Доки в крані є вода

Яке це щастя — відкрити кран і, підставивши чашку, набрати чистої (порівняно) води! Але ще більше щастя — вилити цю воду в каналізацію і бачити, що вона не повернулася назад. Ситуація, що склалася на єдиному в Києві підприємстві, котре постачає місто водою і забезпечує водовідведення, нині оцінюється як катастрофічна. Тобто цілком можливо, що якогось дня ми не матимемо води у водопроводі й, що найбільше лякає владу чотиримільйонного міста, відмовить каналізація.
Під час комплексної перевірки роботи «Київводоканалу» та Бортницької станції аерації встановлено реальну загрозу забруднення Києва та всього басейну Дніпра. Перевірку ініціювало Об’єднання первинних профспілкових організацій самого підприємства. Як сказав голова профспілок ВАТ «АК «Київводоканал» Валерій Османов, це був крик душі колективу підприємства, і продовжив:

— Кілька років поспіль колектив звертався до міськадміністрації з проханням розглянути технічний і фінансовий стан «Київводоканалу». Сьогодні експлуатується те, що збудовано у 1960-ті роки. Арифметика проста: 40—45 років працює обладнання, воно на 80 відсотків замортизоване, і, природно, рік у рік трапляються аварії. Проблеми Бортничів та аварійного колектора — тільки один штрих загальної невтішної картини. Потрібно чесно сказати киянам, що «Київводоканал» має дві точки хлорного господарства, де міститься по 120 тонн хлору. Така кількість цієї токсичної речовини в місті — річ неприпустима. Ніде у світі вже не користуються технологіями очищення води із застосуванням хлору.

«Київводоканал» — велике підприємство, у штаті якого 6 тисяч осіб. У Європі такі комплекси обходяться значно меншою кількістю людей: є очисні споруди, котрі обслуговує один оператор, бо всі процеси автоматизовано. У нас же тисячі каналізаційних колодязів (у Європі їх практично нема), які треба обслуговувати. Середній вік працівників станції 50—54 роки. Так, це люди досвідчені, але вони чекають на пенсію, а молодь іти до нас не хоче: робота в каналізаціях, колодязях не може асоціюватися з престижною, та ще й зарплата низька.

Усе обладнання настільки застаріле, що працівники замість того, щоб здійснювати профілактику, просто латають дірки. Тариф на послуги водопостачання й водовідведення не змінювався з 1999 по 2006 рік. Упродовж цих 7 років водоканал практично намагався втриматися: кошти, надані (і закладені в тарифі) для розвитку й реконструкції, використовували на ремонт.

Місто зможе прожити, якщо не буде хліба, — купимо у Польщі, одяг — у Китаї тощо. Воду ми не купимо ніде, і наші стоки нікому не потрібні!

На думку фахівців Міністерства житлово-комунального господарства та науковців, на Бортницькій станції аерації необхідно впровадити сучасні технології переробки осадів стічних вод, які застосовуються в багатьох країнах Європи та світу — механічне зневоднення осадів, спалювання зневодненого осаду та виробництво із золи фосфорних добрив. Така технологічна схема дасть змогу зменшити об’єми осадів, що утворюються на станції, майже в 100 разів і отримати кінцевий продукт, придатний для подальшого застосування. Водночас, аби запобігти створенню аварійних ситуацій, слід терміново виділити додаткові земельні ділянки для будівництва нових мулових майданчиків. Це питання цілковито належить до компетенції КМДА і Київської облдержадміністрації.

Перший заступник міського голови Києва Анатолій Голубченко вважає, що критична ситуація на «Київводоканалі» — результат тарифної політики: «На превеликий жаль, інспекція по цінах показала, що «Київводоканал» — прибуткове підприємство і в пропонований тариф (2,82 грн. за кубометр води) закладено витрати, пов’язані з інвестиціями та амортизацією. Отже, було висунуто вимогу знизити тариф до 1,48 грн. Якби кияни платили по 2,82 за кубометр води, не було б такої критичної ситуації».

Водночас Олександр Голубченко повідомив, що нині Київрада переглядає кошторис будівництва другої нитки колектора, яке мають намір завершити  у першому кварталі 2011 року. За весь час фінансування будівництва колектора витрачено 140 мільйонів гривень, із них 70 мільйонів — 2007 року. Цьогоріч планується освоїти 126 мільйонів. Перший заступник Київського голови назвав проблему міського колектора «стратегічною і надзвичайно важливою з точки зору безпеки життєдіяльності Києва й держави загалом».

Головний київський колектор — це тунель діаметром від одного до трьох метрів, прокладений на глибині 10, а подекуди 70 метрів під землею, і тягнеться він від вулиці Фрунзе (у районі вулиці Нахімова) до Саперно-Слобідської. Зведений у роки повоєнної відбудови міста магістральний колектор жодного разу не ремонтували. До того ж на такій глибині він мало піддається дослідженню. Обстеження частин, які хоч якось можна побачити, дають підстави припускати, що він перебуває в аварійному стані. Особливо занепокоєні спеціалісти станом ділянки, прокладеної під Дніпром, якою каналізаційні стоки з правого берега потрапляють на Бортницьку станцію очистки. Нині будівництво другої нитки київського колектора натрапило на несподівані перешкоди: деякі майданчики, призначені для каналізаційних камер, вже використали для будівництва житлових будинків. Як виходити з цієї ситуації, поки що незрозуміло. А тим часом колектор може відмовити будь-якої миті: 2007 року на ньому сталося 3 серйозних аварії. Локально їх ліквідували, але, щоб остаточно закінчити роботи, потрібно близько 50 мільйонів гривень.

Комісія МінЖКГ виявила значну кількість піску в системі. Як він з’явився в колекторі, невідомо. Надії, що потрапив туди з нирок киян, мало. Силами МНС Київська міськдержадміністрація сподівається з’ясувати, «звідки», «скільки» і «чому».

Вивчивши досвід європейських країн щодо реконструкції очисних споруд, у КМДА вирішили звернутися до компанії «Берлінвассер», яка реконструювала станцію аерації у східному Берліні, побудовану колись ще радянськими фахівцями за проектом, аналогічним бортницькому. Провівши експертизу, представники компанії зробили техніко-економічне обґрунтування. Вартість проекту, за словами Олександра Голубченка, дорівнює вартості проекту реконструкції першої черги, розробленого свого часу «Київпроектом». Нині міська адміністрація начебто оголошує конкурс на інвестора.

Однак 25-мільярдний бюджет Києва на житлово-комунальне господарство передбачає трохи більш як 400 мільйонів гривень, що становить 2 відсотки. А проект реконструкції, запропонований «Берлінвассер», коштуватиме понад 400 мільйонів євро. Як то кажуть, відчуйте різницю. Окрім реконструкції Бортницької станції аерації, Київміськрада наголошує на потребі спорудження резервного очисного комплексу:

— Ми вирішили, що необхідно на правому березі Дніпра знайти ділянку і побудувати ще одну станцію аерації потужністю близько 400—500 тисяч тонн на добу. Бо в жодному великому місті немає такого, щоб лише одна станція забезпечувала очистку води. У деяких містах є навіть по три. Завжди має бути резерв.

Тож нині, щоб не втрачати темпи, ми беремо з комплексного проекту 90 мільйонів гривень, розробляємо проект для станції першого підйому, здійснюємо експертизу й цього року починаємо реконструкцію, щоб закінчити її у першому півріччі.

Наступне питання — будівництво осушувальної станції та мулоспалювального заводу. Без цього нічого не вийде, інакше спочатку потрібно буде 127 гектарів, потім 300, а далі весь Київ перетвориться на мулові поля, — підсумував перший заступник голови столичної адміністрації.

Мулові поля — це технічні споруди, на які відкачується осад, що утворюється після очистки стоків. Щодоби у Києві накопичується близько 12 тисяч кубометрів осаду. Поля мають робочий об’єм 3 мільйони кубометрів, але на них уже закачано 8,5 мільйона кубів. Тобто вони переповнені, й качати мул уже немає куди. Якщо не видаляти цей осад щодоби, то станція просто зупиниться, стоки не очищуватимуться, а просто фільтруватимуться, і брудна вода потраплятиме у Дніпро. Щоб збільшити об’єм мулових полів, дамби, якими вони огороджені, нині підсипають піском. Це може рятувати ситуацію рік-півтора, доки приймуть кардинальні рішення щодо мулових полів. За цей час потрібно розв’язати проблему надання землі для резервних мулових майданчиків і прийняти рішення про будівництво заводів із спалювання мулу й заводу з його зневоднення. А поки що стоки проходять дві стадії очищення: механічну та біологічну. Затримане тверде сміття спалюють на заводі «Енергія». Протягом доби його накопичується близько 8 тонн. А було б набагато більше, якби решітки відповідали європейському стандарту очистки і мали отвір удвічі-втричі менший. Тобто багато сміття, яке мало б затримуватися, проходить і накопичується на первинних відстійниках, звідки й сморід, такий звичний для жителів Харківського масиву та Позняків.

Міністр житлово-комунального господарства України Олексій КуЧеренко так оцінив ситуацію на Головному колекторі Києва та Бортницькій станції аерації:

— Зважаючи на серйозні екологічні проблеми столиці, міністерство висунуло досить жорсткі умови акціонерному товариству,  якому в управління й володіння    «Київводоканал» передано на 10 років. КМДА також має зробити все можливе, щоб у стислі строки затвердити конкретний інвестиційний план розвитку «Київводоканалу», визначитись із джерелами фінансування. Основне навантаження мають нести київський бюджет й інвестори.

Останніми роками Міністерство житлово-комунального господарства формально підходило до видачі ліцензій. Фактично цей вагомий аргумент не використовувався як метод впливу. Сьогодні ми зробили відповідні структурні зміни, створили департамент державного регулювання природних монополій, який робитиме жорсткішими умови ліцензій, а найближчим часом дійдемо й до економічного регулювання тарифів. Ми попередили і «Київводоканал», і Київську держадміністрацію, що строк дії старої ліцензії закінчується в лютому 2009 року. До цього часу вони мають виправити усі недоліки в роботі й підготуватися до поновлення і продовження ліцензії. Якщо компанія, яка взяла в управління водоканал, не зрозуміє, що треба не просто збирати гроші з киян, а й вкладати їх у розвиток, і не дотримуватиметься державних стандартів забезпечення послуг, ми приймемо дуже виважене, але обґрунтоване рішення, яке враховуватиме передусім інтереси споживача. Позбавлення ліцензії — крайній захід, прецедентів ще не було, і я не хотів би аналізувати й думати, що «Київводоканал» може стати першим прикладом застосування такого запобіжного заходу.

Поки що кияни користуються послугами міського водоканалу, але якщо не схаменутися і не почати розв’язувати його проблеми, реальна загроза для міста обернеться техногенною катастрофою. Міністерство має певні можливості і робить усе для посилення механізму державного впливу та контролю за природними монополіями в житловокомунальній сфері. Однак уже фактично прийнято рішення про створення державної житлово-комунальної інспекції, яка матиме можливість аналізувати відповідність стандартам житлово-комунальних послуг, які надають споживачам, та захищати їхні інтереси.

Міністерство зробить усе, щоб, використовуючи механізм ліцензування та контролю за дотриманням ліцензійних умов, захистити споживача. По-перше, надавати йому якісні послуги, по-друге, забезпечити прозоре, зрозуміле, економічно обґрунтоване тарифоутворення, яке сьогодні, на жаль, в Україні не можна таким назвати.

Тарифи нині — повноваження місцевої влади. Міністерство бере на себе певні функції аналізу й експертної оцінки економічної обґрунтованості тарифів. Але будьмо реалістами: попри політичні симпатії не вірте політичним силам, які під гаслами зменшення тарифів пропонуватимуть ще якусь чергову казку населенню. Тарифи мають стати деполітизованою економічною категорією.

Переконаний, що регіональна влада прийме правильні рішення. Щоб тарифи відповідали собівартості, необхідно робити все можливе, аби зменшувати втрати води та неефективне використання електроенергії. В середньому по українських водоканалах частка електроенергії у собівартості води становить 40 відсотків, у Європі — 15. Коли ми підрахували, скільки електроенергії витрачається через утрати води, які сьогодні декларують наші підприємства, вийшло близько 2,5 мільярда кіловат-годин. Це фактично робота одного блока атомної станції за рік.

Так само є величезні ресурси для оптимізації тарифів і в енергозбереженні, і в тепломережах. Зменшення обсягів газу, який сьогодні використовується в котельнях, — вимога міністерства, і переконаний, що місцева влада зрозуміла нас та готує інвестиційні проекти для своїх підприємств водо- та теплопостачання, на базі яких і буде затверджено тарифи. Основна проблема для країни полягає в тому, що саме в житловому фонді втрачається 40—50 відсотків тепла. Саме там треба розробити механізми залучення інвестицій, бо якщо не розв’яжемо цієї проблеми в наших будинках, марно щось робити в мережах та котельнях, бо все одно у повітря йтиме 40—50 відсотків.

Нині на засіданнях уряду Міністерство житлово-комунального господарства приймає методологію затвердження тарифів. Попередній документ дуже розмитий і дає можливість вільного його трактування компаніями та органами самоврядування. Отже, дуже часто на споживача покладаються зайві витрати. Але тарифна політика має не просто констатувати витрати й автоматично перекладати їх на споживача, вона має стимулювати до енерго- та ресурсозбереження. На жаль, нині компанії цим нехтують.

Автор: Катерина БАЛАБУЄВА