Вплив етнонаціональних чинників на формування ціннісних орієнтацій молоді Приазов’я

Приазов’я – багатоетнічний регіон України, де проживає понад сто представників різних національних та етнічних груп, серед яких українці, росіяни, греки, євреї, вірмени, азербайджанці, німці, болгари, цигани та ін. Історичні умови тут склалися так, що багатонаціональність зумовлена обставинами перших років колонізації краю і є, швидше, «вродженішою», ніж набутою рисою. Усі національно-етнічні групи намагалися й намагаються зберегти самобутність і відтворити модель своєї батьківщини на приазовському ґрунті. Реалізувати це не завжди вдавалося, бо і російська імперія, а потім і Радянський Союз намагалися знівелювати етнічні відмінності. Тому національні традиції вимушено перемістилися в побут, де й перетворилися на цінність і засвоювалися молодим поколінням.

Однією з найважливіших ознак етнічної ідентичності є мова. Саме вона дає змогу асоціювати себе з тією чи іншою національністю, етносом. Як показали поглиблені інтерв’ю з представниками різних етнонаціональних товариств, вони об’єднуються передусім для того, щоб спілкуватися рідною мовою та зберегти її для наступних поколінь. Адже мова – ретранслятор культури поколінь. У ній зберігаються всі накопичені етносом знання і життєвий досвід. Таке спілкування не може не позначатися на представниках молодого покоління, котрі прагнуть відтворити свою «культуру», та водночас не хочуть позбавитися національної, успадкованої від попередніх поколінь.

Власні спостереження дають підстави зробити висновок: етноси, що проживають компактно, більшою мірою, ніж розпорошені по містах, зберегли свою національну культуру, мову, традиції, звичаї тощо. До таких етносів, на нашу думку, належать греки – мешканці сіл Сартана та Старий Крим. Спільним для них є використання мови лише в своєму населеному пункті, бо так склалося, що вона в кожному з них різна – румейська й урумська. Історія засвідчує: між грецькими поселеннями в Маріупольському повіті (тоді й сьогодні) існує така істотна відмінність, як мова [3].

У Сартані побутує грецький діалект «апла», а в Старому Криму – татарсько-турецький діалект. Ця відмінність, поза сумнівом, закорінена в умовах, за яких існували греки, а саме в системі гноблення турками й татарами грецького населення [1]. Отож, культура етносів не могла не зазнати впливу домінуючої культури. Отак у нашому регіоні і з’явилися румейська й урумська мови.

Рівень володіння греками українського Приазов’я румейською й урумською, традиційними для цієї етнічної групи, досить низький. За даними перепису 2001 року, лише 5,4% греків Приазов’я назвали грецьку мову рідною, хоча 23,3% вільно володіють нею як рідною. А взагалі вплив домінуючої (владної) культури (мови) призвів до того, що 91,3% греків Приазов’я під час перепису визнали рідною російську. Адже навчальних закладів, інших установ, де греки мали б змогу спілкуватися рідною мовою, не було. У чистому вигляді їх немає й нині. Так склалося історично. Коли представники згаданих етносів приїжджають до міста навчатися чи працювати, вони спілкуються російською, а оскільки це в основному молодь (старше покоління залишається вдома), то, ясна річ, оточення ровесників впливає на зміну ціннісних орієнтацій.

Скоротилася частка тих, хто під час останнього перепису назвав рідною російську: серед євреїв – на 7,65%, серед німців – на 2,53%. Розселені в місті німці та євреї зберігають свою національну культуру (мову, традиції, звички тощо) лише на побутовому рівні. Таким чином, російська, як і за радянських часів, продовжує відігравати домінуючу роль.

Сьогодні в мовній царині вібуваються поступові зміни, пов’язані з процесом ідентифікації української як державної. Власні спостереження за жителями регіону та результати поглиблених інтерв’ю переконують: останнім часом збільшилася кількість людей, котрі спілкуються на вулиці українською мовою. Щоправда, ще й сьогодні в нашому регіоні немає друкованих періодичних видань, які видавалися б українською. Розвитку державної мови сприяють дошкільні й навчальні заклади, програми телебачення та радіо. Але потрібно зазначити: більшість представників єврейської та німецької національностей, котрі бажали вивчити мову своєї історичної батьківщини, залишили Приазов’я.

Усе це, з одного боку, спричиняє те, що в поліетнічному соціумі регіону домінують російська й українська. А з другого – певну асиміляцію, втрату деяких національних особливостей і появу «суржику» в мовному просторі регіону, котрий, на переконання українського політолога В. Котигоренка, засвідчує не лише етнокультурну маргінальність, а й деінтелектуалізацію суспільства. Російськомовність поліетнічного лінгвомасиву не означає включення його до високої російської культури. Функціонально російська мова обслуговувала ідеологію, політику, бюрократичний апарат тощо й водночас працювала на «низькі» сфери мовної поведінки.

Схожа ситуація й із українською мовою в незалежній Україні. На жаль, і російська, і українська у відповідних непривабливих іпостасях залишаються атрибутом маргінального прошарку, котрий не володів і не володіє ані своєю національною, ані іншою мовою на рівні освіченої людини. Цей прошарок не був і не є носієм жодної з національних культур як феномена, що інтегрує створені народом цінності. Отже, двомовність свідчить не лише про належність частини українського соціуму до двох культур, а й про включення чималої кількості населення до поля маргінального «безкультур’я» [2, с. 165].

Цікаво, чи прагне сучасна молодь регіону вивчати багато мов? Дослідження показують: декількома мовами володіє передусім молодь до 30 років. Двомовність також є одним із показників рівня здобутої освіти. Зростання рівня останньої, а з ним і знання мов збільшують можливості вибору мови спілкування залежно від обставин.

Акцентування державою на важливості володіння українською стимулює її вивчення в школах і навчальних закладах. У повсякденному спілкуванні та на роботі використовується переважно російська. А сфера застосування національних мов переміщується в сім’ї. Бажання молоді з етнонаціональних меншин почуватися комфортніше будь-де, вимагає пристосовуватися до навколишнього мовного середовища. Тому ці юнаки й дівчата частіше змушені спілкуватися нерідною мовою, тим паче, що не всі етнічні мови вивчають у школах Приазов’я, а якщо й вивчають, то переважно факультативно. Утім, почали з’являтися заклади, де можна опанувати не лише українську, російську та новогрецьку, а й німецьку, єврейську та ін. Це сприяє (хоч і дуже повільному) відродженню етнокультурного середовища регіону.

Полікультурна освіта – не тільки відповідні навчальні програми й методи навчання. Передусім, це – система навчальних закладів і наявність кваліфікованих педагогів, котрі викладали б національні мови. З огляду на зростання інтересу до вивчення новогрецької й інтенсифікацію українсько-грецьких контактів, у Маріупольському державному гуманітарному університеті (до 2004 року Маріупольський гуманітарний інститут Донецького національного університету) з’явилася нова спеціальність «Мова і література (новогрецька)».

Трохи пізніше кафедра новогрецької філології разом із кафедрою новогрецької мови та перекладу утворили факультет грецької філології, куди для викладання приїжджають фахівці з Греції, а студенти мають можливість проходити практику в Греції та на Кіпрі. Усе це допомагає вивчити сучасну літературну мову історичної батьківщини й ознайомитися з культурою свого народу. Такі зміни істотно впливають на формування ціннісних орієнтацій молоді.

Поширеною формою вивчення національних мов, історії й культури національних меншин регіону стають недільні школи. У них діти та підлітки не лише опановують національні мови, а й усвідомлюють належність до свого етносу. У Маріуполі на постійній основі функціонують єврейська, німецька, декілька грецьких недільних шкіл. Позаяк недільна школа поєднує елементи національної освіти та виховання, вона може в майбутньому стати основою для формування національного навчального закладу.

Отже, аналіз освітніх тенденцій і мовного середовища серед практик відродження етнічності показує: мова зафіксована як найбільш значуща етноконсолідуюча ознака, як вирішальний чинник етнічної ідентичності. Етнічна ідентичність виявляє не лише різний ступінь інтенсивності, а й демонструє якісні відмінності. Особливості її прояву залежать від часу, соціального середовища та ціннісних орієнтацій того чи іншого етносу.

Серед найбільш значущих чинників етнічних відмінностей – рівень освіченості представників тих або інших етнічних спільнот. Із ним тісно пов’язаний соціально-економічний статус особи і групи. Підвищення ролі інтелектуальної праці у формуванні людського капіталу й соціального статусу індивіда на ринку праці вимагає високої освітньої підготовки громадян, яка забезпечує їм вищу конкурентоспроможність. На регіональний рівень освіти населення справляє істотний вплив рівень урбанізації даного регіону України. Наприклад,  частка носіїв вищої освіти у Маріуполі – 18%, у сільських районах – до 11,5%.

Важливим показником соціального розвитку суспільства є частка працездатного населення з вищою та загальною середньою освітою. За даними останнього перепису населення, показники освіти працездатної частини населення в регіоні вищі, ніж загальноукраїнські. Повну загальну середню освіту здобули в Маріуполі 45,8% усього працездатного населення, в цілому по Україні – 34,9%. Початкової загальної освіти в регіоні не мають лише 0,1% працездатного населення, тоді як в Україні – 2,6%.

Із підвищенням рівня освіти зростають вимоги індивіда до праці та виду діяльності. Розподіл зайнятого населення за видами економічної діяльності формується під сукупною дією економічних і демографічних чинників, серед яких і етнічний. Аналіз статистичних даних економічної та cоціально-професійної структури трудового потенціалу представників чотирьох етнонаціональних груп Приазовського регіону (українці, росіяни, греки та євреї) демонструє певні особливості.

Серед населення Приазов’я частка українців становить 52,7%, росіян – 37,8%, греків – 4,71%, євреїв – 0,23%. У сферах фінансової діяльності, державного управління, освіти, охорони здоров’я та соціальної допомоги переважають представники єврейської національності. Якщо питома вага керівників, управлінців і фахівців, чия праця потребує вищої або середньої спеціальної освіти, загалом по Україні становить 26,21%, то серед євреїв регіону вона досягає 62,55%. З них керівників – 10,03%, спеціалістів і службовців відповідно – 52,54% і 5,04%.

Потрібно сказати, що активно засвідчили свою належність до управлінської сфери діяльності греки – 21,8%. Частка греків, зайнятих в освіті, дорівнює в Приазов’ї 8,1%, росіян – 7,2%, а українців – 7,1%. У державному управлінні українці та греки переважають росіян на 0,7% (українці – 5,3%, греки – 5,3%, росіяни – 4,6%). У галузях охорони здоров’я та соціальної допомоги українців – 7,9%, росіян – 8,9%, греків – 8,4%.

Чимало греків проживають у сільській місцевості й активно займаються сільським господарством (35,3%). З-поміж українців працюють на землі – 34,1%, а росіян – 30,3%.

Єврейське населення мешкає переважно у місті. Серед євреїв найменше робітників, зате рівень освіти серед них найвищий. Цікаво, що найбільше робітників серед росіян та українців.

Отже, представники чотирьох етнонаціональних груп регіону – українці, росіяни, греки та євреї (95,44% населення Приазовського регіону) – відрізняються одні від одних за видами економічної діяльності. Але ці відмінності не дають підстави казати про нерівні можливості для просування однієї етнічної групи порівняно з іншою та не створюють у міжетнічних відносинах статусно-рольових проблем, здатних спровокувати міжетнічну боротьбу за престижні посади й соціальний статус. Це, на нашу думку, є досягненням незалежної України.

Розглядаючи відмінності в соціально-професійному статусі етнічних спільнот Приазов’я, можемо стверджувати: нині відбулися відповідні ціннісні зміни, що стали результатом і етнонаціональних відносин, сформованих на сучасному рівні. Якщо раніше молоді люди різних національностей ставилися одне до одного як «свій» до «чужого», то сьогодні їхні стосунки змінилися. Сучасна молодь українського Приазов’я, з одного боку, зазнає впливу глобалізаційної культури через засоби масової інформації, зокрема, телерадіомовні та мережу Інтернет, з другого – культури багатонаціонального регіону, а з третього, на наш погляд, – «матеріалізації» суспільства, яка висуває на передній план матеріальне забезпечення, а все інше, включаючи духовність, відсуває на задній.

Кожен четвертий маріуполець, особливо молодий, прагне змінити місце проживання. Усе це створює відповідні ціннісні орієнтації та норми поведінки. Звичайно, рівень життя суспільства залежить від здобутих фахових знань, але, як показують виконані дослідження, він значною мірою залежить і від етнонаціональної належності. Так, німці та греки акуратніші, дисциплінованіші, добросовісніші незалежно від того, подобається їм їхня робота чи ні. Для українців важливо мати цікаву роботу. Але працюють вони на совість навіть тоді, коли робота не до душі. Євреї більшого значення надають змісту, а росіян передусім цікавить кінцевий результат у вигляді грошової винагороди. Коли представники різних етнонаціональних груп працюють разом, відбувається відповідна інтернаціоналізація цінностей національно-етнічної культури, на яку сьогодні впливає ще й усесвітня культура.

Отже, підбиваючи підсумки нашого дослідження, можемо стверджувати:

– ціннісні орієнтації сучасної молоді Приазов’я мають певні особливості;

– розвиток суспільства загалом, і особливо молоді, змінює їхню культуру, що є способом адаптації людини до дійсності, відображає реакцію на технологічні, економічні, політичні зміни в суспільстві, водночас культурні зміни в ціннісній ієрархії впливають на всі сфери суспільства;

– з’являються нові культурні настанови, які відповідають певному рівню цивілізації. Цей культурний етос формує поведінку індивідів;

– у кожний цивілізаційний період змінюється спосіб життя, виникають свої переконання, устремління (прагнення успіху, престижу, нагромадження багатства тощо). Це, зрозуміло, не може не впливати на етнокультурні орієнтації молоді;

– розвиток суспільства та його культура залежать від політики держави (спілкування в межах однієї держави, за її межами, визнання «інших» культур і їх сприйняття).

Джерела

1. Довбыш В. А. Язык и культура старобешевских греков // Донбасс и Приазовье: Проблемы социального и духовного развития / Тезисы докладов Международной научно-практической конференции. – Мариуполь, 26–27 мая 1993 г. – С. 177–179.

2. Котигоренко В. О. Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні: політологічний концепт. – К.: Світогляд, 2004. – 722 с.

3. Отин Е. С. Григорович В. И. – исследователь языка и культуры греков Северного Приазовья / Тезисы докладов Международной научно-практической конференции. – Мариуполь, 26–27 мая 1993 г. – 
С. 13–15.

Автор: Вікторія ВЕРГІЗОВА