ситуацію, або її змете вихор історичних змін. Леонід Кравчук: «Влада не може знайти реального виходу, щоб Україна перестала бути, я вам скажу відверто – посміховищем і для наших людей, і для світового співтовариства. Я думаю, сьогодні необхідно дати можливість лідерам гідно вийти із влади. Якщо вони не змогли організувати владу (а це реальний факт, я не перебільшую), якщо вони не змогли виконати свої обіцянки, не змогли організуватися і разом вийти із кризи, разом подолати складність, має бути хоча б одне відповідальне дійство. Яке? Гідно вийти із влади» [17].

За європейським виміром демократія – це ефективна державна машина, що діє в інтересах країни, а не купки політиків, це чіткий розподіл повноважень між владою, це стабільний уряд, який підтримують стала більшість у парламенті і незалежна судова влада, це – боротьба з корупцією, дотримання прав людини, це консенсус політичного класу й суспільства щодо стратегічно важливих для країни питань [12]. Заміна вкрай розбалансованої системи державних інститутів досконалою політичною системою за моделлю чіткого розподілу владних повноважень, забезпечення механізму стримувань і противаг, сучасних форм безпосередньої та представницької демократії, офіційної опозиції – вирішальні умови необоротності демократичного процесу.

Виклик третій. У процесі трансформації політичної й економічної систем в Україні триває пошук моделі ефективного розвитку економіки. Очевидно, що нова економічна система не може бути «чистим» капіталізмом, який переважав усередині ХІХ століття. Тим паче, що в розвинених країнах домінують змішані суспільства. У них взаємодіють ринок як засіб підвищення ефективності економіки й система коригування ринку як засіб досягнення оптимального справедливого розподілу прибутків через структуру соціального законодавства.

Запропонована «Українським форумом» (відбувсь у січні 2008 року) Національна стратегія розвитку «Україна-2015» (автори – академіки В. Геєць і В. Семиноженко), враховуючи стратегічні виклики суспільству й економіці в ХХІ столітті, визначає ключове завдання для України: перехід від експортно-сировинного до інвестиційно-інноваційного типу економіки [11].

У своєму економічному розвитку Україна має перейти від доктрини «навздогінного розвитку» до доктрини «випереджального розвитку», в основі якої інноваційно-технологічна модель, що ґрунтується на максимальному використанні потужного людського потенціалу. На жаль, єдина з реалістичних стратегій інноваційного розвитку економіки – програма Партії регіонів – не була реалізована. Дострокові парламентські вибори 2007 року призупинили діяльність Кабінету Міністрів В. Януковича на етапі латання дірок в економіці й підготовки реалізації цієї програми. Уряд Ю.Тимошенко такої програми до останнього часу не запропонував.

Здійснюючи стратегію переходу до моделі «випереджального розвитку», слід зважати, що економіка України потребує істотних структурних змін, а це неможливо без формування механізму відтворення цілісної національної, а не корпоративної економіки (за роки незалежності так і не вдалося його створити). Тому потрібна всебічно обґрунтована концепція економічних реформ, відповідні управлінські структури, професійно підготовлені кадри, які досконало володіли б методами управління інноваційною економікою.

Глибока фінансова й економічна криза, підсилена й ускладнена світовими проблемами, яка нині розпочалася в Україні, виходить далеко за рамки фінансових проблем, переростає в економічний спад виробництва, збільшення рівня безробіття та зниження рівня життя широких прошарків населення.

Як свідчить аналіз, внутрішні причини економічної кризи спровоковані значною мірою непрофесійними діями нинішньої влади України [3].

Для пом’якшення й подолання кризи варто вжити, на думку фахівців, таких заходів.

Насамперед належить цілковито відмовитися від практики загального підвищення грошових прибутків, що не пов’язане із зростанням продуктивності праці.

Національному банку жорстко забезпечити стабільність обмінного курсу гривні, призупинити надання певних пільг і додаткових умов оплати праці державним службовцям усіх рівнів і народним депутатам. Посилити адміністративний контроль над цінами виробників-монополістів.

Сприяти розвитку внутрішнього ринку. Розробити й увести в дію програми прискореного розвитку виробництва промислових і продовольчих товарів, які мають попит на внутрішньому і перспективи запиту на світових ринках.

Терміново здійснити заходи з ліквідації від’ємного сальдо зовнішньої торгівлі товарами, стримування збільшення імпорту й підтримки експорту.

Для подолання та послаблення наслідків важкої економічної кризи потрібні кардинальні зміни в економічній політиці держави. Пріоритетом мають стати не просто грошові прибутки, а розвиток на інноваційній базі виробництва, зростання продуктивності праці і тільки на цій основі – збільшення прибутків.

Аналіз урядової антикризової програми свідчить, що уряд орієнтується на модель індустріального розвитку. Як наслідок,  Україна може вийти з кризи, проте залишиться відсталою країною, сировинним придатком передових європейських держав [1]. Адже стратегія розвитку цивілізації – постіндустріальне й інформаційне суспільство з меншим рівнем споживання, особливо товарів індустріальної групи.

Україна є ключовою ланкою між Сходом і Заходом, зберігає величезний економічний потенціал, міцні транспортні зв’язки з Європою, Росією і Близьким Сходом, має невичерпні надра, найродючіші ґрунти в Європі (цей чинник в умовах наростання світової фінансової й економічної кризи, зокрема кризи продовольчих товарів, має глобальне значення), потужний науковий, кадровий потенціал і нині мусить – і в цьому дедалі більше переконується суспільство – нарощувати власні виробничі та науково-технічні сили для ефективного використання цих багатств.

Невід’ємною складовою успіху кардинальних суспільних перетворень в усіх країнах світу є випереджальний розвиток інтелектуального потенціалу. Світовий досвід показує, що життєвий рівень усіх прошарків суспільства і соціально-економічна ситуація в країні визначаються рівнем освіченості суспільства і його ставленням до інтелектуальних цінностей. Україна не є винятком із загального правила: випереджальний розвиток інтелектуально-інноваційного капіталу є запорукою створення моделі формування інноваційно-індустріального, а не сировинного розвитку економіки, в якому вона опинилася за роки незалежності.

Виклик четвертий. Визначення геополітичних пріоритетів державної політики – найскладніша й доленосна проблема національних інтересів.

На міжнародній арені Україна, зважаючи на її геополітичні характеристики, є помітним суб’єктом у світовій розстановці сил.

В Україні, в Карпатах, розташований географічний центр Європи, у Криму – геополітичний полюс Євразії. За площею (603,7 тис. кв. км) Україна посідає друге місце в Європі, поступаючись лише Росії. За кількістю населення (46,0 млн. осіб на початку 2009 року) – шосте місце в Європі після Росії, Німеччини, Італії, Великої Британії та Франції. У світовій ієрархії країн Україна перебуває у другому ешелоні як середня за індексом розвитку держава, котрій однаково далеко як до найбагатших та наймогутніших країн, так і до найбідніших на планеті.

З позицій класичної геополітики українську геостратегію характеризують дві головні парадигми: євразійська та євроатлантична, що зумовлено специфікою геополітичних координат України, її належністю водночас до двох регіонів – Євразії та Європи, і до того ж її периферійним розташуванням у кожному з них. За логікою на початку ХХІ століття Україна виступає об’єктом інтересів провідних геополітичних гравців, передусім – Росії, Європи та США.

Для Росії з усіх пострадянських держав найзначущішою є Україна [15]. По-перше, Україна має буферну позицію, відділяючи європейські кордони Росії від безпосереднього протистояння з НАТО. По-друге, володіє незамерзаючими портами  – Одесою, Ялтою, а також Севастополем, де розташована штаб-квартира Російського Чорноморського флоту. По-третє, наша країна має розвинену інфраструктуру, що з’єднує Європу з Росією (трубопроводи,  залізниці,  автошляхи тощо). По-четверте, на території України проживає значна кількість етнічних росіян, і ще більша частина симпатизує Росії. Поготів, у цих двох країн чимало й інших спільних рис: так в обидвох переважна частина населення – православні слов’яни, котрі мають спільне історичне коріння.

Характеризуючи відносини України й Росії, потрібно брати до уваги, що після президентських (2004 року) виборів в Україні спостерігається стриманість і навіть різке загострення цих відносин. (Як Росія може вважати стратегічним партнером країну, що постачала зброю режиму Саакашвілі?) Росія на рівні Державної Думи негативно відреагувала на прагнення України бути в Європейському Союзі та НАТО. Також і на те, як розв’язуються проблеми в гуманітарній сфері: оцінка Голодомору як етногеноциду, реабілітація ОУН–УПА, ставлення до російської мови.

Проте найгостріша проблема пов’язана з системою транзиту нафти та газу, Україна ще тривалий час відчуватиме потребу в постачанні енергоресурсів, ринках збуту своєї продукції. Наша держава є найбільшим споживачем російського газу в Європі. Якщо Європа споживає 110–120 млрд. куб. м російського газу, то тільки Україна – 55–60 млрд. куб. м. У нас баланс газу 75 млрд. куб. м. Із них лише 20 млрд. куб. м видобуваємо самі. І хоч би які проекти диверсифікації проголошувалися, Росія залишається для України найголовнішим постачальником енергоносіїв. «Спроби обійти Україну з транзитом (насамперед газовим) при новому президентові, напевне, посиляться. Нові топ-менеджери, які стали політиками, керуються винятково міркуваннями прагматизму й вигоди. Жодними розмовами «про союзність, слов’янське братство, одвічний зв’язок» їх не розчулиш [16]). Росія, не домовившись з Україною про стратегічне співробітництво в питаннях транзиту (Росія негативно відреагувала на підписану в Брюсселі декларацію між Україною і Європейським Союзом про модернізацію української газотранспортної системи), будуватиме обхідні (оминаючи Україну) газові проводи – «Північний потік», «Південний потік», щорічно зменшуючи обсяги транспортування нафти територією нашої держави. Що й зумовлює важливість та складність реалізації домовленостей про постачання газу в Україну на довготривалу перспективу.

Одночасно Росія бачить Україну як форпост своїх зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних інтересів. Росія розуміє, що їй не обійтися без України для виконання своїх геополітичних завдань. Усвідомлюючи втрату впливу на держави Балтії та беручи до уваги присутність американських військових у Грузії і різке загострення стосунків із нею, наявність американського контингенту в низці країн Центральної Азії, Москва намагатиметься не випустити з-під свого впливу Київ. Україні також належить зважити, що не варто нехтувати співробітництвом із Росією. І Україні, і Росії потрібно суворо дотримуватися політичної коректності у ставленні одна до одної. Україна водночас не повинна забувати про свої економічні, політичні й культурні інтереси, поводитися розумно й солідно, уникаючи можливої тотальної конфронтації, яка не вигідна ані їй, ані Росії.

Нині українська влада актуалізувала свої наміри щодо входження до європейських і євроатлантичних структур. Формування виваженої зовнішньої політики в межах трикутника Україна–РФ–ЄС тепер є досить складним завданням. Російський і європейський вектори мають бути рівнозначними, відносини з РФ та з ЄС потрібно розвивати на партнерських засадах.

Європейський вибір України був визначений на етапі формування основ зовнішньої політики нашої держави. Доктринально Україна поділяє концепцію нової Європи, що створена Європейським Союзом, Світовою організацією торгівлі, Радою Європи та Організацією Північноатлантичного договору. Саме ці інституції є ключовими в європейському курсі Української держави.

Європейський Союз нині попри труднощі, які постали останнім часом перед ним у зв’язку зі світовою фінансово-економічною кризою, є одним із потужних світових лідерів ХХІ століття, унікальним міждержавним співтовариством, своєрідним дороговказом для інших країн, що становлять людську цивілізацію.

Україна, усвідомлюючи себе невід’ємною частиною європейського простору, задекларувала намір стати повноправним членом Європейського Союзу. 14 червня 1994 року після ратифікації всіма державами–членами ЄС набула чинності Угода про партнерство та співробітництво між Європейським Союзом та Україною. Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України (затверджена Європейською комісією у грудні 1999 року) визначила критерії, яким у найближчі 10–15 років має відповідати Україна у своєму розвитку, щоб довести готовність стати членом ЄС. Ідеться: а) про стабільність інститутів, які гарантують принципи демократії та законності; б) наявність ринкової економіки, яка ефективно функціонує, її конкурентоспроможність; в) прийняття законодавчого надбання Союзу, а це майже 80 тисяч сторінок, які містять норми європейського права.

Протягом сімнадцяти років незалежності України її відносини з Європейським Союзом нагадують радше наміри, а не угоду про входження до європейського політичного, правового, економічного простору. У 2003 році Європейський Союз оприлюднив так звану Європейську політику сусідства, а Україна отримала статус «сусіда» ЄС. Перед Президентом та урядом нині постало надзавдання: трансформувати відносини з ЄС від партнерства та співробітництва до інтеграції й асоціації.

Щоправда, за оцінками лідерів Європейського Союзу, проблема вступу України до ЄС на порядку денному на найближчі 10–15 років не стоїть [20]. Вони побоюються ментальної «рихлості» ЄС і потенційного розпаду. Тим паче, що такі тенденції з прийняттям 12 нових держав посилилися. Але ХХІ століття тільки почалося, і приєднання України до ЄС залежить від того, наскільки швидко наша держава наблизиться до європейських стандартів і почне відповідати їм. У цій ситуації нашій державі є сенс зробити спробу запустити перспективні економічні проекти, зуміти переконати Європу, що Україна – власне вигідний, корисний партнер із привабливими ринками. Поки Європа обиратиме свій шлях, Україна могла б (коли б зуміла) закласти економічний фундамент вступу до ЄС [2]. Зрештою, країни ЄС не можуть і не хочуть тримати перед дверима величезну за територією європейську державу, яка має тисячолітню християнську культуру і визнає європейські цінності.

У цьому контексті слід розглядати пропозицію Польщі і Швеції про Східне партнерство, внесену на розгляд Європейського Союзу й підтриману ним. Східне партнерство, зокрема, охопить Україну, Молдову, Азербайджан, Вірменію, Грузію, а також, можливо, Білорусь. Деякі проекти будуть доступні також Росії. Східне партнерство виходить за рамки нинішньої політики Європейського сусідства і, з одного боку, посилює двостороннє співробітництво, а з другого – сприяє горизонтальним зв’язкам між країнами, яких воно стосується. Йдеться насамперед про поширення зони вільної торгівлі, підтримку реформ відповідно до стандартів ЄС, інтенсифікацію контактів між людьми.

Відносини України з НАТО визначено її участю у програмі «Партнерство заради миру» (1996 року) і Хартією про особливе партнерство. Динаміка цих взаємин істотно знизилася наприкінці 90-х років ХХ століття у зв’язку з кризою в колишній Югославії. З процесом врегулювання кризи, зменшення її гостроти відносини України з НАТО почали повертатись у попереднє русло. Наприкінці травня 2002 року Рада національної безпеки й оборони прийняла рішення про початок процесу, метою якого є вступ України до Північноатлантичного альянсу, який нині нараховує 28 членів. Верховна Рада України у 2003 та 2008 роках у відповідних законах підтвердила намір  держави щодо вступу в НАТО.

На Празькому саміті на засіданні комісії НАТО–Україна прийнято два документи: план дій НАТО–Україна і цільовий двосторонній план дій. Цільовий двосторонній план дій підтвердив і Брюссельський саміт (лютий 2005 року) Україна–НАТО.

Дискусія, що розгорнулася навколо звернення керівників держави (січень 2008 року) до Генерального секретаря НАТО стосовно приєднання України до Плану дій з набуття членства в Північноатлантичному союзі, викликала непідробний і дещо стривожений інтерес широких кіл громадськості до цієї проблеми [13].

Водночас в Україні склалося інертне, часто негативне ставлення не лише політичних сил, різних владних структур, а й значної частини населення до проголошеного курсу на зближення з НАТО, що істотно ускладнює реалізацію плану. На першому місці серед основних страхів противників НАТО – «це може втягнути Україну у військові дії НАТО», «наша держава стане заручницею американської геополітичної гри», на другому – «це потребуватиме значних додаткових коштів», далі – «в Україні господарюватимуть іноземці й зарубіжний капітал» і, нарешті, – «вступ України в НАТО зіпсує стосунки з Росією». Як наслідок, обираючи бажане співіснування з НАТО, що найбільшою мірою відповідало б інтересам України, майже половина її громадян визнала: «Україна – нейтральна – комфортніша для них і привабливіша для всіх наших сусідів, близьких і далеких, західних і східних» [9].

Після стрімкого падіння за останні два-три роки рівня суспільної підтримки вступу України до НАТО (вступ підтримують не більш як 25 відсотків населення країни) перед державою стоїть завдання розширити можливість для всіх громадян отримати об’єктивну інформацію про переваги й ризики, пов’язані з її членством в альянсі. У демократичній державі рішення такої ваги потрібно приймати на підставі чітко висловленої та свідомої підтримки переважної більшості її громадян. Декларативні заяви про необхідність забезпечення об’єктивної інформації про НАТО мають перетворитися на переконливу, обґрунтовану, забезпечену фінансами програму дій, у реалізації якої і владні структури, й опозиція (як «за», так і «проти» вступу до альянсу) повинні діяти на паритетних засадах.

Бухарестський саміт Північноатлантичного альянсу (квітень 2008 року), Рада Північноатлантичного альянсу (грудень 2008 року) не підтримали прагнення України приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО. Незважаючи на істотну підтримку України та Грузії Сполученими Штатами Америки, проти рішуче виступили Німеччина й Франція, їх підтримали країни Бенілюксу, пославшись на неготовність України приєднатися до ПДЧ ані економічно, ані політично. Причин такої позиції «старих» європейців три. Перша – український політичний клас (і влада, і опозиція) не має єдиної точки зору на необхідність інтеграції в НАТО. Друга – слабка підтримка НАТО з боку населення. Третя – вкрай негативна позиція Росії щодо подальшого поширення НАТО на схід.

До цього слід додати, і це головне, – Україна виявилася не готовою до вступу в НАТО [6]. По-перше,  немає достатньої підтримки переважної частини населення, про що вже йшлося. По-друге, жодна з країн Східної Європи, вступаючи до НАТО, не перебувала під таким потужним інформаційним впливом іншої країни, що вважає НАТО ворожим блоком, як Україна – під російським. І, нарешті, жодна інша східноєвропейська країна не перебувала в такій глибокій і тривалій політичній кризі, як Україна.

На початку ХХІ століття перед державною владою постала дилема: або узгодити свій стратегічний курс із настроями співвітчизників, або переконати громадян у доцільності поглиблення співпраці з Північноатлантичним альянсом, зокрема, визначити позицію стосовно розміщення США елементів ПРО в Польщі та Чехії, проголошення краєм Косово державної незалежності без згоди Сербії, доцільності перебування в Косові українських військових правоохоронних органів.

Щодо моделі реалізації безпеки у світі загалом та Східній Європі зокрема, прийнятної для нашої держави, то Україна має обрати для себе або модель реалізації безпеки країн Східної Європи, які є членами НАТО та ЄС і де господарює транснаціональний капітал, або модель, за якої командні висоти в економіці країни посідає національний капітал, а сама вона має позаблоковий статус, не вступаючи ані до НАТО, ані у військовий союз із Москвою, – що гарантує їй дружні стосунки і з Європою, і з Росією. Останнє положення неоднозначно сприймається політичною елітою нашої держави, та все-таки має право на існування. Водночас Україні необхідно мати виразне політичне обличчя, чіткішу позицію й діяти насамперед у власних інтересах, а не інтересах інших держав. Надто часто наша держава крутить головою, то пристосовуючись до Росії, то поглядаючи на Америку чи Європейський Союз. Україна об’єктивно змушена це робити. Адже зрозуміло, що вона не може вести власної геополітичної гри і ставати на один рівень із США, РФ та ЄС. Попри все це Україна має розглядати себе як важливу європейську державу середнього розміру з регіональними інтересами, що безпосередньо стосуються нашої безпеки. Формування та послідовне здійснення орієнтованої на власні інтереси зовнішньої політики (а шлях до цього – досягнення самодостатності внутрішнього становища, стабільного політичного, економічного і соціального розвитку, виведення збройних сил на рівень сучасних вимог, дотримання канонів права, демократії та гуманізму, зростання моральних і духовних аспектів у власному суспільстві) сприятиме тому, що Україна зможе стати впливовим чинником безпеки Європи ХХІ століття, від чого залежить перспектива геополітичного, а отже, і міжнародного становища держави.

Отже, говорячи про виклики сучасності, які постали перед Україною і на які необхідно дати відповідь, можна дійти висновку, що до останнього часу ці питання в нашій державі остаточно не вирішено.

Беремо до уваги те, що справжній політичний клас в Україні тільки формується. Змін на краще можна чекати лише за умови становлення двох-трьох могутніх політичних партій, у змаганні за владу яких за досконалої виборчої системи, котрої поки що немає, з’явиться справжня правляча еліта, політичний клас з високим професійним і моральним рівнем, що має стратегічні цілі й волю для їх здійснення. В’ячеслав Липинський: державу можна будувати за ініціативою провідної верстви або аристократії. «Тільки така сильна група, яка міцно зв’язана спільними економічними інтересами, тільки така група, яка має спільну культуру, спільну та ясну, свою власну політичну лінію – тільки така група може об’єднати і зорганізувати біля себе всю націю» [7]. І від того, як швидко відбуватиметься цей процес, яким цінностям його учасники віддадуть перевагу, залежатиме майбутнє України. Керівна еліта, якщо вона прагне відігравати роль політичного класу, покликана опанувати демократичну політичну культуру й водночас нести правову й моральну відповідальність за стан справ у державі.

Слід визначити такі основні чинники становлення політичного класу в Україні [8].

Ідеться насамперед про забезпечення постсоціалістичного розвитку суспільства, адекватного сучасним викликам в ідеологічній, політичній, економічній і зовнішньополітичній сферах.

Ці проблеми можна розв’язати тільки за високої професійності й відповідальності політичного класу.

Це, у свою чергу, передбачає подолання відчуженості між політичним класом та тією його частиною, яка перебуває при владі, і широкими верствами населення.

Настійною проблемою є впровадження механізмів (нормативно-правових, організаційних та інших), які забезпечили б ефективне й відповідальне виконання політичним класом стратегії економічних і соціально-економічних перетворень.

І нарешті, на порядку денному дедалі гостріше постає питання оновлення політичного класу, зміни тієї його генерації, яка була зорієнтована на початкову стадію створення держави ринкових реформ і переважно базувалася на використанні недосконалості державної та економічної систем перехідного періоду.

Наголосимо: обираючи стратегію внутрішньої та зовнішньої політики України, потрібно виробити гнучку тактику й  сильну політичну волю задля реалізації висунутої мети. Будь-яка стратегія, будь-який план не можуть здійснитися самі собою. Потрібні цілеспрямовані, рішучі дії владних структур (Президента, Верховної Ради, уряду), політичного класу, підтримувані суспільством і спрямовані на те, щоб переломити несприятливий перебіг політичних, економічних, соціальних і духовних процесів і не лише вивести Україну з кризи, а й зробити її політично стабільною, економічно потужною, незалежною державою, яка впевнено торує шлях у ХХІ століття.

Джерела

1. Бойко Ю. Індустріальне чи інформаційне? Яке суспільство в майбутньому дозволить побудувати антикризова проблема // День. – 2008. – 23 грудня.

2. Гальчинский А. Ответ Ферхайгену. Евроинтеграция нуждается в других подходах // День. – 2006. – 28 февраля.

3. Звягильский Е., Ландик В. Внутренние причины экономического кризиса, спровоцированного властью Украины, и пути их локализации // Зеркало недели. – 2008. – 22 ноября.

4. Качмарский О. Спасение Украины–Руси. Нужна объединительная идея // «2000». – 2008. – 14 ноября.

5. Лейман Е. Феномен Ющенко + и - // День. – 2009. – 13 февраля.

6. Лесной В. Как нам, украинцам, строить будущее? // День. – 2009. – 24 марта.

7. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію Українського монархізму (Фрагмент) // Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О. І. Семківа. – Львів: Світ, 1996. – С. 377.

8. Порівняльна політика. Основні політичні системи сучасного світу / За заг. ред. В. Бакірова, М. Сазонова. – Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2008. –  С. 455–457.

9. Пронин С. Мысли НАТОщак // «2000». – 2008. – 18 апреля.

10. Решетилова О. Политическая нация: измерение независимостью // День. – 2008. – 22 августа.

11. Семиноженко В., Геец В. Украина – 2015: не упустить свое будущее // День. – 2008. – 24 января.

12. Силина Т. Украина в трех соснах: НАТО–Россия–ЕС // Зеркало недели. – 2008. – 27 сентября.

13. Скачко В. Спекулянты и Альянс // Кіевскій телеграф. – 2008. – 18–24 января.

14. Табачник Д. Аннигиляция «национальной идеи». Еще пару лет «голодоморов» – и никакой сверхтолерантный политик не соберет Украину воедино // Кіевскій телеграфъ. – 2008. – 18–24 января. 

15. Трабанка Х. М. А. // Украина: ключевое поле битвы между Россией и Западом // «2000». – 2009. – 23 января.

16. Умнов В., Горностаев В. Украина на десерт. Какой будет экономическая политика России после президентских выборов? // Кіевскій телеграфъ. – 2008. – 22–28 февраля.

17. Цит. за: Миколюк О. Все виноваты в том, что не могут объединиться, однако наибольшую ответственность несет Виктор Ющенко. Первый президент независимой Украины Леонид Кравчук о защите национальных интересов, безответственности власти и перспективах страны // День. – 2008. – 23 мая.

18. Цит. за: Ромашова Н. Конституционная лихорадка – это маневр. Сергей Головатый «против» // День. – 2008. – 7 марта.

19. Цит.за: Человек и его миссия. Шарль де Голль – великий французский националист // День. – 2006. – 9 сентября.

20. Черныш А. Под кого пойти? // «2000». – 2008. – 21 марта.

Автор: Фелікс РУДИЧ