Український "кисловодськ" без охорони та парканів, або Чому Ворзель не став ще одним "царським селом"

Пасажири столичної електрички, яким на початку 90-х років доводилось їхати у клавдіївському напрямку, під'їжджаючи до Ворзеля, мало не хапалися за серце. Гнітюче враження справляли на людей повалені та потрощені паркани колишніх дитячих таборів і непролазні бур'яни та хащі замість затишних алей і спортивних майданчиків. І це – в тому місті, яке знаменитий академік Микола Стражеско за благотворною дією мало не на всі системи людського організму порівняв із Кисловодськом і якому ще перед війною було надано статус курорту. Досить згадати, що в період свого розквіту (десь на початку 80-х) майже три десятки ворзельських оздоровниць водночас приймали під свій дах 7600 дорослих і дітей (це, зауважте, при шести тисячах місцевого населення), й отримати сюди путівку було удачею.

На жаль, суспільні потрясіння наступного десятиліття мало не обернулися для курорту трагедією. Опинившись перед загрозою банкрутства, київські організації та підприємства – головні володарі ворзельських оздоровниць вирішили насамперед позбутися "баласту". Оскільки ним вони вважали соціальну сферу, то й кинули всі ці табори та санаторії напризволяще. Сотні ворзельців тоді зилишилися без роботи, а сам курорт – з вельми сумнівними перспективами.

Та й на що було сподіватися, коли статус курортної зони не дає змоги мешканцям селища ні розвивати виробництво, ні зводити висотне житло? Хто міг, подався на роботу в Київ або в сусідні Ірпінь та Бучу. А решта разом із селищною владою замислились над тим, як жити далі.

Не можна розвивати виробництво? То візьмемося за сферу послуг, дрібне підприємництво.

Першим вісником ринкової економіки стало в селищі товариство з обмеженою відповідальністю, яке на сучасному компактному обладаннні та з використанням виключно природних компонентів (зокрема, джерельної води, яку видобувають із глибокої свердловини) виготовляє різні види молочної продукції: маргарин, майонез, так зване легке масло. Невдовзі до нього приєдналися ще два подібних товариства – "Деліція" та "Аміда", які, відповідно, випускають печиво й солодощі, а також ковбасні вироби. Разом із десятком приватних магазинів і кафе вони дають місцевим жителям роботу, а селищному бюджету – стабільні прибутки.

Але найнеймовірніше те, що в ринковому "бедламі" зуміли вистояти й ворзельські оздоровниці, які, здавалося б, найменше пристосовані для роботи в умовах жорсткої конкуренції та самостійного заробляння коштів. Поговоріть сьогодні з Тамілою Гаврилівною Руденко, головним лікарем кардіологічного санаторію "Ворзель", що належить Національній академії наук України, чи її колегами з інших місцевих оздоровниць: "України", "Зірки", "Перемоги", "Енергії" тощо, і ви переконаєтеся, що економічні терміни "конкурентоспроможність", "тендер", "ресурсна база", "грошові надходження" в їхніх устах так само природні, як і медичні. З'ясовується, місцеве озоноване повітря, захопливі солов'їні концерти в заповідних зелених дібровах і казкова зимова тиша ворзельських околиць теж мають реальну грошову вартість.

Тож і селищний голова Зінаїда Юхимівна Сотникова (яка, до речі, очолює місцеву селищну раду вже 30 років) налаштована більше говорити не про повітря та солов'їв, а про формування місцевого бюджету, без чого жоден "гвинтик" багатогранного життя цього унікального куточка Київщини, який упродовж усього року приймає натовп гостей, не зрушив би з місця. Приміром, торік запланований обсяг будівництва, реконструкції та освітлення вулиць населеного пункту було перевиконано майже вп'ятеро, на що пішло 2 млн. 340 тис. гривень. Зате тепер тут майже не лишилося розбитих доріг, захаращених темних провулків, які колись із настанням темряви місцеві жителі оминали десятою дорогою. Усе одягнено в асфальт, а вечорами залите яскравим світлом.

Звідки ж на все це знаходять кошти?

– А все тому, що ми ввели в дію свій місцевий закон, який формулюється просто: хочеш дихати озоном – укладай гроші в благоустрій, – розтлумачила мені Зінаїда Юхимівна. – Саме таку умову висуває селищна рада перед кожною з фірм, які виявляють бажання придбати чи взяти в оренду територію якогось із колишніх піонерських таборів для влаштування там власної оздоровниці.

– І ось результат, – перелічує селищний голова, – лише торік юридична фірма "Швидченко і партнери" оплатила впорядкування трьох вулиць, що обійшлося їй у 120 тис. гривень, Київська енергетична будівельна компанія взяла на себе укладення твердого покриття по вулиці Червоноармійській (це понад 200 тис. гривень), "Машприладсервіс" виділив на благоустрій 88 тис. гривень, а завод "Медпрепарат" провів освітлення частини вулиці Ворошилова й уже згадуваної Червоноармійської.

Причина такої щедрості криється передусім у тих правилах гри, що їх установила місцева влада. Передаючи в оренду фірмі ділянку землі чи даючи дозвіл на будівництво, вона висуває у відповідному рішенні й зустрічну умову до забудовника: внести свою частку в благоустрій курорту. Нехтування цієї умови загрожує розривом партнерських стосунків. Причому ворзельські депутати в цьому принциповіші щодо несумлінних інвесторів, ніж той-таки Фонд держмайна.

Заспокоюючи тих, хто щиро побоюється, аби безжальна ринкова стихія не знищила цю природну перлину й курортний Ворзель не перетворився на ще одне "царське село" винятково для заможних, у селищній раді особливо наголошують, що в останні роки тут не допустили жодного випадку перепрофілювання лікувально-оздоровчих закладів чи передачі їх в інші відомства. Суто оздоровчу функцію має виконувати й територія тих колишніх піонерських таборів, яка передається в оренду. Принаймні зведення на ній будь-яких індивідуальних маєтків заборонено. Тільки бази відпочинку, профілакторії, пансіонати.

За всіма об'єктивними ознаками пристоличний курорт, як знаменитий Трускавець, мав би розвиватися за окремим генеральним планом, що забезпечило б виконання всього комплексу проблем, які стоять перед нашим "Кисловодськом". Але такий план досі розробляється, а отже, без державної підтримки можливостей самої місцевої влади вистачає на розв'язання хіба що окремих і справді найболючіших "вузликів".

Проте нестачу сил і коштів ворзельці сповна компенсують давніми традиціями гостинності, душевного тепла, яким намагаються огорнути кожного, хто сюди приїжджає. Не випадково серед місцевих жителів особливо пошановуються професії медиків, вихователів, працівників соціальної сфери. Та й сама голова селищної ради до здобуття економічної освіти працювала фельдшером, лікувала дітей.

Неважко здогадатися, що в останні роки багато хто з товстосумів зазіхав на цей райський куточок під самою столицею, але поки що справжнім патріотам Ворзеля вдається відбивати такі зазіхання.

Автор: Тамара БАБИЧ