№15, серпень 2008
Питання про війну і мир є корінним у сучасних міжнародних відносинах. Проблема забезпечення міжнародної безпеки в широкому її розумінні — це проблема забезпечення миру й запобігання війні [4, с. 305]. Сучасне міжнародне право, що є правом миру, покликано служити цій меті.
Прагнення держав забезпечити стабільний мир на землі залежить насамперед від зовнішньої політики й безумовного виконання принципів і норм сучасного міжнародного права. Об’єктивна потреба їхнього співробітництва в питаннях забезпечення миру зумовила процес формування й функціонування нової галузі загального міжнародного права — права міжнародної безпеки [3, с. 299].
Слід мати на увазі зміни в об’єкті правового регулювання, що відбулися останніми роками. Сьогодні поряд із небезпекою міждержавних конфліктів, що зберігається, дедалі серйознішою стає загроза конфліктів внутрішньодержавних, породжуваних міжнаціональними, міжетнічними й міжрелігійними суперечностями.
У наш час тема безпеки дуже актуальна. І зрозуміло, чому. У сучасну епоху постійних воєнних конфліктів потрібен механізм їхнього врегулювання, а особливо запобігання. Колишній Генеральний секретар ООН Бутрос Бутрос Галі зазначав, що без миру не може бути розвитку й у суспільстві назріватиме конфлікт. А без демократії неможливо досягти істотного розвитку; за відсутності розвитку мир не може зберігатися протягом тривалого часу [1, с. 1].
Право міжнародної безпеки являє собою систему принципів і норм, що регулюють військово-політичні відносини держав і інших суб’єктів міжнародного права з метою запобігання застосуванню військової сили в міжнародних відносинах, обмеження й скорочення озброєнь [5, с. 431].
Цілком чітко визначилися головні, основоположні реальності у сфері міжнародної безпеки та міждержавних відносин. Серед них, зокрема, такі:
1. Ідеологічна й класова боротьба не можуть лежати в основі мирних міждержавних відносин.
2. Ядерна війна не може бути засобом досягнення політичних, економічних, ідеологічних і будь-яких інших цілей. Тому існують договори про заборону ядерної зброї та зброї масового знищення.
3. Міжнародна безпека має всеосяжний характер. Тобто стосується багатьох питань і сфер громадського життя.
4. Міжнародна безпека неподільна. Не можна будувати безпеку однієї держави за рахунок безпеки іншої. Не можна допускати гонку озброєнь.
5. Неабияк зросла миротворча роль ООН у боротьбі за безпеку.
Реальності сучасного світу й інші чинники свідчать, з одного боку, про багатогранність і всеосяжний характер міжнародної безпеки, а з другого — про нерозривний зв’язок безпеки кожної держави з безпекою всієї міжнародної спільноти, а також між безпекою та розвитком [6, с. 333—335].
Міжнародне право спирається на загальні принципи цієї галузі, й особливо на такі: незастосування сили або погрози силою; мирного розв’язання суперечок; територіальної цілісності й непорушності кордонів. А також на низку таких, як принцип рівності й однакової безпеки; незавдавання шкоди тощо.
Право міжнародної безпеки має одну особливість: його принципи під час регулювання міжнародних відносин тісно переплітаються з принципами та нормами решти галузей міжнародного права й, отже, утворюють вторинну структуру, що обслуговує, по суті, всю систему сучасного міжнародного права. Тобто право міжнародної безпеки є комплексною галуззю сучасного міжнародного права.
Основним джерелом, що регламентує міжнародно-правові способи й засоби забезпечення миру, є Статут ООН (гл. I, гл. VI, гл. VII). Підтримувати міжнародний мир і безпеку, вживаючи ефективних колективних заходів, — головна мета Організації Об’єднаних Націй [2, с. 3].
Ухвалені в рамках ООН резолюції Генеральної Асамблеї, що містять принципово нові нормативні положення й орієнтовані на конкретизацію приписів Статуту, також можна віднести до категорії джерел права міжнародної безпеки. Наприклад, «Про незастосування сили в міжнародних відносинах і заборону навічно застосування ядерної зброї» (1972 р.) або «Визначення агресії» (1974 р.).
Важливе місце в комплексі джерел права міжнародної безпеки посідають взаємопов’язані багатосторонні й двосторонні договори. Вони поділяються на 4 групи:
1. Договори, що стримують гонку ядерних озброєнь у просторовому сенсі: про Антарктику (1959 р.); про нерозповсюдження ядерної зброї (1968 р.); про без’ядерну зону в південній частині Тихого океану (1985 р.) та інші.
2. Договори, що обмежують нарощування озброєнь у кількісному та якісному сенсах: про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі та під водою (1963 р.); про всеосяжну заборону випробувань ядерної зброї (1996 р.); Договір між РФ і США про подальше скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (1993 р.).
3. Договори, що забороняють виробництво певних видів зброї й зобов’язують їх знищити: Конвенція про заборону розробки, виробництва та застосування хімічної зброї та її знищення (1993 р.), Договір між СРСР і США про ліквідацію їхніх ракет середньої та меншої дальності (1987 р.).
4. Договори, розраховані на запобігання випадковому (несанкціонованому) виникненню війни: Угода про лінії прямого зв’язку між СРСР і США (1963, 1971 рр.) та інші.
Особливої уваги заслуговують документи, ухвалені в рамках НБСЄ [5, с. 431—433].
Міжнародне право розв’язує проблеми загрози миру й розробляє для цього арсенал конкретних засобів. Це сукупність правових та інших методів, спрямованих на збереження миру й запобігання збройним конфліктам і застосовуваних державами індивідуально або колективно.
До них можна віднести мирні засоби розв’язання суперечок, роззброєння, заходи із запобігання ядерній війні й раптовому нападу, колективну безпеку, неприєднання й нейтралітет, заходи з припинення актів агресії, самооборону, нейтралізацію та демілітаризацію окремих територій, ліквідацію іноземних військових баз тощо. Усі ці засоби є міжнародно-правовими, бо регламентовані договорами й втілюються в життя на основі принципів і норм сучасного міжнародного права. Серед таких договорів — Угода між СРСР і США про запобігання ядерній війні, підписана 22 червня 1973 року [2, с. 715]. Згідно з цим документом метою політики обох країн є «усунення небезпеки ядерної війни й застосування ядерної зброї, запобігання виникненню ситуацій, що можуть спричинити небезпечне загострення їхніх відносин, запобігання військовим конфронтаціям...» [4, с. 307].
Для забезпечення міжнародної безпеки найважливішим є створення системи колективної безпеки на універсальній і регіональній основах. А також заходи для досягнення загального роззброєння. Саме вони забезпечують рівну й загальну безпеку.
Колективна безпека являє собою систему спільних дій усіх держав світу або певного географічного регіону для запобігання й усунення загрози миру й придушення актів агресії чи інших порушень миру [3, с. 303—304].
Загальна зацікавленість держав у колективних діях для забезпечення безпеки цілком природна. Адже будь-який конфлікт усередині одної країни може «перекинутися» на територію іншої, а локальний конфлікт — перерости у світову війну. Тому існують системи підтримання колективної безпеки. На сьогодні їх дві. Універсальна система колективної безпеки ґрунтується на нормах Статуту ООН і передбачає дії держав відповідно до рішень цієї організації. Уперше її було застосовано, коли різні за своєю ідеологією держави об’єдналися на основі спільної програми, утворивши антигітлерівську коаліцію. У післявоєнний період було створено всесвітню систему колективної безпеки у формі ООН. Її основне завдання — «позбавити прийдешні покоління від будь-яких лих і війни». Система колективних заходів, передбачена Статутом ООН, охоплює: заходи щодо заборони погрози силою або її застосування (п. 4 ст. 2), заходи з мирного розв’язання міжнародних суперечок (гл. VI), заходи з роззброєння (ст. 11, 26, 47), заходи щодо використання регіональних організацій безпеки (гл. VIII). тимчасові заходи з припинення порушень миру (ст. 40), примусові заходи безпеки без використання збройних сил (ст. 41) і з їх використанням (ст. 42) [5, с. 435—436].
Підтримання міжнародного миру й безпеки покладено на Генеральну Асамблею й Раду Безпеки ООН. Їхню компетенцію чітко розмежовано.
ООН здійснює операції з підтримання миру. Їхні завдання:
1. Розслідування інцидентів і проведення перемовин із конфліктуючими сторонами з метою їхнього примирення.
2. Перевірка дотримання домовленості про припинення вогню.
3. Сприяння підтриманню законності й правопорядку.
4. Надання гуманітарної допомоги.
5. Спостереження за ситуацією.
У всіх випадках під час проведення операцій мають суворо дотримуватися такі принципи:
1. Прийняття Радою Безпеки рішення про проведення операції, визначення її мандата й здійснення загального керівництва в разі згоди сторін у конфлікті на її проведення.
2. Добровільність надання військових контингентів державами-членами, прийнятними для сторін.
3. Фінансування міжнародною спільнотою.
4. Командування Генерального секретаря з наданням повноважень, що випливають із мандата, наданого Радою Безпеки.
5. Неупередженість сил і зведення до мінімуму (лише для самооборони) застосування військової сили [6, с. 342 — 343].
Регіональні системи колективної безпеки представлені організаціями на окремих континентах і в регіонах. ООН дозволяє діяльність таких організацій «за умови, що вона сумісна з цілями та принципами ООН». Прикладом регіональної організації є НАТО.
Слід окремо зупинитися на колективній безпеці в рамках СНД. Держави-учасниці відповідно до взятих зобов’язань мають підтримувати міжнародні мир і безпеку. У разі загрози миру відбуваються спільні консультації з метою її усунення.
Колективна безпека СНД будується на підставі норм Статуту ООН і Договору про колективну безпеку від 15 травня 1992 року. Цей договір має суто оборонний характер і відкритий для держав, що в ньому зацікавлені та його підтримують.
Рада глав держав СНД зобов’язана згідно з угодою від 20 березня 1992 року негайно інформувати НБСЄ та ОБСЄ про рішення проводити миротворчу діяльність.
Процес контролю над озброєннями та роззброєнням — ефективний інструмент забезпечення безпеки й стабільності. В умовах, коли контроль над озброєннями набув глобального характеру, серед пріоритетних — завдання ефективного запобігання розповсюдженню зброї масового знищення [3, с. 311].
Договори про заборону ядерних випробувань. 5 серпня 1963 року представники СРСР, США та Великої Британії підписали Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі та під водою. Він мав універсальний характер. Інший договір — про всеосяжну заборону ядерних випробувань — підписаний у червні 1996 року. У ст. I цього документа визначено основні зобов’язання: 1) заборона будь-яких вибухів; 2) неучасть у вибухах.
Для досягнення мети договору засновується Організація з його виконання (ст. II).
Договір про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року (універсальний). У ньому визначено позиції держав, що володіють і не володіють ядерною зброєю.
Договори про демілітаризацію окремих територіальних просторів: про Антарктику (1956 р.), про космос (1967 р.) та інші.
Договори про обмеження стратегічних озброєнь. Тут найважливішими є радянсько-американські двосторонні договори: про обмеження систем протиракетної оборони від 26 травня 1972 року й додатковий протокол до нього від 3 липня 1974 року, ОСО-1, ОСО-2, про ліквідацію ракет середньої й меншої дальності від 8 грудня 1987 року, Договір між РФ і США про подальше скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь від 3 січня 1993 року тощо.
Конвенції про заборону бактеріологічної й токсинної зброї: Женевський протокол 1925 року про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів і бактеріологічних засобів, Конвенція про заборону розробки, виробництва й накопичення запасів бактеріологічної та токсинної зброї і про їхнє знищення (10 квітня 1972 року відкрита для підписання).
Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення й застосування хімічної зброї та про її знищення (відкрита для підписання в січні 1993 року).
Джерела
1. Международная безопасность и разоружение//Ежегодник СИПРИ 1994. — М.,1994.
2. Международное право в документах. — М., 1982.
3. Международное право/Под ред. Г. В. Игнатенко. — М.,1995.
4. Международное право/Под ред. Г. И. Тункина. — М.,1982.
5. Международное право/Под ред. Г. В. Игнатенко, О. И. Тиунова. — М., 1999.
6. Международное публичное право/Под. ред. К. А. Бекяшева. — М., 1999.
Автор: Емін Гашим оглу Гашимов
Архів журналу Віче
![]() |
№4 |
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата |
Офіційно: парламентські вибори у Молдові призначили на 28 вересня
У Парижі розпочалася зустріч української делегації із представниками "коаліції рішучих"
Українська делегація прибула до Парижа для зустрічей із представниками "коаліції рішучих"
Вучич поїде в Москву на 9 травня
У Сербії затвердили новий уряд без одіозного проросійського Вуліна
ЗМІ: США пом’якшили позицію щодо компенсації допомоги Україні в угоді про надра
Словацький парламент відмовився засуджувати Росію за атаки на Суми і Кривий Ріг
Дуда відповів на погрози Наришкіна Польщі та країнам Балтії
Зеленський відреагував на слова Віткоффа про "п'ять територій" у мирній угоді
У ЄС вірять, що проєкт угоди про мінерали зі США буде змінений "в інтересах України"