№17, вересень 2008

Неопатримоніалізм проти демократії в Україні

У чому сутність українського політичного процесу? Які його рушійні сили й основні характеристики? Як можна визначити специфіку політичного режиму України? Чи позбулися ми спадщини посткомунізму і чи стала демократія «the only game in town»? Такі дослідницькі питання нині в центрі обговорення і вітчизняної академічної політології, і широкого кола експертів, журналістів, політиків, державних діячів.

Характерною принциповою вадою цих дискусій є відсутність широкої порівняльно-історичної перспективи аналізу проблеми, яка розміщувала б український «казус» у добре вивчений простір компаративних студій переходів до демократії та формування суспільства модерну в різних регіонах світу (Західній Європі, Азії, Африці і Латинській Америці). Інерція панування «транзитологічної парадигми» в соціальних науках 1990-х років і далі орієнтує наших дослідників на порівняння України і країн Центрально-Східної Європи (наприклад, Польщі), а не, скажімо, Туреччини й країн Чорноморського басейну. Через це постійно виникають численні «концептуальні натяжки» і нестикування, що спростовують положення транзитологічної догми. Наприклад, теорія демократичних переходів стверджує необхідність консолідації демократії через пакт еліт, що у певній формі відбувся в країнах ЦСЄ. Однак рух України скоріше відбувається в рамках перманентної «війни еліт», де міжелітні домовленості мають характер ситуативних угод, дуже схожих на короткострокові перемир’я, але аж ніяк не на пакти про довгострокові правила гри і базові умови політичної конкуренції. У цьому сенсі політичний процес в Україні має набагато більше схожих рис з Грузією і Сербією, ніж, наприклад, з Угорщиною й Польщею.

Чому успішні рецепти побудови демократії у країнах Центрально-Східної Європи не спрацювали в Україні, хоча багато параметрів і соціально-економічного, і культурного розвитку були — і залишаються дотепер — досить і досить схожими? Для цього ми повинні звернутися до напрацювань сучасної порівняльної політології, макроісторичної соціології і неоінституційного аналізу, які переконливо продемонстрували важливість процесів раціонально-бюрократичної трансформації та формування структур національної держави (Nation-building) для приборкування апетитів політичних еліт і створення мінімальних умов успішної демократизації. Демократизація до або після формування модерної держави й нації — ось що визначає розходження траєкторій Центральної і Східної Європи (зокрема й Прибалтики) та більшості країн колишнього СРСР (зокрема й України). В теорії історичного інституціоналізму, який акцентує на важливості черговості проходження тих або інших фаз розвитку, ці обставини визначаються через поняття «критичних розвилок» (critical junctures) і «зворотних зв’язків» у політиці (policy feedbacks), а також — у ширшому контексті — «залежності від обраного шляху розвитку» (path dependency)» (див. докладніше [4]). Не випадковим є і те, що успішнішими на шляху демократії виявилися ті посткомуністичні країни ЦСЄ, що вже мали національно незалежні держави й нації ще до встановлення комуністичних режимів.

Як пише, наприклад, Т. Кузьо, «поставторитарні транзити в Латинській Америці і Південній Європі, в основному, фокусувалися на завданнях демократизації й — набагато меншою мірою — маркетизації. Проблеми будівництва сучасної держави і громадянської нації не відігравали значної ролі в цих переходах» [3, с. 177]. На його думку, скоріше за все в більшості центральноєвропейських випадків ми також маємо справу з поставторитарною демократизацією, як і в Латинській Америці та Південній Європі. Навпаки, «постколоніальні транзити в державах колишнього СРСР і деяких югославських республіках, — пише Т. Кузьо, — краще можна зрозуміти саме як квадротранзити, тому що вони зіштовхуються з фундаментальними проблемами державності, створення нації, відносинами з національними меншинами та колишніми метрополіями. Чотирма складовими елементами такого переходу є демократизація, маркетизація, будівництво модерної держави і громадянської нації» [2, с. 177]. Отже, така інверсійна логіка розвитку (демократизація передує побудові держави та нації) вказує на принципову неможливість прямого використання концептуальних схем і моделей транзитології, розроблених для Латинської Америки або країн Південної, Центральної і Східної Європи, щодо аналізу досвіду пострадянських держав, зокрема й України.

Розгляньмо, наприклад, як модифікується в наших вітчизняних умовах ідея демократичного пакту еліт. Компромісні угоди політичних еліт справді відбувалися, але замість народження демократії ці пакти скоріше стабілізували й консолідували різні варіанти недемократичних або напівдемократичних режимів. Чому? Тому що пострадянські пакти відбувалися навколо іншого «порядку денного», а саме неформальної угоди щодо «захоплення держави» і монопольного присвоєння публічних політико-економічних функцій. Пострадянські міжелітні консолідації можна розглядати як певні картельні угоди з обмеження конкуренції й видавлювання «сторонніх» від участі в експлуатації публічних державних ресурсів, але аж ніяк не стратегічні домовленості про закріплення демократичних правил гри як єдино можливих.

На мою думку, виходом із теоретичного глухого кута могло бути звернення до історичних закономірностей формування європейських національних держав і раціонально-бюрократичної трансформації періоду раннього Нового часу, або аналогічних інверсійних умов розвитку (формування модерної держави після досягнення незалежності) у державах Азії й Африки в другій половині ХХ сторіччя. Наприклад, фахівці, що вивчали «провали» процесу політичної модернізації в різних країнах «третього світу», досить переконливо продемонстрували, як в умовах постколоніальної ситуації демократичні інститути, виконуючи роль зовнішнього фасаду системи, підкорялися й адаптувалися до напівтрадиційної логіки свого функціонування, у якій основну роль відіграють не офіційні, а неформальні відносини й зв’язки клієнтарно-патронажного типу. Чи не логічно в такому разі аналізувати посткомуністичні постколоніальні транзити інверсійного типу в контексті не поставторитарних переходів в країнах ЦСЄ, а в рамках аналогічних постколоніальних переходів до демократії у країнах «третього світу»?

Формальна інсталяція демократичних інститутів в умовах незакінченої раціонально-бюрократичної трансформації держави веде до виникнення сучасного патримоніалізму (Г. Рот) і неопатримоніалізму (Ш. Ейзенштадт, Ж.-Ф. Медар). Узагалі поняття «патримоніалізм» походить від слова patrimonium, яке вперше зустрічається в римському праві й означає спадкоємне, родове майно. Німецькі історики та правники XIX століття, що вивчали добу раннього середньовіччя, розглядали патримоніалізм як форму беззастережного володіння й керування державою як своєю приватною власністю на взірець  розпорядження землевласником своєю вотчиною. Комплексну концептуальну розробку поняття патримоніалізму у широкій порівняльній перспективі вперше здійснив М. Вебер у своїй фундаментальній праці «Господарство і суспільство» [7].

За класичним веберівським визначенням, «у своєму чистому вигляді патримоніальне і, особливо станово-патримоніальне панування, розглядає всі владні повноваження та відповідні економічні права як приватно привласнені економічні можливості» [7, р. 236]. Специфічною особливістю патримоніалізму є насамперед апропріація (привласнення) сфери управління офіційними носіями політичної влади, а також нерозчленованість публічно-політичної й приватної сфери соціуму, внаслідок чого держава управляється як приватне володіння правлячих груп, які приватизують різні суспільні функції й державні інститути. Як відзначає М. Вебер, «політичне управління розглядається володарем як виключно персональне підприємство, а політичні повноваження існують як частина його особистої власності, що може приносити постійний прибуток у вигляді податків і данини» [7, с. 1028—1029]. Хоча ступінь патримоніалізації у різних типах суспільств і системах може змінюватись, у будь-якому разі, пише М. Вебер, «для нашої термінології факт принципового трактування владних повноважень і пов’язаних із ними будь-якого роду можливостей як певного різновиду приватних прав має бути вирішальним» [1, с. 171].

Неопатримоніалізм, як правило, виникає у процесі політичної модернізації постколоніальних суспільств унаслідок перманентної кризи політики національно-державного будівництва, що виражається насамперед у неможливості реальної інтеграції й функціонування політії на основі демократичних механізмів конкурентного політичного процесу та формально встановлених раціонально-бюрократичних правил політичної гри. Як відзначає Ж.-Ф. Медар, неопатримоніалізм стає продуктом суперечливої комбінації бюрократичних і патримоніальних норм, за якої функціонування публічно-владної сфери здійснюється за логікою патримоніальних відносин, а її легітимація і формальний порядок формування — за логікою відносин раціонально-легальних [6, с. 180]. На цьому аспекті неопатримоніальних режимів слушно наголосив К. Клепхем: «Неопатримоніалізм — це форма організації, у якій відносини патримоніального типу пронизують політико-адміністративну систему, що формально будується на раціонально-легальних відносинах. Офіційні особи займають позиції в бюрократичних організаціях, маючи формально встановлені повноваження, однак здійснення цих повноважень відбувається, наскільки це можливо, не у вигляді державної служби, а скоріше як реалізація приватної власності. Загальні взаємини водночас будуються за патримоніальною моделлю пана й васала, а не за моделлю раціонально-легальних відносин між начальником і підлеглим, поведінка ж при цьому скоріше орієнтована на демонстрацію персонального статусу чиновника, ніж на виконання суспільних функцій» [5, с. 48].

Концепція неопатримоніалізму, на мою думку, дає чіткий орієнтир для інтерпретації постколоніальних транзитів не тільки у країнах «третього світу», а й у посткомуністичному регіоні, зокрема в Україні. Історична траєкторія розвитку пострадянських політичних режимів (демократизація до, а не після будівництва й консолідації модерної держави) досить точно відтворює інституційну логіку виникнення неопатримоніального синтезу вже в умовах посткомуністичного розвитку: поєднання сучасного фасаду демократичного устрою з внутрішньою неопатримоніальною логікою його функціонування.

Варто також спеціально зазначити, що у своєму аналізі різних форм патримоніалізму М. Вебер спеціально вказує на такі його різновиди, що можуть існувати в рамках досить модернізованих соціальних і політичних інститутів: наприклад, «на основі монополізації почасти найприбутковіших форм діяльності, почасти — стягування мита й зборів, почасти — оподатковування. У цьому випадку ринкова кон’юнктура, залежно від виду монополії, визначається більшою чи меншою мірою ірраціонально, а основні можливості зі стягнення прибутку концентруються в руках пана і його управлінського апарату. Капіталізм у своєму розвитку або (1) прямо гальмується за безпосереднього захоплення управління прибутковими галузями самими правлячими групами, або (2) тяжіє до політично орієнтованого капіталізму в разі, коли права на відкуп податків, чиновницькі посади, армійські постачання й урядові підряди визначаються товщиною гаманця»
[1, с. 172—173]. Загалом концепція неопатримоніалізму цілковито укладається у веберівську вказівку на те, що патримоніалізм є цілком сумісним і, більш того, стимулює розвиток деяких обмежених різновидів капіталізму. «За панування типової патримоніальної влади, — доходить висновку німецький мислитель, — може виникнути тільки (а) торговий капіталізм, (b) капіталізм, що зростає на відкупі податків і посад, (с) державних поставках і військових підрядах, (d) за певних обставин, плантаційний і колоніальний капіталізм. Усі ці капіталістичні форми внутрішньо властиві патримоніалізму й дуже часто пишно квітнуть. Насамперед тому, що їм аж ніяк не заважає нераціональність чинення правосуддя, управління й оподатковування» [1, с. 174].

Основними характеристиками неопатримоніальної моделі в посткомуністичних країнах з інверсійним типом розвитку є:

1) формування класу рентоорієнтованих (rent-seeking) політичних підприємців, які для досягнення своїх економічних цілей використовують політичні можливості злиття влади і власності;

2) приватне — тією чи іншою мірою — використання державно-адміністративних ресурсів, передусім силової й фіскальної функції держави, що застосовуються насамперед для придушення політичного опору й усунення економічних конкурентів;

3) вирішальна роль клієнтарно-патронажних відносин та зв’язків у структуруванні політико-економічного процесу, а також простору реальної політичної боротьби.

У політології під політичними підприємцями розуміють людей, які інвестують у політику різноманітні ресурси, сподіваючись повернути їх у вигляді сприятливої для них державної політики. В сучасній політико-економічній літературі поняття «rent-seeking» у широкому сенсі визначається як боротьба за політично зумовлене надання благ і привілеїв. У вужчому значенні воно означає «прагнення до прямого невиробничого прибутку», тобто присвоєння не реального, а політично зробленого надлишку у формі ренти. Значною мірою rent-seeking є одним з елементів веберівського політичного капіталізму й наслідком патримоніалізації державної public policy. У нашому контексті вказівка на rent-seeking означає неопатримоніальний різновид цього способу нагромадження капіталу.

Провідним агентом політичного процесу є неопатримоніальна бюрократія, яка структурується на основі регіональних, галузевих, кланових і сімейно-родинних зв’язків і являє собою складну піраміду різноманітних патронатів, які з’єднуються через механізм клієнтарних відносин вертикаллю президентської влади (іноді в тій чи іншій комбінації вона може інституціоналізуватися й у вигляді формальної «партії влади»). Фактично неопатримоніальна бюрократія виступає в ролі панівного «політико-адміністративного класу», «багатство й статус якого залежать від його політичної й адміністративної позицій. Він складається, — пише Ж.-Ф. Медар, — із вищого ешелону партійного, військово-силового й адміністративного апаратів, керівників державних корпорацій... Саме цей клас насправді володіє державою, і в той чи інший спосіб використовує його для власного збагачення» [6, с. 183].

Усередині неопатримоніальної бюрократії центральні, стрижневі позиції належать клієнтарно-патронажній мережі (КПМ), що утворюється навколо постаті глави держави; на її верхівці — віддані особисто йому люди, яким належать ключові позиції в державному й партійному апаратах, які курирують силові міністерства й основні галузі економіки. Саме цьому неформальному інституту й належить спрямовувальна, організаційна та мобілізаційна роль і у реальній чи формальній «партії влади», і в політичному розвиткові суспільства загалом, що відсуває на другий план проблему верховенства в такому суспільстві будь-якої партії або держави.

Посткомуністичні політичні системи інверсійного типу відтворюють логіку неопатримоніального політичного процесу: це не боротьба партійно-політичних альтернатив у рамках парламентського процесу, а боротьба різних фракцій неопатримоніальної бюрократії за монополізацію тих чи інших сегментів клієнтарно-патронажних мереж, їхню зміну та перерозподіл. Парламентські вибори в неопатримоніальних системах, відзначає Ш. Ейзенштадт, як правило, використовуються передусім для завоювання позицій контролю над розподілом ресурсів і встановлення контролю над ділянками клієнтарно-патронажної мережі; голосування і партійна мобілізація виконують функцію розширення соціальної бази доступу до таких ресурсів для формування нових патрон-клієнтських структур, фракційних груп і корпоративних утворень. Загалом правлячі неопатримоніальні еліти спробували «контролювати й регулювати політичний процес у такий спосіб, щоб він не загрожував їхній монополії на політичну владу в центрі і не створював можливостей для одержання різними групами незалежного доступу до джерел влади в масштабі всього суспільства» [2, с. 343, 329—331].

Взаємозв’язок неопатримоніального центру та різних політико-економічних еліт здійснюється не через демократичні механізми виборів і політичної участі, а через входження у клієнтарно-патронажні мережі, різні корпоративні утворення або формальну «партію влади». Рентоорієнтовані підприємці, що з’явилися в результаті часткових реформ, як правило, не прагнули до автономної політичної діяльності поза КПМ, дуже рідко підтримували альтернативні політичні сили і, загалом, не виявляли інтересу до перебудови політичної сфери. Навпаки, в умовах незакінченої раціонально-бюрократичної трансформації і неповного поділу політики й економіки найбільш вигідною і «дешевою» стратегією рентоорієнтованих груп стало входження в клієнтарні ланцюжки обміну ресурсів і капіталу.

Тому, на відміну від моделей демократизації Латинської Америки, Південної й Центрально-Східної Європи, неопатримоніальні еліти розділені і конкурують між собою насамперед за доступ до клієнтарно-патронажної мережі, у центрі якої — лідер держави. Елітно-партійні кліважі у неопатримоніальному суспільстві можуть бути визначені саме через позиціонування всередині чи поза системою «розподілу держави». Замість класичного поділу між помірними і радикалами, лібералами і консерваторами, лівими й правими, пострадянські неопатримоніальні режими можна  охарактеризувати субелітним розколом, що відбувається внаслідок конкуренції за кращу позицію в ієрархічному клієнтарному розподілі «благ і привілеїв». Усі члени і групи політичної еліти більшою чи меншою мірою беруть участь у змаганні й боротьбі за велику частку «суспільного пирога», що регулюється верховним лідером, який виконує роль надпартійного (надфракційного) арбітра. У цьому сенсі сутність політичного процесу в неопатримоніальній системі полягає у боротьбі за прихильність і заступництво з боку глави держави, але аж ніяк не у боротьбі за голоси потенційних виборців. І якщо ключем до стабільності сучасних демократичних держав є здатність правителів підтримувати ефективні зв’язки і швидко реагувати на запити різних соціальних прошарків, то в неопатримоніальних режимах таким ключем є здатність різних еліт проникати й підтримувати клієнтарно-патронажні зв’язки з різними сегментами суспільства, а також зберігати низький рівень конфліктності в суперництві між собою за кращу позицію в КПМ.

Отже, на часі комплексний теоретичний синтез і концептуальне переосмислення головних рис і особливостей українського політичного процесу в широкій порівняльній перспективі постколоніальних транзитів інверсійного типу. Саме факт того, що ключовим елементом пострадянського розвитку є незакінчене національне будівництво і раціонально-бюрократична трансформація держави, визначає те, що у більшості випадків політичні траєкторії після розпаду Радянського Союзу призвели не до встановлення демократії, а до консолідації системи неопатримоніального панування.

Теза про неопатримоніальну природу інверсійних посткомуністичних трансформацій дає змогу внести істотне концептуальне уточнення і здійснити змістовно-сутнісне наповнення понять гібридного режиму, напівдемократії, неформальних інститутів стосовно саме української соціально-політичної реальності. Поготів, на мою думку, теорія неопатримоніалізму може стати теоретичною альтернативою транзитологічній парадигмі щодо реінтерпретації інверсійних траєкторій розвитку в рамках усієї четвертої хвилі демократизації.


Джерела 

1. Вебер М. Традиционное господство // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, социально-экономических систем и цивилизаций. — Харьков: Константа, 2004. — Вып. 2. — С. 161—175.

2. Эйзенштадт Ш. Революция и преобразование обществ. Сравнительное изучение цивилизаций / Пер. с англ. А. В. Гордона под ред. Б. С. Ерасова. — М.: Аспект-пресс, 1999. — 416 с.

3. Кузьо Т. Посткоммунистические транзиты: три измерения или четыре? // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, социально-экономических систем и цивилизаций. — Харьков: Константа, 2005. — Вып. 3. — С. 169—181.

4. Телен К. Исторический институционализм в сравнительной политологии // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, социально-экономических систем и цивилизаций. — Харьков: Константа, 2006. — Вып. 4. — С. 77—118.

5. Clapham С. Third World Politics. — Madison: University of Wisconsin Press, 1985. — 197 p.

6. Medard J.-F. The Underdeveloped State in Tropical Africa: Political Clientelism or Neo-Patrimonialism // Private Patronage and Public Power / Ed. by C. Clapham. — New York: St. Martin’s Press, 1982. — P. 162—192.

7. Weber M. Economy and Society. An Outline of Interpretive Sociology / Ed. by G. Roth and C. Wittich. — Berkeley: University of California Press, 1978. — 1469 p.

Автор: Олександр ФІСУН

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня