Чорнобиль: реалії "милостивої" радіації

Чорнобильським краєм, київським Поліссям ми пишалися завжди. Бо ніде у світі немає таких синіх озер, що дивляться в космічні глибини, наче єднаючи нас і їх. Таких багатих лісів із квітами, ягодами, грибами, звіриною, річок з рибою.
А потім, ще за радянських часів, - будівництво в самому центрі казкового краю атомної електростанції. Газети аж захлиналися від захвату: у нас атомна буде! Перший блок, перший струм, зарубіжні гості, яких зустрічав вічно молодий Ленін...

Аварія з нами надовго

26 квітня 1986-го. Вибух на четвертому блоці, що буквально приголомшив світ. Були вражені й ми. Але, вірні комуністично-комсомольському вихованню, деякий час перебували в ейфорії загальнонародної ліквідації аварії.

Пізніше ми почали розуміти, що таке радіація, опромінення, бачили й чули, як помирають люди, особливо пожежники. На наших очах вивозили мешканців білокам'яної Прип'яті, прообразу міста майбутнього. Порожніли довколишні села. На тлі станції стояла спалена її жарким подихом сосна...

Іще пізніше з'явилося розуміння, що то була не проста аварія, а планетарна катастрофа, що четвертий блок, точніше – сам вибух на ньому сприяв справді дуже великому викиду радіоактивних речовин. З'явилися перші хворі, жорстоко уражені атомом, і повідомлення про переповнені лікарні та госпіталі, про обпалених вибухом пожежників, яких доправили на лікування в Москву.

Довкола станції прокладалися нові комунікації, працювали шахтарі з Донбасу та Росії, аби запобігти проникненню грунтових вод до самого серця реактора, що й урятувало нас від ще одного вибуху.

Але дуже швидко стало зрозуміло, що одного літа замало – аварія з нами надовго, принаймні на кілька десятків років. І що немає більше вороття до Прип'яті.

Уже наприкінці літа розпочалося будівництво Славутича – нового міста для тих, хто й далі працюватиме на атомній станції. Вона була небезпечною, і її не можна було залишати напризволяще, щоб не сталося нових бід.

Після аварії на реакторі четвертого блоку продовжували працювати три інших. Досить довго Чорнобильська атомна давала електричний струм, такий необхідний для України. Але у грудні 2000-го за рішенням тодішнього президента Леоніда Кучми Чорнобильську атомну було повністю закрито. Дехто думав, що минула й небезпека, пішли в небуття всі турботи, пов'язані зі станцією. Нічого подібного. Турбот лише додалося. Потрібно було повністю вивести з експлуатації всі три блоки. Довкола станції з'явилися величезні будівельні майданчики, на яких почалося зведення заводу з переробки й захоронення на тривалий час ядерного палива, споруди, де воно могло б зберігатися протягом щонайменше ста років. Минає час, минають спочатку заплановані строки, але роботи на майданчиках і досі тривають. Три блоки все ще залишаються нерозвантаженими, зберігаючи у своїх надрах ядерне паливо. Кажуть, безпечне...

А оте місто, Славутич, таки побудували у перший та другий рік після аварії. Там проживають нині 25 тисяч людей. Багато з них уранці їдуть на роботу до Чорнобильської атомної, а ввечері повертаються до своєї домівки. Славутич – місто, яким можна пишатися. У нього своя інфраструктура. Тут працюють дитячі садочки, школи, лікарні, спортивні заклади, розвивається промисловість, яка забезпечує людям робочі місця.

Скоро минає 20 років відтоді, як сталася планетарна катастрофа на Чорнобильській атомній. Вибух на четвертому блоці поділив життя станції, життя всіх причетних до неї навпіл – до і після аварії. Остання на довгі роки, а може, й віки породила безліч соціальних проблем. Годі й думати про швидке їх розв'язання.

Чи скоротять зону?

Окремо слід сказати про величезне будівництво, що ведеться довкола станції. Бо не можна забувати, що цей об'єкт із таким начебто безневинним звучанням ("для ядерних відходів") буде потенційно небезпечний для людства щонайменше 20 тисяч років. А не 100, як казали раніше. Саме цей об'єкт зберігатиме у своєму залізобетонному череві, що вражає розмірами, кілька ядерних мегабомб. Крім того, все ще вкрай небезпечний четвертий блок, де нині відкритими лежать 200 тонн радіовмісних матеріалів. А конфайнмент, який буцімто закінчували монтувати, насправді буде готовий не раніш як за три-чотири роки.

Стукаємо клямкою

Що ж робиться довкола станції? Зона й досі притягує до себе багатьох її колишніх мешканців. Офіційно тут зареєстровано, так би мовити, прописано, близько 400 жителів. А насправді їх у лісах, у покинутих селах до двох тисяч.

Неподалік Чорнобиля було колись дуже мальовниче село Залісся. Тепер про нього сповіщають лише дві таблички з назвою при в'їзді й виїзді. Суцільний ліс. Крізь непролазні хащі іноді проглядають геть розвалені хати, колись гарно побілені, уквітчані садками, де жили роботящі люди, народжувались і виростали діти. Моріжкова доріжка веде до обійстя Ганни Петрівни і Василя Лаврентійовича Навальних. Біля хвіртки над старою лавкою рясно червоніє калина. Стукаємо клямкою.

– Іду-іду... – чути голос Ганни Петрівни. – О, не забули, завітали до нас. Спасибі, ми кожній людині раді.

– До нас хіба що міліціонери хліб завозять, – продовжує Василь Лаврентійович. А так на десятки кілометрів довкола ні душі. Що там у світі робиться?

Поговорили про новини, звісно ж, про станцію. А потім – ближче до їх реального життя тут, у зоні.

– Город у вас гарний.

– Та ми ж і глядимо його. Свої картоплю, цибулю, буряки, моркву маємо. А он і вулики. Меду на рік вистачає.

– А з живності що тримаєте?

– Кури, кролі. Отож м'ясо та яйця завжди є. Рибу до Ужа ходжу ловити.

– Не боїтесь, що радіаційна?

– Хто ж її, ту радіацію, тут міряє? Може, і радіаційна, та нам із Ганною на користь іде. Бачите, живемо стільки літ. Не скаржимося.

– Лікарі у вас бувають?

– Не смішіть. Кому ми тут потрібні?

А дарма. Принаймні спеціалісти Інституту геронтології могли б приїхати, поцікавитись, аналізи якісь зробити, визначити, за рахунок чого живуть і непогано почуваються люди в зоні. Власне, це – феноменальне явище, його як завгодно можна пояснювати на примітивному рівні: адаптація, енергетика позитивна, Боже благословення... Ганна ж Петрівна по-своєму пояснює:

– Ми на своїй землі, у своїй хаті, вони нам пропасти не дадуть. Уранці по росі пройдешся – усі болі та напасті минають. А ви кажете: радіація. Вона до нас милостива чомусь.

Ненаситний мирний атом

Нещодавно мені довелося зустрітись із народним депутатом України, головою Комітету ВР з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи Геннадієм Борисовичем Руденком. Він підкреслює, що має свою позицію стосовно того, що сталося на Чорнобильській атомній. Аварія для одних є горем, для інших, на превеликий жаль, – засобом наживи. Із самого початку розставили неправильні акценти. Масштаби аварії на всіх світових рівнях були під грифом особливої, ще небаченої у світі, секретності. Складалося безліч програм, які потребували шалених коштів. За радянських часів на станцію витрачено 12 мільярдів доларів, за роки незалежності – до 6 мільярдів. За розумного витрачання і планування цих коштів на багато що вистачило б. І ми не мали б нині тієї картини, яку маємо. Практично відкритий і четвертий блок, не розвантажені від ядерного палива другий і третій. Є численні проблеми із зонами, із людьми, які постраждали або й зовсім не постраждали від Чорнобиля. Усе це справді потребує прискіпливого вивчення, можливо, зміни усталених стереотипів щодо Чорнобильської катастрофи. Думаю, найближчим часом це й буде зроблено. Нам уже давно треба перейти від емоційного сприйняття цієї катастрофи до серйозних, науково обгрунтованих підходів. Це піде на користь і тим людям, які справді постраждали від Чорнобиля, і загалом Україні.

...На контрольно-пропускному пункті "Дитятки" за нами закрився шлагбаум. Ми залишали зону. Зранену вибухом, але живу. Поки що там царюють небаченого зросту полини. Однак віриться, що люди, нехай і через роки, але відродять ці землі.

Автор: Олеся ДЕЙНЕКО