Політична партія та її соціальна база

Політик нерідко опиняється в становищі витязя перед фатальним каменем: «направо підеш – коня втратиш, наліво – життя втратиш». Трапляється, до того моменту політик іще безпартійний. Тоді він може прийняти історичне рішення: створити партію. А буває й так, що своя партія у людини вже є. Та є й недобрі припущення у зв'язку з, приміром, геть-чисто сектантською суттю її нібито партійної інституції. Що робити?
У всіх випадках треба передусім зрозуміти, що таке політична партія. Зрозумівши, матимемо шанс створити справжню, сильну й навіть непереможну організацію. Не зрозуміємо – вийде все, що завгодно, тільки не партія. Ресурсів витратимо на мільйон, а результат буде на копійку.

Отже, що таке політична партія? Спочатку необхідно навчитися відрізняти політичні організації від неполітичних, тобто громадських. Для цього використовують щонайменше чотири критерії.

Перший. Критерій спрямованості на владарювання. Ефективність використання механізмів влади на користь певної частини суспільства. Влада – те, заради чого створюються всі без винятку політичні організації: і «надвеликі», міжнародні (ООН, ЄС), і «великі», на зразок сучасних держав, і «малі», включаючи політичні партії.

Основною функцією держави історично було нав'язування волі меншої частини суспільства його більшій частині. Сучасні держави в цьому сенсі мало чим відрізняються від держав минулого, наприклад, імперії інків або Давнього Єгипту.

Другий. Організаційний критерій розкриває те, як загалом протікає внутрішнє життя організації, яка з двох основних тенденцій – централізація чи децентралізація («демократизм») – є переважаючою. Якщо члени організації ведуть справжню боротьбу за владу, внутрішнє життя організації неминуче «налаштовується» на їхній світогляд. Скажімо, пролетарська партія за внутрішньою будовою нагадує, швидше, цех із його ієрархічною дисципліною, а партія підприємців – акціонерне суспільство, де становище людини визначається її участю в спільному капіталі. Тому в пролетарській політичній організації, котрою була британська лейбористська партія на початку XX століття, централізм домінував над демократією. А в партії середнього класу, якою є лейбористи сьогодні, швидше, демократія переважає над централізмом.

Третій. Критерій політичної функціональності організації вказує на кількість її членів. Вона має бути такою, щоб організація фізично була б у змозі боротися за владу на користь своєї адресної соціальної групи. Ідеться при цьому не про точні пропорції, а про порядок цифр. Декілька десятків або навіть сотень осіб просто фізично не здатні відстоювати політичні інтереси навіть невеликих соціальних груп. Нинішню кількість членів політичних партій можна виразити абстрактним числом 10n4, де n – порядок чисельності населення країни.

Якщо населення нашої країни становить приблизно 46 млн. осіб, то в загальноукраїнській партії має бути приблизно 10 тис. осіб.

Нарешті, четвертий критерій – це соціальний склад організації. Помилково вважати, що більшість у політичній організації обов'язково мусять становити представники її адресної або базової соціальної групи. Така залежність, можливо, і спостерігалася в демократичних країнах років п’ятдесят тому, коли структура суспільства (тоді індустріального) була ще порівняно простою. Але нині єдина вимога, яку можна висунути до «якісного» складу політичних організацій, – це відчутна присутність у ній представників будь-якої соціальної групи.

Перелічені нами критерії політичної функціональності дозволяють, по-перше, відокремити політичні організації від неполітичних, а по-друге, поділити всі політичні організації на типи. Таких типів чотири. Наведена в друкованому "Віче" таблиця показує риси «непартійних» (або квазіпартійних) політичних організацій і те, чим політичні партії відрізняються від них.

За першим критерієм політичну партію можна визначити цілком традиційно. «Політична партія, – написав ще на початку XX століття російський політолог Ю. Гамбаров, – є суспільна група. Це означає, що вона не є цілим народом або суспільством і є, як на це вказує й етимологія слова у словах латинського кореня, тільки частиною народу або суспільства» [1].

Найважливіше завдання – визначити, інтереси якої саме частини суспільства відстоює ця партія. Класичні політичні партії на зразок британської консервативної або шведської соціал-демократичної ще в середині XX століття послідовно вели боротьбу за владу для декількох соціальних груп. Групи ці, можливо, й не мали яскраво виражених меж, але цілком піддавалися опису засобами суспільних наук.

Те саме стосується й новітніх політичних партій-рухів або прихильників Р. Перо в США чи Б. Тапі у Франції. Описати соціальну базу згаданих організацій через її аморфність і мінливість не легко, але можливо. Крім того, ця соціальна база, незалежно від заяв харизматичних лідерів, завжди – меншість.

Важливо відразу зрозуміти, що однією з основних умов формування класичних політичних партій стала наявність у суспільстві невеликої кількості порівняно великих соціальних груп (класів), тобто деяка структурна спрощеність західних суспільств кінця XIX – початку XX століть. У існуючому раніше на Заході аграрному суспільстві, структурно складнішому, ніж індустріальне, класичні партії-організації ще не існували. Там час від часу лише виникали великі за чисельністю, але досить нестабільні суспільні рухи на зразок «партій» Лютера й Мюнцера в середньовічній Німеччині.

На очах розпадаються великі соціальні групи й у постіндустріальному суспільстві. Це – одна з найважливіших причин кризи класичних і виникнення новітніх партій-рухів.

Оцінені за другим критерієм політичні партії є організаціями, у внутрішньому житті котрих централізація й децентралізація змагаються, так би мовити, на рівних. У класичних політичних партіях тенденція до зосередження влади в руках небагатьох лідерів, як це довів один із класиків сучасної партології Р. Міхельс, надто сильна. Але її можна подолати. І в історії класичних партій ми знаходимо безліч доказів цього.

Для порівняння зауважимо: у новітніх партіях-рухах демократії за визначенням більше, ніж у класичних партіях. Але це не заважає партійним лідерам і/або партійній бюрократії спробувати одного разу закрутити гайки, як це сталося, наприклад, у партії «Вперед, Італіє!» С. Берлусконі.

Міра демократичності політичних організацій залежить від безлічі чинників: географічних, етнокультурних, історичних, соціально-економічних тощо. Тому визначати наявну, а головне – потрібну пропорцію демократії й централізму в партіях надто складно.

Прагнучи розв’язати це завдання, група американських дослідників під керівництвом К. Джанди виокремила аж сім змінних:

– міру підпорядкованості партійних ЗМІ національному керівництву;

– дисципліна партійців (свідома або контрольована);

– здатність «низів» вплинути на висунення кандидатів від партії на державні посади;

– міра концентрації грошових ресурсів у руках партійного керівництва;

– наявність (або відсутність) реальної виборності лідера партії;

– здатність рядових партійців вплинути на процес ухвалення ключових політичних рішень «верхами»;

– загальне співвідношення вертикальних і горизонтальних зв'язків усередині організації.

Це дозволило групі К. Джанди зробити декілька важливих, хоч і не беззаперечних узагальнень:

– що більша країна, то менш централізовані її загальнонаціональні політичні організації (США і Канада);

– що одноріднішим є суспільство, то централізованіші його політичні організації (за приклад тут можуть слугувати політичні організації будь-якої країни, котра пережила або переживає період індустріалізації, коли, як ми вже писали, суспільство перебуває у порівняно однорідному стані);

– що виразніше розділені інститути влади в країні, то демократичніші партії й рухи (Великобританія, Франція і т.п.);

– що розвиненіше громадянське суспільство в країні, то демократичніші політичні організації (тут можна навести приклади однотипних, а саме ліберальних, партій в Західній Європі та Латинській Америці) [2].

За третім критерієм партія, як ми вже встановили, має налічувати в своїх лавах не менше 10 тис. осіб. Політична партія є найменшою організацією, котра веде реальну боротьбу за владу в країні. При цьому партія, як мінімум, повинна забезпечити собі представництво в парламенті, а максимально – взяти під контроль усю державну машину.

Оскільки інтелектуальні, фізичні й матеріальні можливості членів партії можуть бути дуже різними, сама їх кількість іще мало про що говорить. Партія, об'єднуючи невелику кількість активних, освічених і заможних людей та маючи доступ до засобів інформації, здатна збирати на виборах голоси десятків мільйонів виборців, брати владу й, отже, вважатися великою партією. І, навпаки, навіть велика організація, у котрій значний відсоток «мертвих душ» (через, приміром, низький освітній рівень партійців) може довго залишатися за межами «великої політики» в певній країні й, отже, по суті, бути партією незначною, дрібною.

Нарешті, четвертий критерій передбачає в лавах політичної партії те, що неможливо визначити точніше, як «відчутна присутність» представників частини суспільства, чиї політичні інтереси ця партія відстоює.

«Соціальна однорідність», що про неї іноді говорять активісти політичних організацій як про якийсь ідеал, насправді часто виявляється ознакою не партії, а політичної секти. Коли, приміром, наприкінці минулого століття ліві лідери одного з найбільших у 10-мільйонному Еквадорі профцентрів спробували створити «суто робітничу» партію, до неї ввійшли лише 150 осіб. «Партія» справді складалася виключно з робітників, і до того ж надто радикально настроєних, але як політична організація вона була настільки малопотужною, що через рік її довелося розпустити.

Проте існує певний поріг соціальної різнорідності, переступивши який організація також втрачає риси «партійності». Надмірно строкатий соціальний склад організації, як правило, засвідчує: ми маємо справу або з політичною сектою, або, навпаки, вже з політичним рухом, чия соціальна база значно ширша, ніж у партії.

Окремо постає проблема ефективності малих політичних організацій різних типів. Політична партія бореться за владу найефективніше, секта лише імітує політичну діяльність, а рух, ведучи її, у будь-який момент може розколотися. Однак це не дозволяє зробити висновок, що партія краща за рух, а рух – за секту.

Оцінки на кшталт «добре – погано» в партології недоречні. Формування політичної організації будь-якого типу передусім зумовлюється конкретними суспільними умовами, а вони, як відомо, не завжди відповідають нашим суб'єктивним уявленням про добро та зло. Скажімо, коли середній клас об'єктивно не в змозі діяти як одне ціле, будь-яка спроба створити реальну партію середнього класу буде приречена на поразку. Люди, навіть ті, котрі цілком безкорисливо прагнуть до такої мети, неминуче отримають або секту, або рух, що представляє інтереси частини середнього класу плюс іще декількох «сторонніх» соціальних груп.

Практично важливою постає також проблема самоідентифікації політичних організацій. Відомо, що одні партії виросли з сект, інші сформувалися як специфічно організована частина громадського руху. Але відомо також, що над партією постійно є загроза сектантства. Існує також можливість розчинення партійної організації в ширшому суспільному русі. Своєю чергою, всередині руху можуть певний час співіснувати й неоформлені партії, і групи сектантського типу.

Нарешті, можна стверджувати, що політичні партії є найпоширенішим видом «малих» політичних організацій в індустріальних суспільствах, але не в доіндустріальну та постіндустріальну епохи. У аграрних суспільствах переважали партії в широкому розумінні цього слова, тобто масові суспільно-політичні рухи з досить яскраво вираженою «адресністю» своїх програм і дій. У постіндустріальну епоху класичні політичні партії знову можуть витіснити суспільно-політичні рухи. Одні з них розвинуться на базі вже давно існуючих класичних партій, інші – сформуються самостійно як найефективніший інструмент боротьби за владу нових, порівняно невеликих за кількістю й тому добре самоорганізованих, соціальних груп. Партії-рухи Р. Перо в США або С. Берлусконі в Італії стануть їм за приклад, але немає сумніву, що партбудівники XXI століття підуть далі за своїх учителів.

Зрозумівши, що таке політична партія, тобто – що ж саме нам належить побудувати, ми повинні вирішити наступне важливе питання: з чого розпочати будівництво?

Відповідь видається очевидною: передусім треба чітко визначити ту частину суспільства, на яку наша партія працюватиме та для якої боротиметься за владу. Абсолютна й відносна кількість цих людей, рівень їхньої згуртованості, наявність (або відсутність) у них цілісної політичної культури – головне для партії. Саме ці люди прийдуть у лави її активістів, стануть ядром її електорату.

Зрозуміти це врешті-решт не складно. Труднощі починаються за спроби визначити, на які саме частини поділяється українське суспільство.

Ленін і його однодумці безпомилково визначили клас, котрий мав найбільший мобілізаційний потенціал, – промислових робітників – і, використавши цей потенціал, захопили державну машину, як їм здавалося, «серйозно та надовго»...

На початку XXI століття структура і російського, й українського суспільства знову «пливе», але тепер уже внаслідок переходу до постіндустріальної стадії суспільного розвитку. Незначна кількість великих соціальних груп поступається місцем великій кількості дрібних, а вони перебувають у нестабільних відносинах як одна з одною, так і з державою.

Низка соціологів вважає, що постіндустріальне (навіть постсучасне, як вони його називають) суспільство – це вже навіть не суспільство: у ньому в людей залишається надто мало спільного. Російський учений А. Согомонов, наприклад, запроваджує термін туссуспільство. Невеликі професійні корпорації, що становлять українське туссуспільсто, позбавлені головного компоненту класичної суспільної корпорації – «цехової» етики. А без неї «міські співтовариства гіпервільних професіоналів є лише замкнутим простором для особистої самопрезентації – тусовкою, або нескінченною низкою індивідуальних або групових перформансів» [4].

Способів визначення соціальної бази сучасної партії загалом два. Один – «теоретичний». Це – шлях висунення гіпотез і перевірки їх за допомогою прикладних соціологічних досліджень. Інший – «практичний» – заснований на встановленні особливого психологічного зв'язку між лідером партії та «натовпом».

Теорія може дати багато, особливо коли йдеться про визначення соціальної бази для будь-якої партії, створюваної за західними зразками. В останнє десятиліття на роль виразника інтересів «середніх українців» претендували та претендують безліч політичних партій. Унаслідок цього, за спостереженнями соціологів, «середній клас» у нашій державі став міфологемою.

Комплексне соціологічне дослідження, проведене під керівництвом російського вченого Т. Малевої, містить дуже цікавий практичний висновок про те, що середній клас узагалі не може бути описаний однією ознакою. Як єдиного цілого середнього класу не існує. В Україні є передусім середні класи – соціальна сукупність, котра характеризується низкою ознак: матеріальними ресурсними (доходами, заощадженнями), нематеріальними ресурсними (рівнем освіти, професійною позицією), а також ознаками соціального самопочуття (стратегією виживання, самооцінкою успішності). Різні середні класи мають різний рівень концентрації зазначених ознак [5].

Тобто теоретичний шлях до необхідної соціальної бази надто тернистий і звивистий. Проте навчитися «практичного», популістського способу визначення соціальної бази ще важче. Єдиний метод – спостерігати за успішними політиками-популістами й намагатися «робити, як вони».

Тим часом, зіткнувшись із реальними труднощами під час визначення соціальної бази своїх партій, деякі партійні лідери почали підходити до цього питання з маркетингових позицій, намагаючись перенести методи товарного маркетингу на політичні процеси.

Традиційна маркетингова схема має такий вигляд:

Д > СВП > КМ > З > К, де:

Д – дослідження;

СВП – сегментація, вибір і позиціонування;

КМ – комплекс маркетингу (товар, ціна, дистрибуція та просування);

З – забезпечення;

К – контроль.

Звісно, політичний і товарний маркетинг схожі, але є й важлива відмінність: політичні партії, яких у рамках такого маркетингового підходу розглядають як товар, усе-таки складаються з живих людей, у котрих є (точніше, мають бути) свої світоглядні установки, політичні позиції, базові цінності тощо.

На нашу думку, методи маркетингу, по-перше, можуть застосовуватися в політиці переважно в рамках передвиборних кампаній, а по-друге, до класичної маркетингової схеми потрібно внести істотну поправку:

П > Д > С > КК > З > К, де:

П – позиціонування;

Д – дослідження;

С – сегментація;

КК – комплекс комунікацій (реклама, PR, агітація і т.д.);

З – забезпечення

К – контроль [3].

Механічне перенесення маркетингової методології в політику, зокрема, в партбудівництво, – безглузде, а для самих партій іще й небезпечне.

На жаль, більшість українських партій погано справляються із завданням визначення своєї соціальної бази. Безмежне її розширення – одна з помилок партбудівників. Від чергового твердження чергового партійного лідера про те, що його партія представляє інтереси «всього народу України», політтехнологові хочеться сісти й заплакати. Особливо часто гучна «всенародність» присутня в деклараціях Партії регіонів, БЮТ і НУ–НС.

Попри всі складнощі переходу до постіндустріалізму в Україні, процес оформлення нових соціальних груп відбувається й досить швидко. Політичні партії можуть стимулювати цей процес, якщо прагнутимуть не просто отримати найвищий «відсоток» на виборах, а й захищати реальні інтереси людей. Тільки в цьому разі вони мають шанс, нарешті, посісти гідне місце в суспільстві й перестати бути товаром, який раз на чотири роки продають на виборчих дільницях разом із йогуртами й пампушками.

Джерела

1. Гамбаров Ю. Политические партии в их прошлом и настоящем. – СПб, 1904. – С. 16.

2. Harmel R., Janda K., Tan A. Substance vs. Packaging: An Empirical Analysis of Parties / Issue Profiles. Prepared for 1999 Annual Meeting of the APSA, Chicago, 1999. – P. 60–62.

3. Котлер Ф. Маркетинг в третьем тысячелетии. – М., 2001.

4. Согомонов А. Тусобщество. – В кн.: Аспекты социальной теории и современного общества. – М., 1999. – С. 57.

5. Средние классы в России. – М., 2003. – С. 17, 31.

Автор: Микола ПРИМУШ