Христинка та Петрусь

Два роки тому в місцевій пресі промайнуло: у селищі Товсте Заліщицького району Тернопільської області в злиденних умовах проживають діти, котрі навіть не мають ліжка – змушені спати на підстилці з картонних коробок. За це недбальство, повідомлялося, батька-п’яницю прокуратура притягне до відповідальності.

На жаль, таке не рідкість. А згадане «притягнення» переважно зводиться до появи ще однієї трафаретної заяви: «Прошу передати мою дитину на повне державне забезпечення у зв’язку з тим, що я відмовляюся від своїх батьківських прав». Після отих формальностей у дітей розпочинається «повноцінне» сирітське життя в різних притулках, де вони перебувають до повноліття.

Останніми роками доля до «державних» діток стала прихильнішою: їх дедалі частіше приймають на виховання у чужі сім’ї. Усміхнулася така доля й нині вже одинадцятирічній Христинці та її шестирічному братикові Петрусю, котрим несолодко жилося в рідній домівці в Товстому. Хоча зберігся у пам’яті дівчинки сентиментальний спогад: «Коли тато не напивався, то був дуже добрий. Він завжди мене жалів». Рідний дім сниться їй досі.

…У селищі про біду дітей знали тоді майже всі. Звісно, було про це відомо й місцевій владі, але вона не змогла навести лад, стримати батьків-п’яниць. А там і старший син узявся їм «допомагати» – дудлив спиртне нарівні з дорослими й невдовзі також спився. Можливо, згодом спіткало б це лихо й меншеньких, адже все відбувалося на їхніх очах. Окрім того, Христинці й Петрусеві серйозно загрожувала ще одна біда – мати та старший брат захворіли на відкриту форму туберкульозу. Перебувати дітям разом із ними в єдиній кімнатці, та ще й в антисанітарних умовах, стало вкрай небезпечно.

Згодом мати померла від тієї недуги. Гроші, які Товстенська селищна рада виділила на її поховання, батько «з горя» пропив. Не міг уже обійтися без чарки й небезпечно хворий старший брат. У хатині, як і раніше, ледь не щодня збиралися п’яні компанії, а напівголодних дітей підгодовували то сусіди, то в шкільній їдальні.

«На жаль, нам про цю біду стало відомо надто пізно, – знаходжу в записнику нотатки розмови, яку два роки тому вів із директором центру соціальних служб для сім’ї та молоді Заліщицької райдержадміністрації Оленою Голянич. – Навесні, невдовзі після похорону матері, ми влаштували Христинку й Петруся в обласний  ревматологічний санаторій, розташований у нашому райцентрі в гарному місці над Дністром. Передусім обстежили дітей, чи не захворіли на туберкульоз. На щастя, виявилися здоровими, однак дуже гігієнічно занедбаними. Але за належного догляду та доброго харчування вони швидко поправилися. До слова, у санаторій дітей приймають на оздоровлення з шести років, а Петрусеві було лише чотири, та вихователі, медсестри й санітарки з ним так няньчилися, як зі своїми дітьми.  Педагоги Товстенської школи разом із працівниками нашого центру допомогли діткам найнеобхіднішими речами, зокрема, одягом. Пробули вони в санаторії майже до кінця літа, допоки всі діти, котрі там оздоровлювалися, не роз’їхалися по своїх домівках. Після відпочинкового сезону заклад мали закривати на ремонт, отож постало питання: куди подітися Христинці з Петрусем? Хоча на той час їхнього батька суд ще не позбавив права надалі їх виховувати (мабуть, це слово тут недоречне), було очевидно, що в Товстому добра їм не бачити. Оскільки тато визнав, що не може забезпечити дітям нормальних умов для проживання та навчання, ми відвезли їх до Гримайлівської школи-інтернату в Гусятинському районі».

Це був крайній варіант. Щоправда, був іще один: може, діток-напівсиріт прийме близька по матері рідня? Ні, не зголосилася.

Відтоді минув рік і я вирішив поцікавитись, як живеться Христинці й Петрусеві на новому місці. Перші слова, почуті від директора інтернату Василя Осідака: «Сестричка так дбає про молодшого  братика, наче мама. Поки вона на уроках, його бавлять вихователі, а потім діти постійно разом».

Уразило, як по-дорослому розмірковує Христинка. Власне, цього навчила сумна реальність. Хоча дитяча фантазія таки часом брала гору: «Знаєте, на літні канікули, напевно, поїдемо додому». Забула, що батька вже позбавлено родинних прав стосовно неї з братиком, отож навряд чи та мрія здійсниться.

Пізніше директор пояснив, що дівчинка, мабуть, від однокласників почула, як дехто з сиріт проводив канікули поза стінами інтернату: «Декотрі наші працівники погодилися, аби влітку діти проживали в їхніх сім’ях. Дітям, котрі захотіли бодай трішки відчути домашнє тепло, ми виділили «харчові» – по 20 гривень у день на кожного, щоб необтяжливо було це для людей, які їх приймали. Нелегко дитині ще від маленького віку жити за суворим розпорядком: підйом – і надалі весь день розписаний по хвилинах. Цього не усвідомлює лише вбога казенна душа. Узагалі, гадаю, ніколи ніхто не зрозуміє сироти, якщо не загляне їй у вічі. А там – і сум, і безпорадність. Бо ніколи не приголубить ані тато, ані мама».

Тоді я вперше почув про Ольгу Вівчарик, котра виявила бажання прийняти кількох інтернатських дітей у власну сім’ю. Це питання вивчали у районі та в області, довго підшукували у Гримайлові приміщення, яке годилося б для будинку сімейного типу. Тим часом Ольга Михайлівна, мати двох доросліших дітей, закінчила відповідні курси при відділі в справах сім’ї та молоді Тернопільської облдержадміністрації. Залишилося їй скласти найважчий іспит: з-поміж кількох десятків скривджених долею дітей вибрати лише шістьох. За умови: якщо вони рідні між собою, то обов’язково повинні бути разом. І, ясна річ, на такий крок мала бути їхня добра воля.

Першими душею потягнулися до неї дев’ятирічний Іванко та його семирічний брат Михайлик.  

– Торік, коли ми ще проживали в своїй хаті, вони провели у нас ціле літо, потім залишилися на осінь – потроху звикали до нашої сім’ї, – розповідає Ольга Михайлівна. – Згодом довірилися нам дві сестрички – шестирічна Оксанка та трирічна Павлинка. Їхня доля мене особливо зворушила: коли Оксанці виповнилося 4 роки, її з тернопільського дитбудинку «Малятко» перевели до Коропецького інтернату в Монастириському районі, а меншенька зосталася. Зустрілися вже тут. Павлинка за час розлуки навіть встигла трохи забути старшу сестричку. А потім поповнили нашу сім’ю Христинка з Петрусем. 

Під дитячий будинок сімейного типу місцева влада вирішила переобладнати простору колишню колгоспну контору. Дякувати Богові, це приміщення вберегли від руйнаторів-реформаторів – його не розпаювали (інакше розтягли б до фундаменту), а передали в комунальну власність місцевій громаді. І ось тепер воно прислужилося для доброї справи. Будинок відремонтували коштом районного бюджету: перекрили дірявий дах, поміняли вікна й двері, підвели газ і воду, всередині пофарбували підлогу та стіни. Умеблювати нове житло допомогли спонсори, облдержадміністрація подарувала комп’ютер. У цій затишній оселі облаштовано 9 кімнат і велику кухню. До речі, дитина там може щось попоїсти в будь-який час, а не як в інтернаті, де все за розпорядком.

Новосілля справили на початку цього року. Збігають дні, тижні, діти та батьки-вихователі (так офіційно називається їхній статус) дедалі більше звикають одні до одних, вибудовується справжня сімейна атмосфера. Діти, зокрема, стали дружнішими, відкритішими.

Христинка, найстарша серед прийомних дітей, виявилася доброю помічницею Ольги Михайлівни по господарству. І вже бавить не лише свого Петруся, а й найменшу Павлинку. Іванко вирізняється пунктуальністю та наполегливістю – як у школі, так і вдома. Михайлик з радістю береться за будь-яку справу, якщо його трішечки похвалити – знудьгувався за ласкавим словом.

Про інтернат рідко згадують. Якось між собою про щось голосно засперечалися, то одне одного лякали: «Підеш назад до інтернату!». У відповідь пролунало: «А я все одно додому повернуся». Тож цей дім діти вже вважають своїм.

Перше звертання «мамо!» Ольга Михайлівна почула від меншеньких. Пояснила собі це так: рідних матусь вони майже не пам’ятають, тому до неї туляться. Та згодом несміливо проказала це слово Христинка, далі підхопила й решта. «Мабуть, їх послала мені доля», – розчулилась жінка, котрій випало ростити сина-інваліда. Тому вважає своїм людським і християнським обов’язком допомогти цим дітям «стати на ноги». А далі… Правила для дитячих будинків сімейного типу такі: виповниться їхнім вихованцям 18 років – можуть вирушати у самостійне життя. А на їхнє місце батьки-вихователі підбирають інших діток.

– Мабуть, важко буде вам розлучатися, стати чужими? – звертаюся до Ольги Михайлівни.

– Намагаюся про це не думати, принаймні нині, – відповідає. – На майбутнє у нас плани світлі, оптимістичні.

Звучить обнадійливо: діти під доброю опікою.

… Не так давно у вихідний випала нагода знову навідатися до цієї дружної родини. Ольга Михайлівна поділилася радістю: «Як гарно мене привітали з Днем матері! Дітки нарвали квітів у саду та з букетиками в руках навперебій декламували віршики про маму. А разом із ними й донька Оксана, котра навчається в Тернополі».

Чоловік, Микола Дмитрович, із гордістю показав молодий яблуневий сад біля садиби: «Разом із дітьми навесні посадили, усі деревця прийнялися». Допомагають, каже, порати невелике господарство. Наразі Вівчарики обзавелися коровою, щоб молока діти пили досхочу, купили молодняк гусей, качок, курей, посадили грядки та город.

Поки розмовляли, підійшли Іванко з Михайликом і заходилися вмовляти тата (так уже кличуть Миколу Дмитровича) гайнути на рибалку. Інші, як про це взнали, й собі почали проситися. Одне слово, виїхали цілим екіпажем, так, як щоранку вирушали до школи й дитсадка, – усі помістилися в старенькому «жигулику». Компактна сімейка, подумав, дивлячись їм услід.

…На порозі стояло нове літо. Віриться, що перше по-справжньому щасливе та безтурботне для цих дітей.

Автор: Зенон МИХЛИК