передплата Українською | In English

№15, серпень 2008

Право міжнародної безпеки

Питання про війну і мир є корінним у сучасних міжнародних відносинах. Проблема забезпечення міжнародної безпеки в широкому її розумінні — це проблема забезпечення миру й запобігання війні [4, с. 305]. Сучасне міжнародне право, що є правом миру, покликано служити цій меті.

Прагнення держав забезпечити стабільний мир на землі залежить насамперед від зовнішньої політики й безумовного виконання принципів і норм сучасного міжнародного права. Об’єктивна потреба їхнього співробітництва в питаннях забезпечення миру зумовила процес формування й функціонування нової галузі загального міжнародного права — права міжнародної безпеки [3, с. 299].

Слід мати на увазі зміни в об’єкті правового регулювання, що відбулися останніми роками. Сьогодні поряд із небезпекою міждержавних конфліктів, що зберігається, дедалі серйознішою стає загроза конфліктів внутрішньодержавних, породжуваних міжнаціональними, міжетнічними й міжрелігійними суперечностями.

У наш час тема безпеки дуже актуальна. І зрозуміло, чому. У сучасну епоху постійних воєнних конфліктів потрібен механізм їхнього врегулювання, а особливо запобігання. Колишній Генеральний секретар ООН Бутрос Бутрос Галі зазначав, що без миру не може бути розвитку й у суспільстві назріватиме конфлікт. А без демократії неможливо досягти  істотного розвитку; за відсутності розвитку мир не може зберігатися протягом тривалого часу [1, с. 1].

Право міжнародної безпеки являє собою систему принципів і норм, що регулюють військово-політичні відносини держав і інших суб’єктів міжнародного права з метою запобігання застосуванню військової сили в міжнародних відносинах, обмеження й скорочення озброєнь [5, с. 431].

 Цілком чітко визначилися головні, основоположні реальності у сфері міжнародної безпеки та міждержавних відносин. Серед них, зокрема, такі:

1. Ідеологічна й класова боротьба не можуть лежати в основі мирних міждержавних відносин.

2. Ядерна війна не може бути засобом досягнення політичних, економічних, ідеологічних і будь-яких інших цілей. Тому існують договори про заборону ядерної зброї та зброї масового знищення.

3. Міжнародна безпека має всеосяжний характер. Тобто стосується багатьох питань і сфер громадського життя.

4. Міжнародна безпека неподільна. Не можна будувати безпеку однієї держави за рахунок безпеки іншої. Не можна допускати гонку озброєнь.

5. Неабияк зросла миротворча роль ООН у боротьбі за безпеку.

Реальності сучасного світу й інші чинники свідчать, з одного боку, про багатогранність і всеосяжний характер міжнародної безпеки, а з другого — про нерозривний зв’язок безпеки кожної держави з безпекою всієї міжнародної спільноти, а також між безпекою та розвитком [6, с. 333—335].

Міжнародне право спирається на загальні принципи цієї галузі, й особливо на такі: незастосування сили або погрози силою; мирного розв’язання суперечок; територіальної цілісності й непорушності кордонів. А також на низку таких, як принцип рівності й однакової безпеки; незавдавання шкоди тощо.

Право міжнародної безпеки має одну особливість: його принципи під час регулювання міжнародних відносин тісно переплітаються з принципами та нормами решти галузей міжнародного права й, отже, утворюють вторинну структуру, що обслуговує, по суті, всю систему сучасного міжнародного права. Тобто право міжнародної безпеки є комплексною галуззю сучасного міжнародного права.

 Основним джерелом, що регламентує міжнародно-правові способи й засоби забезпечення миру, є Статут ООН (гл. I, гл. VI, гл. VII). Підтримувати міжнародний мир і безпеку, вживаючи ефективних колективних заходів, — головна мета Організації Об’єднаних Націй [2, с. 3].

Ухвалені в рамках ООН резолюції Генеральної Асамблеї, що містять принципово нові нормативні положення й орієнтовані на конкретизацію приписів Статуту, також можна віднести до категорії джерел права міжнародної безпеки. Наприклад, «Про незастосування сили в міжнародних відносинах і заборону навічно застосування ядерної зброї» (1972 р.) або «Визначення агресії» (1974 р.).

Важливе місце в комплексі джерел права міжнародної безпеки посідають взаємопов’язані багатосторонні й двосторонні договори. Вони поділяються на 4 групи:

1. Договори, що стримують гонку ядерних озброєнь у просторовому сенсі: про Антарктику (1959 р.); про нерозповсюдження ядерної зброї (1968 р.); про без’ядерну зону в південній частині Тихого океану (1985 р.) та інші.

2. Договори, що обмежують нарощування озброєнь у кількісному та якісному сенсах: про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі та під водою (1963 р.); про всеосяжну заборону випробувань ядерної зброї (1996 р.); Договір між РФ і США про подальше скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (1993 р.).

3. Договори, що забороняють виробництво певних видів зброї й зобов’язують їх знищити: Конвенція про заборону розробки, виробництва та застосування хімічної зброї та її знищення (1993 р.), Договір між СРСР і США про ліквідацію їхніх ракет середньої та меншої дальності (1987 р.).

4. Договори, розраховані на запобігання випадковому (несанкціонованому) виникненню війни: Угода про лінії прямого зв’язку між СРСР і США (1963, 1971 рр.) та інші.

Особливої уваги заслуговують документи, ухвалені в рамках НБСЄ [5, с. 431—433].

Міжнародне право розв’язує проблеми загрози миру й розробляє для цього арсенал конкретних засобів. Це сукупність правових та інших методів, спрямованих на збереження миру й запобігання збройним конфліктам і застосовуваних державами індивідуально або колективно.

 До них можна віднести мирні засоби розв’язання суперечок, роззброєння, заходи із запобігання ядерній війні й раптовому нападу, колективну безпеку, неприєднання й нейтралітет, заходи з припинення актів агресії, самооборону, нейтралізацію та демілітаризацію окремих територій, ліквідацію іноземних військових баз тощо. Усі ці засоби є міжнародно-правовими, бо регламентовані договорами й втілюються в життя на основі принципів і норм сучасного міжнародного права. Серед таких договорів — Угода між СРСР і США про запобігання ядерній війні, підписана 22 червня 1973 року [2, с. 715]. Згідно з цим документом метою політики обох країн є «усунення небезпеки ядерної війни й застосування ядерної зброї, запобігання виникненню ситуацій, що можуть спричинити небезпечне загострення їхніх відносин, запобігання військовим конфронтаціям...» [4, с. 307].

Для забезпечення міжнародної безпеки найважливішим є створення системи колективної безпеки на універсальній і регіональній основах. А також заходи для досягнення загального роззброєння. Саме вони забезпечують рівну й загальну безпеку.

Колективна безпека являє собою систему спільних дій усіх держав світу або певного географічного регіону для запобігання й усунення загрози миру й придушення актів агресії чи інших порушень миру [3, с. 303—304].

Загальна зацікавленість держав у колективних діях для забезпечення безпеки цілком природна. Адже будь-який конфлікт усередині одної країни може «перекинутися» на територію іншої, а локальний конфлікт — перерости у світову війну. Тому існують системи підтримання колективної безпеки. На сьогодні їх дві. Універсальна система колективної безпеки ґрунтується на нормах Статуту ООН і передбачає дії держав відповідно до рішень цієї організації. Уперше її було застосовано, коли різні за своєю ідеологією держави об’єдналися на основі спільної програми, утворивши антигітлерівську коаліцію. У післявоєнний період було створено всесвітню систему колективної безпеки у формі ООН. Її основне завдання — «позбавити прийдешні покоління від будь-яких лих і війни». Система колективних заходів, передбачена Статутом ООН, охоплює: заходи щодо заборони погрози силою або її застосування (п. 4 ст. 2), заходи з мирного розв’язання міжнародних суперечок (гл. VI), заходи з роззброєння (ст. 11, 26, 47), заходи щодо використання регіональних організацій безпеки (гл. VIII). тимчасові заходи з припинення порушень миру (ст. 40), примусові заходи безпеки без використання збройних сил (ст. 41) і з їх використанням (ст. 42) [5, с. 435—436].

Підтримання міжнародного миру й безпеки покладено на Генеральну Асамблею й Раду Безпеки ООН. Їхню компетенцію чітко розмежовано.

ООН здійснює операції з підтримання миру. Їхні завдання:

1. Розслідування інцидентів і проведення перемовин із конфліктуючими сторонами з метою їхнього примирення.

2. Перевірка дотримання домовленості про припинення вогню.

3. Сприяння підтриманню законності й правопорядку.

4. Надання гуманітарної допомоги.

5. Спостереження за ситуацією.

У всіх випадках під час проведення операцій мають суворо дотримуватися такі принципи:

1. Прийняття Радою Безпеки рішення про проведення операції, визначення її мандата й здійснення загального керівництва в разі згоди сторін у конфлікті на її проведення.

2. Добровільність надання військових контингентів державами-членами, прийнятними для сторін.

3. Фінансування міжнародною спільнотою.

4. Командування Генерального секретаря з наданням повноважень, що випливають із мандата, наданого Радою Безпеки.

5. Неупередженість сил і зведення до мінімуму (лише для самооборони) застосування військової сили [6, с. 342 — 343].

Регіональні системи колективної безпеки представлені організаціями на окремих континентах і в регіонах. ООН дозволяє діяльність таких організацій «за умови, що вона сумісна з цілями та принципами ООН». Прикладом регіональної організації є НАТО.

Слід окремо зупинитися на колективній безпеці в рамках СНД. Держави-учасниці відповідно до взятих зобов’язань мають підтримувати міжнародні мир і безпеку. У разі загрози миру відбуваються спільні консультації з метою її усунення.

Колективна безпека СНД будується на підставі норм Статуту ООН і Договору про колективну безпеку від 15 травня 1992 року. Цей договір має суто оборонний характер і відкритий для держав, що в ньому зацікавлені та його підтримують.

Рада глав держав СНД зобов’язана згідно з угодою від 20 березня 1992 року негайно інформувати НБСЄ та ОБСЄ про рішення проводити миротворчу діяльність.

Процес контролю над озброєннями та роззброєнням — ефективний інструмент забезпечення безпеки й стабільності. В умовах, коли контроль над озброєннями набув глобального характеру, серед пріоритетних — завдання ефективного запобігання розповсюдженню зброї масового знищення [3, с. 311].

Договори про заборону ядерних випробувань. 5 серпня 1963 року представники СРСР, США та Великої Британії підписали Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі та під водою. Він мав універсальний характер. Інший договір — про всеосяжну заборону ядерних випробувань — підписаний у червні 1996 року. У ст. I цього документа визначено основні зобов’язання: 1) заборона будь-яких вибухів; 2) неучасть у вибухах.

Для досягнення мети договору засновується Організація з його виконання (ст. II).

Договір про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року (універсальний). У ньому визначено позиції держав, що володіють і не володіють ядерною зброєю.

Договори про демілітаризацію окремих територіальних просторів: про Антарктику (1956 р.), про космос (1967 р.) та інші.

Договори про обмеження стратегічних озброєнь. Тут найважливішими є радянсько-американські двосторонні договори: про обмеження систем протиракетної оборони від 26 травня 1972 року й додатковий протокол до нього від 3 липня 1974 року, ОСО-1, ОСО-2, про ліквідацію ракет середньої й меншої дальності від 8 грудня 1987 року, Договір між РФ і США про подальше скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь від 3 січня 1993 року тощо.

Конвенції про заборону бактеріологічної й токсинної зброї: Женевський протокол 1925 року про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів і бактеріологічних засобів, Конвенція про заборону розробки, виробництва й накопичення запасів бактеріологічної та токсинної зброї і про їхнє знищення (10 квітня 1972 року відкрита для підписання).

Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення й застосування хімічної зброї та про її знищення (відкрита для підписання в січні 1993 року).


Джерела

1. Международная безопасность и разоружение//Ежегодник СИПРИ 1994. —  М.,1994.

2. Международное право в документах. — М., 1982.

3. Международное право/Под ред. Г. В. Игнатенко. — М.,1995.

4. Международное право/Под ред. Г. И. Тункина. —  М.,1982.

5. Международное право/Под ред. Г. В. Игнатенко, О. И. Тиунова. — М., 1999.

6. Международное публичное право/Под. ред. К. А. Бекяшева. — М., 1999.

Автор: Емін Гашим оглу Гашимов

Плакат - брат барикад

Останні новини

Ердоган має важелі, щоб стимулювати Путіна до виконання угод - посол Сьогодні, 08 серпня

Косово оголосило затриману напередодні пропагандистку РФ персоною нон грата Вчора, 07 серпня

Зеленський попросив ЄС ввести санкції проти атомної галузі РФ за обстріли ЗАЕС Вчора, 07 серпня

Косово затримало російську журналістку за підозрою у шпигунстві Вчора, 07 серпня

Ердоган вважає, що "зернова угода" ствоює передумови для ширших перемовин України й Росії 06 серпня

Німецький міністр назвав крадіжку українського зерна Росією "огидною формою війни"  06 серпня

Британська розвідка: РФ масово перекидає війська на південь, починається нова фаза війни 06 серпня

США готують для України пакет військової допомоги на $1 млрд – ЗМІ 06 серпня

ЄС запровадив нові санкції проти Януковича і його сина 05 серпня

В ОП впевнені, що Україна не втратить статус кандидата на вступ до ЄС 05 серпня