Де замість Великої Ведмедиці сяє Південний Хрест

До України повернулася десята експедиція, котра працювала в рамках Державної програми досліджень Антарктиди на 2002–2010 роки й із прицілом участі у Третьому Міжнародному полярному році. Він за ухвалою ЮНЕСКО розпочнеться у 2007-му. Щороку з Державного бюджету на проведення досліджень виділяється близько шести мільйонів гривень.

Ніхто не знає, чи Україна потрібна Антарктиді, але беззаперечне те, що Антарктида вкрай необхідна Україні.

Уперше на крижаному континенті синьо-жовтий прапор підняв 6 лютого 1996 року Геннадій Міліневський – нині доктор фізико-математичних наук, заступник директора з наукової роботи Національного антарктичного наукового центру Міністерства освіти і науки України. Перед тим, віддавши шану, спустили зі щогли триколірний "Юніон Джек". Так британська науково-дослідна база "Фарадей" стала українською. Хрещеним батьком станції "Академік Вернадський" називають відомого вченого Сергія Комісаренка, який тоді був послом України у Великій Британії й доклав чимало зусиль, аби сталася така знаменна подія.

Найзаповітніша мета – створити інститут

Розповідає директор центру Валерій ЛИТВИНОВ:

– Наша антарктична станція – це добре обладнана геофізична обсерваторія, яка дає змогу вивчати багато параметрів навколишнього середовища. Наукові роботи провадимо за такими основними напрямами: метеорологія, фізика верхніх шарів атмосфери, дослідження магнітного поля Землі, фізика озоносфери, сейсмоакустичні дослідження, радіофізика, гляціологія, біологія… Величезне значення має й продовження майже піввікової експертизи тамтешніх запасів мінеральних і біологічних ресурсів. Посилена "українізація" Антарктиди також дає можливість глибше з'ясувати механізми адаптації людини до екстремальних умов.

Увівши в дію відповідний програмно-апаратний комплекс з підготовки та опрацювання інформації, ми бачитимемо діяльність учених на острові Галіндез. Але наша найзаповітніша мета – створити Інститут Антарктики. Це було б цілком закономірно, адже держав, які мають постійні станції на крижаному континенті, лише 19.

Яка вона, озонова діра?

Роздумами ділиться Геннадій МІЛІНЕВСЬКИЙ:

– Навесні 1994 року в Інституті геологічних наук НАН України мені вперше довелося почути слова: Галіндез, "Фарадей" і те, що 1982 року вчені Британської антарктичної служби помітили незбагненне зменшення озонового шару над крижаним континентом. Через певний час дослідники відкрили справжню озонову діру.

Насправді є витончення озонового шару, крізь який починає проникати чи "просочуватися" від Сонця підвищений потік ультрафіолетової радіації. Уже під час нашої першої вахти на станції "Академік Вернадський" спостерігалося значне падіння вмісту озону. Головний призвідець такого небезпечного стану – хлор, що продукується внаслідок техногенної діяльності людства. Так, на станції "Академік Вернадський", яка розташована поблизу Полярного кола, потік біологічно активного ультрафіолетового випромінювання під час виникнення озонової діри може бути більший, ніж на Гаваях.

Нині вчені шукають засоби для "штопання" діри. Поки вивіряються різні методи, вона постійно з'являється над Антарктидою, зокрема над нашою станцією.

Таємниці найбільшого банку

Дослідник Антарктиди Володимир ВАЩЕНКО:

– Крижаний континент, який ми сьогодні активно вивчаємо, – це своєрідний загальнопланетний банк замороженої (в повному розумінні цього слова) геокосмічної інформації про кліматичну, вулканічну, біологічну та сонячну діяльність у минулі епохи. Глибинні шари криги – носія унікальних відомостей сформувалися кількасот тисяч років тому. Її об'єм становить близько 25 мільйонів кубічних кілометрів.

Протягом останніх двох десятиліть інтенсивно застосовуються дистанційні методи й засоби тотального аерокосмічного зондування материка, зокрема і його недоступних районів. Учені беруть поверхневі проби та глибинні керни криги. Для того, щоб пробурити надглибокі свердловини до 4–5 км, що відповідає максимальній висоті антарктичного крижаного масиву, потрібні роки.

Бурити лід украй важко, бо він пластичний, а тому стінки свердловини швидко змикаються. США, Німеччина, Росія та Японія реалізують свої бурові проекти. На жаль, навколишньому середовищу завдають шкоди і кремнієві мастила, які заливаються у свердловину, і паливні матеріали, і життєдіяльність самого бурового комплексу.

Є ще один делікатний аспект: забезпечення стерильності інструментів та збереження будь-яких тамтешніх бактерій і мікроорганізмів. Ось чому фахівці неоднозначно ставляться до унікального проекту – буріння на крижаному панцирі озера Восток, вік якого сягає мільйона років.

Антарктична крига – не лише архів історичної інформації про давно минулі геологічні епохи, а й найбільша на планеті колекція космічних і земних домішок. Серед них – метеорити і пил із далеких міжзоряних світів, спори й пилок рослин, викиди хімічних заводів, ядерних реакторів та вулканів.

Найстаріша земна крига – біля підніжжя корінних порід у центральній частині Антарктиди. Уже півстоліття дослідники, озброюючись дедалі досконалішою технікою, проникають у її товщу. Ніхто ще не знає, які несподіванки таять у собі глибини континенту.

Останній планетарний резерв
Підсумовує академік НАН України Сергій ОМІСАРЕНКО:

– Серед нинішніх планетарних проблем, ключовим місцем для розв'язання яких стала Антарктида, слід назвати такі: глобальні зміни клімату, озонова діра, вплив Сонця на стан навколоземного середовища, забезпечення людства продуктами харчування, адаптація тваринного та рослинного світів до змін середовища. Особливу увагу привертають бактерії та мікроорганізми, пізнання яких може перевернути наші уявлення про відомі й невідомі організми, біоутворення чотирьох льодовикових періодів.

Нині Антарктида має екстериторіальний статус, тобто не належить нікому. Людство, вичерпавши звичні основні природні запаси, ймовірно, все-таки вимушено почне використовувати останній планетарний резерв – Антарктиду, яка дуже й дуже багата на різноманітні копалини. Там є нафта, вугілля, золото… На континенті немає хіба що лісів. Отож думаймо про антарктичне майбутнє України вже сьогодні.

Спогади

1996 року в протоці Дрейка, неподалік острова Галіндез, першу українську експедицію зустрічали антарктичні кити – спочатку велетенські горбачі, потім маленькі смугастики. Коли вони виринали, Геннадій Міліневський бачив водяні фонтани та пару й чув тяжкі зітхання. Занурюючись, кити довго показували хвости. Усі вони були неповторні, мов відбитки пальців. Так ученому й запам'яталося: кити зустрічали хвостами, а британці, тодішні господарі станції "Фарадей", – ввічливими усмішками.

Британський прапор із міцної, дуже цупкої тканини витримував негоду цілий рік. Наш шовковий стяг доводиться міняти частіше: над островом нерідко шугають сильні циклони. А ось дуже великих морозів не буває. Мінус 30 градусів – таку найнижчу температуру зафіксовано на станції, над якою замість звичної Великої Ведмедиці постійно сяє Південний Хрест.

Рефлексії

Найчастіше Геннадію Міліневському після трудового дня снилися автомашина, собака та дружина. Чомусь саме в такій послідовності. Сни були кольорові. Після них сідав на мотосани – і навзаводи з вітром...

Коли сяє сонце, небо сліпуче, блакитне, з фіолетовими розводами. З найближчої гори Вузл видно довкола приблизно на сто кілометрів. Світло настільки жорстке, безжалісне, що без темних окулярів і захисного крему хвилин через двадцять (за десятиградусного морозу) можна просто-таки обпектися. Уночі заворожують зорі. Вони великі, яскраві, як ліхтарі на Хрещатику. А пінгвіни (їх навколо сила-силенна) довірливі, дуже допитливі: йдуть знайомитися з полярниками без остраху.

Серед привілля Антарктиди людина стає ближчою до Всесвіту, починає глибше усвідомлювати, що таке самотність, безмежність і вічність...

Автор: Микола ЯСЕНЬ