передплата Українською | In English

№5, березень 2006

Дискримінації нема, бо її "не помічають"

Поділитися:

В Україні склалася практика, коли поганим тоном вважається навіть нагадування про випадки дискримінації. Адже наше законодавство містить багато положень, які забороняють будь-які її види. Це справді так. Але наявність згаданих положень ще не означає, що величезна кількість людей не зазнають дискримінації, бо гарантії рівності та недискримінації, відображені в законах України, не працюють. Держава досі не подбала про наповнення їх реальним змістом. Тому протиправні дії, спрямовані на порушення прав (або створення перешкод для реалізації прав) осіб з огляду на їх національність чи етнічне походження, колір шкіри, стать, мову спілкування, політичні уподобання чи інші ознаки, стали частим явищем. Настільки частим, що його й не помічають. Як свідчать соціологічні опитування, майже 90 відсотків респондентів стикалися у своєму житті з проявами дискримінації.

Що декларують міжнародні акти

Говорячи про приниження і навіть прояви дискримінації за расовою чи етнічною належністю, слід з'ясувати, якою мірою вони "накладаються" на тло загальноприйнятих міжнародною практикою прав людини, оскільки їхній зміст інколи видається досить суперечливим. Якщо Статут ООН вказує на природні й невід'ємні права людини, то наразі йдеться не про всі права й погляди на життя, що існують на Землі, а лише ті, що формувалися в народів Західної Європи та США в ході їхнього історичного розвитку і в кінцевому підсумку як переможців у Другій світовій війні та протистояння в холодній війні другої половини ХХ століття. Бо відомо, що переможець завжди диктує свої умови переможеному. Це правило збережено й цього разу. Якби переможцями, припустімо, були народи Азії чи Африки, до Статуту ООН, вочевидь, треба було б записати їхні погляди на суспільство й державу, права особистості в ній.

З другого боку, суть і сенс закріплених у міжнародних актах положень з прав людини зводяться до того, що особистість формується начебто не в суспільстві, а сама по собі. Бог створив людину за своїм образом та подобою, і вона лише повторює шлях Бога. Її воля нічим не обмежена. Жодні закони для такої людини не мають заздалегідь встановленої сили. Авторитет суспільства обмежується мінімумом, першорядну роль у ньому має людина. Отож нації, класи теж не мають для особистості визначальної ролі. Глобальною є роль особи, а колектив, держава лише служать їй.

Такою є ідеологія лібералізму, що її намагаються зробити пріоритетною на противагу християнській моралі, котра виходить з того, що Бог створив Світ і людина обживає його. Що колектив усе-таки більше, ніж окрема Людина, що Людина не існує сама по собі. А тому права її не можуть розглядатися ізольовано від суспільних і державних інтересів.

Це означає, що в загальнодержавному плані, всупереч християнським переконанням, нині як примат ставляться права людини, утверджується, що окрема особистість має перевагу над суспільством і державою і не сприймається будь-який інший суспільний порядок. Навряд чи такий підхід можна назвати демократичним. Це, по-перше.

По-друге. Якщо розглядати з погляду лібералізму права людини в глобальному плані, то, знову-таки, чи є демократичним підпорядкування окремих народів і націй чужим етичним цінностям (серби, афганці, курди, іракці, кримські татари, роми та інші) шляхом різноманітних видів колонізації та дискримінації, придушення, завоювання їхніх територій, культурної асиміляції, позбавлення можливості захистити свої культурно-етичні, національні цінності? Зважаючи на те, що в усіх міжнародних актах, зокрема в Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, схваленій 21 грудня 1965 року Генеральною Асамблеєю ООН, основоположних документах Європейської демократичної спільноти, всі форми расизму та дискримінації віднесено до найважчих порушень прав людини. Відповідно, боротьба з ними, а також із ксенофобією та нетерпимістю вважається першочерговим обов'язком держав.

До цих міжнародних актів приєдналася й Україна. Прагнучи інтегруватися в європейську спільноту, вона зобов'язувалася адаптувати вимоги ЄС, викладені в його директивних документах, до свого законодавства та судової практики. Про це, зокрема, наголошувалося на слуханнях у Комітеті ВР з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин у квітні минулого року, де вперше в історії парламентської діяльності проаналізовано сучасне становище ромів в Україні. Мені довелося тоді констатувати, що представники цього самобутнього й багатостраждального народу опинилися в нас на межі виживання. У них найбільші безробіття, злидні, захворюваність, жебрацтво, забобони. Серед 10 найпоширеніших етнонаціональних спільнот України вони посідають останні місця за рівнем освіти, зайнятості, соціального самопочуття, індексом людського розвитку. А як скрізь брутально порушуються їхні громадянські права і свободи! Тому я вніс пропозицію урядові підтримати ініціативу низки європейських країн щодо Ромського десятиліття до 2015 року, розробити нову комплексну програму відродження ромів в Україні, організувати розробку необхідних законопроектів для повної реалізації їхніх громадянських прав і життєвих потреб щодо працевлаштування, навчання, медичного забезпечення, побутового обслуговування, соціального захисту та інших сфер, поступово здійснити переорієнтацію громадської думки на толерантне, доброзичливе ставлення до ромів, як це робиться в цивілізованих країнах. Не чекаючи перепису населення, слід провести об'єктивне статистичне дослідження справжньої чисельності й становища ромів для корегування соціально-демографічної політики держави.

Такі висновки й пропозиції ґрунтувалися на фактичних результатах наукового аналізу Міжнародного центру перспективних досліджень (м. Київ) та науковців кафедри міжнародних відносин Закарпатського державного університету (м. Ужгород).

Що засвідчив аналіз

Нерівність у трудовій сфері. Це означає, що найчастіше принцип рівності та недискримінації порушується під час працевлаштування, звільнення з роботи, у питаннях оплати праці та просування по службі. Особливо гостро проблема дискримінації у трудовій сфері зачіпає окремі групи етнічних меншин. Так, за даними Європейської комісії проти расизму та нетерпимості (далі ЄКРН), безробітними є щонайменше половина раніше депортованих осіб, які повертаються в Україну. Більшість ромів (циган) є безробітними (це понад 90% працездатних людей), що є передумовою жахливої бідності громадян цієї національності. До того ж вони, як правило, багатодітні. І навряд чи можна погодитися з тими, хто твердить, що за останній рік зроблено якісь кардинальні кроки, реалізовано масштабні соціальні програми подолання бідності й соціального захисту найбідніших верств населення, зокрема національних меншин.

Дискримінація з боку правоохоронних органів. ЄКРН у своїх звітах зазначає, що представники деяких груп меншин (роми (цигани), особи кавказьких національностей, біженці з Африки, Центральної чи Східної Азії) часто стають об'єктами дискримінаційного ставлення з боку представників правоохоронних органів. Вони значно частіше потерпають від необґрунтованих (незаконних) перевірок документів, обшуків, конфіскацій документів тощо. Зросла кількість повідомлень про насильство з расових мотивів проти осіб африканського чи азіатського походження. Представники цих груп скаржаться, що міліція постійно ігнорує насильство проти них, а інколи потурає цьому.

В арсеналі правоохоронців з'явилися "осучаснені" інструменти дискримінації.

Примусова дактилоскопія. Щодо осіб певної національності вона стала звичним методом боротьби із злочинністю. Наприклад, на початку червня 2004 року в місті Коростені Житомирської області, як свідчить газета "Романі яг" №9 (51), співробітники правоохоронних органів примусово дактилоскопіювали всіх громадян ромської національності. Дискримінація в цьому разі є незаперечною, адже відбитки пальців знімали тільки в осіб ромської національності. При цьому процедура проводилася в грубій формі, з образами, залякуваннями і приниженням людської гідності громадян України. Така практика допускалася і в інших областях держави. Зокрема, в березні-квітні 2005 року по всій Чернігівщині проводили масові затримання громадян ромської національності незалежно від статі та соціального становища. Людей примусово доставляли до відділів міліції, де їм було зроблено примусову дактилоскопію.

Масові обшуки. За свідченням того ж таки джерела, їх проводять органи МВС теж досить часто, і мають вони ознаки дискримінації. Наприклад, 8 березня 2004 року в Чернігові під час масових обшуків з метою виявлення наркотичних засобів у ромських сім'ях дії охоронців правопорядку мали відверто дискримінаційний характер, оскільки обшуки проводилися не в осіб, що підозрюються в незаконних операціях з наркотичними речовинами, а суцільно в усіх осіб ромської меншини.

Дискримінація у сфері освіти та щодо доступу до житла. За даними Українського інституту соціальних досліджень, близько половини ромських дітей не відвідують школи або регулярно пропускають уроки. Найнеблагополучніша ситуація з освітою спостерігається в місцях компактного проживання ромів на Закарпатті та Харківщині. Так, за матеріалами ромської газети "Романі яг", у Закарпатській області лише 83,7% дітей ромів здобули неповну середню освіту, 14,5% – загальну середню, 1,4% – закінчили СПТУ, 0,3% – здобули середню спеціальну й лише 0,1% – вищу освіту. Ось як відреагувала місцева влада Закарпаття на моє депутатське звернення щодо забезпечення освітніх запитів дітей ромів у місті Виноградові: "…окремого загальноосвітнього навчального закладу, де здобували б освіту діти ромів, у Виноградові не функціонувало, і створити його через відсутність відповідного приміщення немає можливості…"

Представники раніше депортованих комуністичною владою народів зазнають також дискримінації щодо доступу до нормальних житлових умов. Основна частина кримських татар, що повертаються, облаштовується в 300 нових поселеннях. Забезпечення селищ кримських татар електроенергією (електромережами) становить 75%, водопостачанням (водогонами) – 27%. У цих селищах практично немає доріг із твердим покриттям, шкіл, медичних закладів. Відсутність елементарних умов життя у селищах кримських татар призвела до різкого погіршення стану їхнього здоров'я, а також до зростання смертності серед репатріантів.

Протидія дискримінації – запорука демократичного розвитку держави

В Україні представники різних меншин становлять не менш як третину населення (одні тільки національні меншини – близько 22,2% загальної кількості населення). Тобто ризик виникнення через дискримінацію різних конфліктів у суспільстві дуже високий. Тим часом норми законів, які гарантують рівність і недискримінацію, є не більш ніж декларацією, їх виконання чи невиконання залежить виключно від "доброї волі" громадян. Держава нездатна забезпечити дотримання задекларованого у статті 24 Конституції України принципу рівності, бо органи влади не мають реальних важелів впливу на порушників.

Реальну можливість протидіяти дискримінації в Україні мають лише Омбудсмен, органи МВС і прокуратури. Однак Омбудсмен займається питаннями прав людини загалом і через обмежені ресурси не може акцентувати увагу на дискримінації. Що стосується органів МВС і прокуратури, то, по-перше, захист меншин не є для них пріоритетом (не створено окремі підрозділи, які спеціалізувалися б на цих питаннях). По-друге, більшість випадків грубого порушення прав меншин пов'язана саме з діями представників правоохоронних органів. Розслідувати такі випадки без упередження вони не можуть.

Тож антидискримінаційний закон, на моє переконання, має забезпечити вирішення таких завдань:

визначити базові поняття та принципи, які стануть основою для створення ефективних механізмів протидії дискримінації. Ідеться насамперед про визначення чітких термінів, переліку ознак, за якими заборонена дискримінація, сфери дії закону, типових проявів дискримінації тощо;

спростити жертвам дискримінації доступ до правосуддя. Це передбачає вдосконалення судових механізмів захисту порушених прав і законних інтересів осіб, а також створення нових механізмів, які можуть стати дієвою альтернативою судовим;

підвищити відповідальність держави за протидію дискримінації. Державні органи мають активно протидіяти дискримінації в Україні, для чого на законодавчому рівні треба закріпити відповідні функції та повноваження;

впровадити ефективні стримувальні чинники, що запобігають проявам дискримінації. Насамперед це відповідні санкції за порушення антидискримінаційних вимог законодавства.

Запропонований закон забезпечує захист гарантованого Конституцією України права на рівність. Його імплементація, за переконанням розробників, сприятиме:

– зменшенню кількості випадків дискримінації громадян за расовою, національною чи етнічною належністю;

– захисту та відновленню порушених прав і свобод громадян;

– запобіганню можливих конфліктів на ґрунті расової, національної чи етнічної дискримінації.

Цей закон стане ще одним кроком для забезпечення просування України на шляху демократичного й безконфліктного розвитку. Він дасть змогу гармонізувати законодавство України у сфері протидії дискримінації із законодавством ЄС, тобто просуває її вперед на шляху до інтеграції в європейську спільноту.

Закон забезпечує виконання низки зобов'язань, які Україна взяла на себе на міжнародній арені. З огляду на те, що світова спільнота нині приділяє дуже багато уваги темі дискримінації, такі дії нашої держави можуть істотно підвищити її міжнародний авторитет. Закон працюватиме на створення для України іміджу демократичної країни, яка над усе ставить права і свободи людини й вживає активних кроків для їх захисту.

Автор: Іван МИГОВИЧ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №7/2016 №7
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата