№8, квітень 2009

Антиєврейські погроми у 80-х роках ХІХ століття: причини й наслідки

Упродовж ХІХ століття на українських землях єврейство пройшло три фази розвитку політичної свідомості: 1) панування серед еліти настроїв, спрямованих на інтеграцію; 2) розуміння нездійсненності таких планів; 3) «пробудження оновленої єврейської ідентичності в національних одежах» [1]. Про «пробудження», стрімку політизацію єврейства, перетворення релігійної громади на національну яскраво засвідчили події початку 80-х років ХІХ століття. Вони стали чинником, який віддзеркалив посилення юдофобства в Російській імперії.

Ці події – антиєврейські погроми (чи «буря на півдні», «південні вихори», «грім», «землетрус» – так названо погроми в джерелах), під час яких тільки протягом весни–літа 1881 року постраждало понад 100 єврейських громад. Тим самим була продовжена практика одного з «найжорстокіших епізодів етнічного насилля в Російській імперії за все ХІХ століття» [9]. А започаткована вона у попередні десятиліття. У 1821, 1859, 1871 роках погроми було вчинено в Одесі, у 1862-му – в Анкермані (нині Білгород-Дністровський). Але показово те, що саме погроми 1881–1884 рр. дослідники розглядають як першу з трьох послідовних погромних хвиль (наступні – 1903–1906 рр. та 1917–1921 рр.).

Напередодні погромів О. Штейнберг, стверджуючи, що «господар землі російської» має поняття про горезвісну смугу осілості як про країну, де мешкають циклопи й центаври, яких називають жидами і якими керує якийсь небачений злий дух під назвою «кагал», відзначав: «Успіхи рівноправної нам людини викликають жагу змагання, суперництва, а в гіршому випадку – заздрість. Але зовсім інші почуття збуджують у людині нижчої цивілізації успіхи не визнаного законом сусіда, на якого він дивиться не інакше, як на прийшлий, чужий елемент… Бажання такого сусіда видаються їй завжди посяганням на його права, а удачі… грабунком, на який він за першої ж нагоди готовий відгукнутися насиллям, нахабною крадіжкою на відкритій вулиці» [15]. Аналізуючи ставлення імперського суспільства до євреїв, О. Штейнберг зазначав три пункти звинувачень останніх: 1) вони експлуатують інші народи; 2) ухиляються від виконання вимог закону; 3) є послідовниками «шкідливого талмудичного вчення», які самоізолюються у християнському світі. 

Погроми початку 1880-х років сприяли появі нової поведінки єврейських мас, способів реагування на насилля, форм самоорганізації. Зокрема, поширилося таке явище, як єврейська самооборона. Один із прибічників сіоністського руху М. Бен-Амі (1854–1932), згадуючи одеський погром 1881 року, під час якого він був серед організаторів єврейської самооборони, писав: «Очікуючи на напад, частина самооборони, людей з тридцять, серед яких переважали торговці овочами та тачечники, зібралися біля дерев’яного ґанку двоповерхового будиночка… Раптом із звичним диким свистом хлинув натовп, осіб із півтораста, очолюваний семінаристом, який керував погромом. Коли очільник опинився поблизу ґанку, де стояли захисники, один із них на ім’я Янкель… схопив його за волосся і з усієї сили кинув об землю. Натовп оторопів і зупинився. Але якийсь молодик підбіг іззаду і встромив Янкелю ніж у праву руку, вище ліктя. Янкель вирвав ніж із своєї руки і, дико заревівши, кинувся зі своїми хлопцями на натовп, що почав тікати. […] З того моменту погромники у цьому кварталі більше не траплялися» [3]. М. Бен-Амі висловив упевненість, що погромники не йшли на ризик і, коли зустрічали опір, залишали поле бою. Тож хоч якою слабкою була єврейська самооборона, але в разі її підтримки військом і поліцією не було б жодної розбитої лавки чи квартири. Отже, письменник акцентував на тому, що представники офіційної влади – військо та поліція – фактично не перешкоджали погромам, а можливо, можна стверджувати й про їхню пасивну підтримку насилля, оскільки вони жодною мірою не сприяли тим, хто захищав себе.

Ще виразніше думку про підтримку погромників із боку місцевої влади виклав у споминах Г. Сліозберг: «…Якщо погрому не бажає губернатор, то його не допускає поліція, а якщо його не допускає поліція, то його і не почне натовп» [12]. 

На думку С. Берка, саме «бездіяльність цивільної влади, поліції та армії перетворила обмежені, локальні прояви насилля на широкомасштабні погроми. Проте, на погляд дослідника, «регулювання» погромів згори не було, не було «таємної руки», що спрямовувала тих, хто коїв безчинства. За автократичного режиму, коли спонтанність будь-якого роду вважалася шкідливою, таке явище, як погром, було не тільки несподіваним, а й викликало побоювання [16].

Навесні погроми відбулися в Єлисаветграді, Одесі, а після літньо-осіннього затишку – в грудні 1881 року у Варшаві, у квітні 1882-го в українському містечку Балті. Звернімо увагу на думку І. Барталя, який, аналізуючи ситуацію 1881–1882 років та порівнюючи її з погромами, що розгорталися потім у 1903–1905 роках, «бійнею» за часів громадянської війни, 1919 року, та масовими вбивствами у дні Голокосту (1941–1944 рр.), зазначає, що «погроми 1881–1882 років здаються вельми скромними за масштабами насилля і не настільки руйнівними щодо матеріальних збитків» [2]. Думку І. Барталя по-своєму підтверджує у свідченнях-споминах Г. Сліозберг, який щодо процесів у Полтаві писав, що погроми 1881 року «не розбудили євреїв у Полтаві, і скоро про них забули» [13].

Погроми 1881–1882 років мали певні особливості. По-перше, вони вразили єврейство небаченим географічним розмахом: спочатку відбувалися в шести українських губерніях, а потім поширилися у найдальші куточки смуги осілості; по-друге, висвітлили позицію уряду: інколи байдужість, бездіяльність (про що йшлося вище), а іноді співучасть солдатів і поліції у погромах. Утім, питання про участь представників влади в організації хвилі погромів донині залишається без однозначної відповіді. З одного боку, приміром, 1882 року в «Уложенні про покарання» було вміщено спеціальні статті, що посилювали покарання стосовно осіб, які здійснювали погроми («напад однієї частини населення на іншу»). Тож владу нібито й не можна назвати бездіяльною, байдужою до антиєврейського насилля. З другого боку, викладені факти дають підстави казати протилежне. 

Щодо складу погромників, то їхнє ядро становили представники нижчих прошарків міського населення (ремісники, поденні робітники), селяни, безробітні, робітники фабрик та залізниці [4].

Варто звернути увагу й на свідчення представників єврейства про те, що під час погромів ворожість до єврейства проявлялася значно «свідоміше і глибше» в «інтелігентного та заможного класу», ніж у робітників-простолюдинів, хоча і не в такій брутальній формі, як у перших. Крім того, є свідчення, що, наприклад, в Одесі погром підтримували греки та німці. На жаль, конкретику щодо форм та методів цієї підтримки у джерелах нам не вдалося відшукати.

Стосовно причин погромів М. Миш зазначав, що їм сприяли поширення в народі чуток про існування дозволу влади «бити євреїв»; потурання влади погромам; підбурювання ремісників, торговців, духовенства до погромів певним колом осіб; можливість у метушні безкарно поживитися єврейським добром; нерозумна поведінка посадових осіб, які були зобов’язані, згідно із законом, охороняти громадський порядок та спокій [8]. Такий погляд на причини погромів був досить об’єктивним.

Аналізуючи причини погромів, варто брати до уваги чимало чинників. По-перше, збитки, яких зазнали більшість людей у результаті змін, що відбувалися у громадському й економічному житті Росії в епоху Олександра ІІ. По-друге, факт участі євреїв у революційному русі, члени якого боролися з царизмом і прагнули у радикальний спосіб змінити політичний режим у країні. По-третє, вплив на свідомість погромників преси і, зокрема, «ворожих» щодо єврейства публікацій. По-четверте, негативне ставлення до «єврейського питання» передових російських інтелектуалів того періоду. Підтверджують цю думку слова, які вживали представники єврейства. Зокрема, як писав один із дописувачів журналу «Восход», коли у твоїх вухах прозвучать «зношені» слова «жид», «жидівська експлуатація», «жидівська жадібність», то перед тобою постають на повен зріст Суворін, Бутенін, Аксаков, Піхно, які є винуватцями, натхненниками та вожаками погромників, котрі лише виконували їхню злу волю [7]. По-п’яте, наслідки Російсько-турецької війни 1877–1878 років, яка посилила панславістські настрої й підозрілість стосовно національних меншин Російської імперії. По-шосте, складну економічну ситуацію, в якій перебувало селянство. По-сьоме, економічну кризу, що потрясла Європу у 1873 році. І останній чинник, який не можна оминути, – поведінка деяких євреїв.    

Виникнення єврейської самооборони свідчило про згадану вище особливість періоду – пробудження національних почуттів, національної свідомості єврейства. Треба також зазначити, що погроми сприяли несподіваному «поверненню» єврейської студентської молоді до «своїх»: студенти Київського, Одеського, Харківського університетів відреагували на насилля проти єврейства участю в общинних постах, у сліхотах (покаянних молитвах) у місцевих синагогах, порога яких вони раніше ніколи не переступали. До них приєднувалися інші акультуровані євреї – адвокати, лікарі, купці. У «Шляху розкаяння» М. Лілієнблюм писав про свої переживання у ті часи: «Погроми дали мені урок, і я у відчаї думав про наше майбутнє. Мої заняття здавалися гріхом стосовно мого нещасного народу… Наші люди тікали від меча, невдачі переслідували їх скрізь, сьогодення – гірке, майбутнє – страшне, а я думав про вступ до університету! Роками я боровся за це. Але тепер я переконаний, що наша невдача – не в браку вищої освіти, а в тому, що ми є чужими. І ми так і залишимося чужаками, навіть якщо будемо набиті освітою, як гранат насінням. Я покінчив зі своєю освітою» [11].

Утім, не всі євреї негативно сприйняли погроми: були й такі, хто вітав їх, як, наприклад, група студентів-євреїв із Київського університету, що була пов’язана з революційним рухом. «Ми були переконані, – пояснював один із членів групи, – що євреї – шахраї.., [що] ми належимо російському народу, на його поті виховувалися, на його літературі порозумнішали». 

Реакцією на погроми було й посилення русофобії у єврейській спільноті. Так, С. Дубнов згадував про Бен-Амі: «Виходець із гущі хасидських мас на Поділлі, який пройшов через російську гімназію, він особливо болісно пережив одеський погром 1881 р., коли був студентом університету. Він поїхав за кордон, жив у Парижі й у французькій Швейцарії… Повернувшись через кілька років до Одеси, він тут відігравав рідкісну серед інтелігенції роль запеклого русофоба: у такий спосіб його пристрасний темперамент реагував на панівну юдофобію. […] Він говорив про «кацапа» чи «хохла» з таким само презирством, як російський юдофоб – про «жида» чи поляк-шовініст – про «москаля» [6].

Стосовно єврейської еліти слушним є зауваження Б. Натанса: «Уряд відмовився зробити своєю союзницею чи навіть просто підтримувати ту єврейську еліту, яка була найприхильніша до нього, і тим самим… створив ґрунт для виникнення нових ідей і нових рухів, які пропонували значно радикальніші рішення, спрямовані на поліпшення становища євреїв» [10]. Можна додати: і нових людей, оскільки проблемою становища єврейства та його перспектив зацікавилися, врешті-решт, учні, студенти, усі ті, хто в літературі дістали назву «напівінтелігенти» і хто в 1870-х або ще не цікавилися цими проблемами, або були далекими від них унаслідок захоплення російськими революційними ідеями, перспективою самообрусіння. Крім них – єврейські письменницькі та журналістські сили. Об’єднавчою для цих двох когорт стала ідея «ходіння в народ». Вона ж вивела їх і на перші ролі у суспільстві. Літературна інтелігенція (в умовах відсутності єврейських політичних партій) фактично перетворилася, за словами Й. Френкеля, на групу тиску, яка почала претендувати на владу в єврейському світі.  

Після жахливих подій 1881–1882 років євреї відреагували на погроми відмовою від інтеграції та культурної адаптації на користь радикальнішого розв’язання своїх соціально-економічних і духовних проблем. Тобто одним із важливих наслідків погромів була зміна з початку 1880-х років характеру політики, яку проводили євреї. Якщо у попередні століття суть єврейської політики зводилася до того, щоб, як вважали одні, прискорити асиміляцію єврейства чи, як вважали інші, зрівняти євреїв у правах із представниками правлячої нації, то з початком 80-х ті, хто не зрікся єврейства, здійснювали політику, вже не сподіваючись на російську владу.

Однак варто сказати й про групу євреїв, які намагалися якомога більше злитися з оточенням і насамперед шляхом хрещення. Як зауважував один із сучасників, якщо раніше одні євреї хрестилися «під примусом», інші ж – «вишкрібки єврейства» – заради уникнення «справедливого покарання», оскільки прийняття християнства іноді було порятунком від тюрми, то наприкінці ХІХ століття хрестилися ті, від яких «найменше цього чекали» [14].  

Зі зміною умов і настроїв стрімко зросла кількість громадських організацій, які мали за мету підготовку єврейства до еміграції з Росії. Тобто змінилася стратегія єврейства: усі сподівання переважна більшість інтелектуалів пов’язувала з еміграцією.

Про перспективи еміграції єврейство говорило зі сторінок періодичних видань. Одні були «за», інші – категорично «проти», про що, зокрема, свідчать петербурзькі збори представників єврейства восени 1881 року під головуванням барона Гінцбурга. Противники еміграції вважали, що не варто щось робити, а слід просто чекати, коли благоденство та мир на землі запанують і, врешті-решт, буде вирішено єврейське питання: «Бога не гнівити, заповіді виконувати і в богопротивну цивілізацію не лізти» [5]. Та були й такі (третій напрям), кого не приваблювали ні «інший шмат землі» (тобто ні Палестина, ні США, ні будь-яка інша країна), ні ідея нічого не робити, а лише чекати. Прихильники третього напряму вважали, що треба активно братися за реформування єврейства, оскільки євреї Росії, які є «ядром сучасного єврейства», порівняно з іншими «частинами» європейського єврейства (за винятком галицьких євреїв), найменше віддалилися від середньовічного єврейського типу. На думку С. Дубнова, євреї як частина людства, що розвивалася, мають відмовитися від багатьох застарілих і, безперечно, шкідливих форм життя в інтересах розуму, справедливості та прогресу. Відмовитися від дрібної, нічим не пояснюваної та доведеної до абсурду обрядності, змінити побутові умови, оскільки історичні та побутові умови породили й підтримують відокремленість єврейства.      

Офіційна влада на єврейські міграційні ініціативи «відгукнулася» у свій спосіб: міністр внутрішніх справ на зустрічах з єврейськими представниками не припиняв твердити, що західний кордон для євреїв відкритий.

Щодо напрямку еміграції окреслилися принаймні два підходи. Прихильники першого обирали Захід – Сполучені Штати Америки, другого – Палестину. Переважна більшість євреїв рухалася на Захід. Туди прямували бідні, менш освічені євреї; у Палестину – ті, хто керувався ідеологією чи релігійною вірою; у внутрішні губернії Росії прагнули євреї з порівняно високим рівнем добробуту й освіти. І якщо перші та другі «обирали себе самі», то переселенців за межу смуги осілості обирала, у всякому разі частково, імперська держава. За 20 років (1881–1908) із Росії емігрувало понад мільйон осіб. 

Отже, можна дійти таких висновків. Погроми  початку 1880-х років як форма етнічного насилля, як новий потужний виклик з боку середовища були своєрідним каталізатором, що сприяв політизації єврейства, різкому зростанню національної самосвідомості, його інтеграції на основі національних інтересів, корінним із яких, можна стверджувати, є самозбереження народу. Усвідомлення єврейства виявилося у нових формах політичної поведінки: своєрідному «поверненні» освіченої єврейської молоді до дискримінованого народу, появі «нових» людей, що принесли в маси нові ідеї, завдяки яким з’явилися нові форми самоорганізації. Ці нові форми самоорганізації виявилися найперше у створенні загонів самооборони під час погромів, крім того, у підготовці та проведенні еміграції.

Еміграція свідчить про докорінну зміну, яка відбулася у ставленні єврейства до російської держави, крах сподівань бути зрівняними у правах із корінним народом через «самопожертву» – саморусифікацію, асиміляцію тощо. Відмова від саморусифікації й асиміляції, від підтримки дій влади, посилення русофобських настроїв та вироблення й здійснення власної політики доводять, що єврейство прагне бути не об’єктом політики, а активним творцем власного життя. 

 

Джерела

1. Барталь И. От общины к нации: евреи Восточной Европы в 1772– 1881 гг. – Иерусалим, 5767; М., 2007. – С. 236.

2. Барталь И. От общины к нации: евреи Восточной Европы в 1772–1881 гг. – Иерусалим, 5767; М., 2007. – С. 223.

3. Бен-Ами М. Одесский погром 1881 года и первая самооборона // Еврейский мир. – 1909. – № 5. – С. 44.

4. Бэкон Г. Положение евреев в России после разделов Польши // Главы из истории и культуры евреев Восточной Европы / Открытый университет. Израиль. –
Ч. 5–6. – Тель-Авив, 1995.– С. 253–255.

5. Дубнов С. Какая самоэмансипация нужна евреям // Восход. – 1883. – Май–июнь. – С. 222.

6. Дубнов С. М. Книга жизни. Материалы для истории моего времени. Воспоминания и размышления. – Иерусалим, 5765; М., 2004. – С. 173.

7. Ляховецкий Л. Поездка в край погромов // Восход. – 1883. – Май– июнь. – С. 256.

8. Mыш М. Погромы и их причины // Восход. – 1883. – Январь-февраль. – С. 214– 217, 220.

9. Натанс Б. За чертой. Евреи встречаются с позднеимперской Россией. – М., 2007. – С. 216.

10. Натанс Б. За чертой. Евреи встречаются с позднеимперской Россией. – М., 2007. – С. 227.

11. Натанс Б. За чертой. Евреи встречаются с позднеимперской Россией. – М., 2007. – С.289.

12. Слиозберг Г. Б. Дела давно минувших дней // Евреи в России: ХІХ век. – М., 2000. – С. 324.

13. Слиозберг Г. Б. Дела давно минувших дней // Евреи в России: ХIХ век. – М., 2000. – С. 326.

14. Эм П. И. Корреспонденция. Одесса. 2 марта // Недельная хроника Восхода. – 1887. – 22 марта.

15. Штейнберг О. К еврейскому вопросу в России // Восход. – 1882. – Январь–февраль. – С. 1, 3.

16. Berk S. Years of Crisis, Years of Hope: Russien Jewry and the Pogroms of 1881–1882. – N.-Y., 1985. – P. 55.

Автор: Сергій Кальян

Архів журналу Віче

Віче №12/2015 №12
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Уряд Франції йде у відставку Сьогодні, 05 грудня

Прем'єр Вірменії заявив про точку неповернення у відносинах з ОДКБ Вчора, 04 грудня

Блінкен обіцяє, що $50 млрд від ЄС та США надійдуть у найближчі тижні Вчора, 04 грудня

Спікер Джонсон не ставитиме на голосування запит Байдена про $24 млрд для Києва Вчора, 04 грудня

Генсек НАТО: 2% ВВП на оборону вже недостатньо, незалежно від "фактора Трампа" Вчора, 04 грудня

В одній із країн Бенілюксу висловилися проти вступу України в НАТО Вчора, 04 грудня

Данія надасть 6 млн євро на відновлення енергетичної інфраструктури України Вчора, 04 грудня

Сибіга розкрив деталі запиту України на ППО: стоятимуть на 19 об’єктах для захисту "ядерки" Вчора, 04 грудня

Україна і США уклали меморандум про допомогу енергосистемі на $825 млн Вчора, 04 грудня

Україна офіційно відмовляється від гарантій, що є замінниками членства в НАТО – заява МЗС 03 грудня