Політичний клас у сучасній Україні: передумови становлення (Частина 1)

Поняття «політичний клас» у його сучасному розумінні порівняно недавно ввійшло до арсеналу політичної науки. Слід віддати належне російським дослідникам: з 2005 року в Росії виходить журнал «Политический класс» концептуальної спрямованості з цікавими й змістовними публікаціями. З 2008-го тему «Політичний клас сучасної України: специфіка формування, тенденції становлення» розробляють в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України.
Першим результатам наукового пошуку й присвячено статтю.

Поняття «політичний клас», «політична еліта». Є декілька підходів до визначення політичного класу.

Перший – субстанціональний [1]. Найповніше цей підхід представлений у творах класиків марксизму-ленінізму. Ґрунтуючись на марксистській теорії, політичний клас можна подати як спільноту людей,  що реально існує. Члени класу (незалежно від власної волі й бажання) за визначенням є його представниками. Вони – носії класових відносин. Їхня політична поведінка відповідає основним інтересам класу. Класовий інтерес, відповідна свідомість, ідеологія, політична культура – продукти, які виробляються в результаті взаємодії реальних людей.

Особливість субстанціонального підходу до визначення політичного класу полягає в тому, що кожен із членів класу є його представником і несе в собі його істотні риси, цінності, мораль, спосіб життя. А відтак – і відповідальність.

У марксистській теорії соціальні класи визначалися за місцем в історично зумовленій системі суспільного виробництва щодо засобів виробництва, роллю в суспільній організації праці, засобами підтримки й розмірами тієї частки суспільних багатств, що надходила в їхнє розпорядження.

Що стосується власне політичного класу, то, використовуючи марксистську схему, його належить визначати місцеположенням у системі виробництва політичних відносин. Політичний клас – це основний суб’єкт, який організовує й контролює виробництво політичних відносин. Суть політичних відносин полягає в  регулюванні й легітимації систем нерівності, підтримці їх усталеності. Політичний клас з цією метою створює політичні інститути.

Марксистська система цінностей ґрунтувалася на об’єктивній суперечності робітничого класу й буржуазії. Проте на сучасному етапі розвитку суспільства  робітничому класу протистоять не тільки і не так експлуататори-буржуа, як криміналітет, державні чиновники – рекетири й політики, які приймають і виконують закони в інтересах міжнародних монополій. Ідеться не про індустріальне, а про постіндустріальне інформаційне суспільство.

Другий підхід – функціональний [2]. Належність до політичного класу за цим підходом визначається не лише натуральним існуванням класу, а й виконуваними функціями в політичній системі, його місцем і політичною позицією в ній. До цих функцій належать прийняття стратегічних рішень, розподіл суспільних ресурсів, представництво соціальних інтересів, підтримання громадського порядку, забезпечення стабільності розвитку суспільства.

Слід розрізняти інтегрований і дезінтегрований політичні класи.

Інтегрований політичний клас формує загальнонаціональну систему політичних цінностей, правила гри й систему суспільних пріоритетів. У цих рамках уможливлюється дотримання вимог політичної раціональності, оскільки домінує модель кооперації різних верств політичного класу. Підтримка політичної стабільності сприяє економічному зростанню, вигоди від якого розподіляються більш-менш справедливо між різними верствами громадян.

У дезінтегрованому політичному класі панує  конкуренція, жорстка боротьба за розподіл дефіцитних матеріальних благ. У суспільстві посилюється нестабільність, економічний розвиток гальмується, прибутки падають, відбувається постійний перерозподіл власності, що зрештою призводить до розпаду політичного класу [4].

Відомий російський соціолог Ольга Криштановська так характеризує політичний клас: «У політичному просторі діють актори, які володіють політичним капіталом і перебувають усередині державної корпорації. Ці актори й становлять політичний клас. До нього належать люди, які займаються політикою професійно. (Курсив мій. – Ф. Р.). Політичний клас є правлячим, адже він займається управлінням і розпоряджається ресурсами влади» [6]. І далі: «Політичний клас не є однорідним: усередині себе він має групи, які відрізняються функціями, характером діяльності, способом рекрутації і т.ін… Інакше кажучи, політичний клас складається з бюрократії – чиновників, що призначаються, електократії – чиновників, що обираються, і легіслакратії – депутатів» [7].

Кажучи про неоднорідність політичного класу, слід відзначити, що до нього належать представники й офіційного політичного класу, і опозиційних течій. І ті, й інші представляють інтереси різних, часто антагоністичних соціальних верств.

Зрештою, виходимо з того, що політичний клас являє собою вищі соціальні прошарки, які мають атрибути впливу, зосередили у своїх руках реальну владу або прагнуть до неї у головних (ідеологічній, політичній, економічній, зовнішньополітичній) сферах життєдіяльності держави. Це депутатський корпус парламенту, адміністративно-управлінська еліта, еліта судової влади,  дипломатична й військова еліта, лідери політичних партій, громадських рухів, керівники впливових політологічних центрів, фондів, політичні технологи, політичні журналісти й коментатори.

Тож вибудовується така низка понятійних категорій: політичний клас: усі, хто причетний до управління державним суспільством, не виключаючи опозиції; політична еліта: найобдарованіші (або ті, хто вважає себе такими), тобто провідна частина політичного класу; правлячий клас: ті, хто на цьому етапі реально має владу; правляча (владна) еліта: авангардна частина правлячого класу. Зрозуміло, що ця низка категорій не претендує на абсолютну істину й радше є спробою визначити методологічний контекст дослідження нової проблеми. Виключна роль у діяльності політичного класу належить політичному лідеру. Лідером нації має бути глава держави. Сутність лідерства – стратегічне бачення, спроможність запропонувати нації перспективний, науково обґрунтований курс розвитку, спрямований на забезпечення національних інтересів і добробуту народу.

Проблема ролі та місця політичного класу, політичних лідерів у становленні української державності останнім часом інтенсивно досліджується політичною наукою. Вийшла друком низка монографічних праць, періодично публікуються статті, аналітичні матеріали [8].

Заради справедливості слід віддати належне політичному класу України: за роки незалежності за його участю Українська держава відбулася в усіх формальних вимірах. У суспільно-політичній сфері спостерігаємо становлення владних структур, формується багатопартійна система, діють інститути громадянського суспільства – громадські об’єднання, недержавні аналітичні центри, незалежні друковані та Інтернет-видання. В економічній сфері відбуваються трансформаційні процеси, спрямовані на впровадження ринкових засад. У зовнішньополітичній сфері – незалежність, суверенітет і недоторканність кордонів України визнані світовим співтовариством: країна стала рівноправним членом багатьох міжнародних об’єднань і організацій.

Однак, і це також реальність, сучасний етап розвитку українського суспільства все ще характеризується кризовою ситуацією, яка охоплює політичну, економічну, соціальну й духовну сфери. У галузі політики посилюються апатія й недовіра громадян до діяльності владних структур. В економічній галузі не розроблено довгострокової стратегії інноваційного розвитку виробництва, що особливо небезпечно в умовах світової фінансової та економічної кризи, що нині розгортається. У соціальній – зростає майнова нерівність громадян. Найбільш глибока і небезпечна для суспільства криза охопила духовну сферу: йдеться про втрату політичних і соціальних орієнтацій та ідеалів, кризу світогляду, сутності й сенсу повсякденного буття, виникає ідеологія несприйняття дійсності.

Отже, головна проблема для України має внутрішній характер і полягає у невідповідності її сучасного стану прийнятим у цивілізованому світі критеріям. Досвід держав на постсоціалістичному просторі свідчить, що політика в них страждає на численні «дитячі хвороби», одна з яких – неадекватність політичного класу, політичної еліти та її політичних лідерів зрослим вимогам і потребам суспільства. Україна не є винятком.

Як відомо, політична еліта визначається за двома критеріями: функціональною ознакою – ті, хто обраний, або ті, хто нами керує. І за цін-нісним – ті, хто гідний керувати. В ідеалі ці ознаки мають збігатися.

Слід погодитися з твердженням, що політичний клас і політична еліта не є тотожними поняттями. Політичний клас, як уже зазначено, ширше поняття. Політична еліта – передова частина політичного класу – має відповідати низці критеріїв – відповідність її цінностей загальнозначущим, спроможність розв’язувати істотні для суспільства проблеми, утверджувати цивілізований спосіб життя. Отже, еліта утримує в собі потужну субстанціональну константу [3].

Сучасна політична еліта, яка зростала в умовах союзної держави, не сформувалась як справжня еліта, а через те виявилася неспроможною  в умовах незалежності країни виконувати загальнодержавні завдання. Нинішню політичну еліту в Україні представляють колишні партійні, профспілкові і комсомольські функціонери, а також представники демократично налаштованих прошарків. Перші, прийшовши до влади, в умовах відсутності досконалих законів, у своїй переважній більшості почали задовольняти власні інтереси. Другі, не маючи професійних умінь і навичок управління, проявили безпорадність у розв’язанні складних соціальних та економічних проблем, у результаті практично зійшли з політичної арени, і все ж не забули, керуючись мораллю «нової буржуазії», збагатитися особисто. Академік І. Дзюба зазначає: «Відбувся раптовий викид у псевдоеліту, склалася «гримуча суміш», в якій перемішались осколки радянської партійної номенклатури, політичні кар’єристи, демократи, сумнівного походження скоробагатенки» [5].

У результаті до влади прийшла на всіх рівнях олігархізована, корумпована управлінська еліта. На сучасному етапі правляча  еліта об’єдналася в олігархічні клани, які нерідко називають «клієнтели». Головною їх метою є особисте збагачення. Спостерігаємо феномен приватизації влади, неопатримоналізм, сутність якого полягає в пануванні клієнтарно-патронажних відносин, персоналізації влади, злитті влади – власності, приватизації суспільних функцій і, зрештою, у прагненні владних еліт збільшити владу заради самої влади з тим, щоб використати її для розподілу державних ресурсів, а не для реалізації програм, спрямованих на піднесення рівня життя громадян, що зрештою призводить до тотальної корумпованості останньої.

Не можна не погодитися з твердженням про те, що причина суспільної неефективності сучасної української політичної еліти не у відсутності знань і вмінь (хоча цих чинників теж бракує), а в тому, що вона не має потреби зважати на інтереси суспільства. Така потреба може диктуватись або моральними засадами еліти, або діючими механізмами її політичної відповідальності, або тиском громадянського суспільства. Але мораль колишньої номенклатури та нової буржуазії такої чесноти, як служіння суспільству, не передбачає. Значною мірою це пояснюється й тим, що переважна більшість представників політичної еліти є носіями традиційної патріархальної культури, одним із визначальних компонентів якої є трайбалізм – схильність до культурної і суспільно-політичної племінної відокремленості, простіше кажучи – містечковості, клановості та кумівства. Використовуючи корпоративні, сімейні зв’язки, клани прагнуть здобути владу в країні чи регіоні або узурпувати її в окремих владних структурах в інтересах своїх представників [9]. Діючих механізмів політичної відповідальності політичної еліти також немає; не впливають на стан справ усе ще слабко розвинуті інститути громадянського суспільства.

Зрозуміло, що така еліта могла створити суспільно-політичний устрій за власними мірками. Його виразними рисами є: зневага до суспільних інтересів, безконтрольність, безвідповідальність, непрозорість. Близькістю до центрів прийняття державних рішень, товщиною гаманця, демонстративним надвитратним особистим споживанням почали вимірювати публічну репутацію того чи того представника еліти. Небезпека криється у тому, що Україна може опинитися в такому стані, коли в суспільстві формуватимуться, за словами англійського лорда Бенджаміна Дізраелі, «дві нації, між якими немає спілкування, які мають настільки мале уявлення про звичаї, думки, почуття один одного, наче вони жителі різних зон або жителі різних планет. Вони формуються під впливом різного виховання, споживають різну їжу, в них різні манери поводження, і живуть вони за різними законами» [11]. До того ж правляча політична еліта розбещує суспільство, що призводить до корозії моральних цінностей. І особливою небезпекою  є те, що серед молоді спостерігається стала тенденція до зниження морального порога, молоді люди починають думати, що досягти «елітарних» позицій у суспільстві можливо, лише нехтуючи нормами моралі.

Якщо цієї тенденції не подолати, то наслідком може бути становлення такого суспільного устрою, в якому навіть за чітко визначених повноважень різних гілок влади чесність, порядність, обов’язковість, професіоналізм перестануть сприйматися як моральні орієнтири соціальної поведінки, а Україна опиниться поза колом цивілізованих країн.

На сучасному етапі розвитку українського суспільства перед політиками та політологами передусім постає завдання знайти відповідь на питання, яким вони бачать вихід із суспільної кризи. Йдеться насамперед про роль політичного лідера, який зумів би запропонувати і здійснити програму успішного розвитку країни.

Історичний досвід, особливо ХХ століття, показує нам найбільш видатних, яскравих і могутніх харизматичних лідерів, вождів, політиків, які в складні часи не тільки виводили свої країни з економічної кризи, а й перетворювали їх на могутні держави, на які зважали в усьому світі. Конрад Аденауер – у Німеччині, Шарль де Голль – у Франції, Франклін Рузвельт – у Сполучених Штатах Америки, Йосип Сталін – у Радянському Союзі, Уїнстон Черчілль – в Англії.

Це переконливо підтверджує і досвід трансформації країн на постсоціалістичному просторі, вплив на долю країн політичних лідерів [10].

Соціологічні дослідження підтверджують, що близько 70 відсотків опитаних вважають: Росії потрібна сильна особистість, щоб навести лад у країні. Порядок для Росії важливіший, ніж демократія. Єдиний період російської історії, яким пишається переважна більшість опитаних, – це епоха Петра І. 300 років назад Петро І заснував Санкт-Петербург, місто, в якому народився Володимир Путін. У його кабінеті висить портрет Петра Великого. Прихильники Путіна жартують, що обидві ці особистості з команди «пітерських». Російська Федерація з обранням президентом країни Дмитра Медведєва прагне продовжувати шлях, накреслений його попередником: зміцнювати централізовану федеративну державу, яка відігравала б роль одного з полюсів сил у політичній структурі світу. Цим визначаються магістральні вектори внутрішньої й зовнішньої політики нового президента.

Центральноазіатські республіки – Казахстан, Узбекистан, Туркменистан, Таджикистан, Киргизстан – проголосили  незалежність на початку 1990-х років. У всіх державах було прийнято нові конституції, сформовано органи державної влади. В основі моделі суспільного устрою незалежних держав Центральної Азії, які виникли на пострадянському просторі, – збереження давніх та племінних традицій у поєднанні з сучасними реаліями.

У Центральноазіатському регіоні можна виокремити як особистість нинішнього президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва, який пройшов шлях до влади через посаду першого секретаря ЦК Компартії і нині має заслужений авторитет на всьому пострадянському просторі, є вихідцем із старшого жузу (загалом їх три – старший, середній і молодший), тобто племені, яке виховує еліту. Він – єдиний з глав країн СНД зважився перенести столицю з Алма-Ати до Астани, перетворив це місто на сучасний мегаполіс.

У політичній сфері в центральноазіатських країнах простежується своєрідна тенденція становлення жорстких режимів, які очолюють харизматичні лідери.

Авторитарним лідером, приміром, є президент Узбекистану Іслам Карімов. Йому належать слова: «У нашій республіці можуть бути або демократія, або порядок. Я обрав порядок».

Трансформація політичних структур у державах Закавказзя відбувається складно, влада та політичні лідери весь час відчувають тиск міжнаціональних конфліктів. Вивів свою країну, на відміну від інших закавказьких держав, із злиднів Гейдар Алієв. Азербайджан нині є стабільною, що успішно розвивається, державою. Цього не відбулося ані в Грузії, ані у Вірменії: парламенти, уряди, президенти цих країн не змогли попередити братовбивчу війну.

Найпослідовніше шляхом незалежності пішли країни Балтії – Литва, Латвія та Естонія, які системно проводять курс на повернення своїх країн у лоно європейської цивілізації. У країнах Балтії за основу суспільно-політичного устрою обрали західноєвропейську модель із розвинутим парламентаризмом і особливим наголосом на тому, що носієм державності є нація. Владні структури цих країн успішно втілюють демократичні методи управління. Ці країни чітко орієнтувалися на входження (що й було здійснено в 2004–2006 роках) до Європейського Союзу і НАТО. Важливим чинником тут є те, що главами цих держав тривалий час були збагачені європейським і світовим досвідом політики Валдас Адамкус – у Литві, Вайра Віке Фрайберга – в Латвії, Арнольд Рюйтель – в Естонії, які мали безумовну підтримку своїх громадян.

У державах на пострадянському просторі (винятком є прибалтійські країни) переважає тенденція становлення авторитарних режимів і відповідних політичних лідерів. Це стосується насамперед Росії, Білорусі, центральноазіатських держав.

Метою політичної трансформації, що розпочалася на рубежі 80–90-х років ХХ сторіччя в країнах Центральної та Східної Європи, був демонтаж авторитарних режимів і утвердження в цих державах парламентських політичних систем. Країни Центральної і Східної Європи мали яскравих політичних лідерів, які активно впливали на розвиток своїх держав, міжнародні процеси. Арпад Гьонц – в Угорщині, Вацлав Гавел – у Чехії, Рудольф Шустер – у Словаччині, Александр Квасневський – у Польщі.

Отже, досвід, зокрема постсоціалістичних східноєвропейських країн, доводить, що парламентські чи напівпрезидентські форми державного управління, за яких дотримано рівноваги повноважень, забезпечують демократичний розвиток країн. Відбувається так тому, що в цих країнах при владі були президенти, які мали великий моральний авторитет і суворо дотримувалися вимог Основного Закону своїх держав.

(Продовження у № 11).

Джерела

1. Амелин В. Н., Пинчук К. М. Социальные трансформации и формирование политического класса в России // Мир России. – 2001. – № 4. – С. 106.

2. Амелин В. Н., Пинчук К. М. Там же. – С. 107.

3. Амелин В. Н., Пинчук К. М. Там же. – С. 108.

4. Амелин В. Н., Пинчук К. М. Там же. – С. 109–110.

5. Дзюба І. На еліту надійся, а сам не плошай // Національна безпека і оборона. – 2003. – № 9. – С. 36.

6. Криштановская О. Анатомия российской элиты. – М.: Захаров, 2005. – С. 63.

7. Криштановская О. Там же. – С. 64–65.

8. Політика в особах. Політичне лідерство на постсоціалістичному просторі: національний і регіональний контексти. Монографія  / За заг. ред. Ф. М. Рудича. – К.: Парламентське вид-во, 2008. – 352 с.

9. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. – 2-е вид., доп. і перероб. – К.: Генеза, 2004.

10. Рудич Ф. Вожди разные важны… Политическое лидерство на постсоциалистическом пространстве определяет судьбу стран // Кіевскій телеграфъ. – 2008. – 20–26 июня.

11. Цит. за: Рудич Ф. Правляча еліта: її місце і роль в утвердженні Української держави // Політичний менеджмент. – 2008. – № 2. – С. 6.

Автор: Фелікс РУДИЧ