передплата Українською | In English

№11, червень 2008

Бережімо її, а вона вбереже нас!Бережімо її, а вона вбереже нас!

12 років тому вистражданий у політичних муках і ухвалений Основний Закон молодої держави перебуває не лише під прицілом кілерів, а й зазнає відвертих тортур. І не звичайними громадянами, чи, як то кажуть, маленькими українцями, а самою елітою. Рани на його тілі щедро роз’ятрюють сіллю, кристалізованою публічними й підкилимними владними інтригами, наполеонівськими планами докторів права, а то й олігархічними рукопашними боями.

І він, понівечений, в очах спільноти втрачає життєву силу, перетворюючись на об’єкт постійних маніпуляцій, у свідомості загалу постає жалюгідним. І ось уже цілком природно  виникає логічне запитання: навіщо нам такий Основний Закон? Перекроєного й зшитого білими нитками, у лахмітному савані  обвинувачень, його залюбки вже сьогодні жбурнули б на смітник новітньої історії. Утім, він ще дихає, в ньому ще жевріє життя, його останніми соками ще втамовують жадобу владної спраги й про людське око намагаються камуфлювати зародження наступника. Та на горі щастя не випестиш.

Штучного вкорочення віку чинного й живого організму можна було б уникнути, якби в ньому самому містилися надійні запобіжники або його супроводжували вчасно ухвалені «імунітетні» конституційні закони. Ні того, ні того нема. Тож якщо вже й змінювати Основний Закон, варто внести до нього статті про відповідальність конституційних кілерів, хоч у які шати захисників Основного Закону вони не рядилися б.

Заради справедливості скажемо, що деякі норми так і виписані в чинній Конституції. Наприклад, відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатського мандата (частина 5 ст. 79). Проте стаття 81 про припинення повноважень народних депутатів і Верховної Ради практично не містить відповідальності за її порушення. Так само, як і  нічим не загрожує ініціаторові та іншим причетним до процесу призначення  позачергових парламентських виборів порушення частини другої статті 77. А що вже казати про відповідальність за недотримання ключової для життєдіяльності держави й суспільства статті 85 про повноваження парламенту? А саме до них, нагадаю, належить внесення змін до Конституції в межах і порядку, передбачених  її  ж розділом  тринадцять.

Підкреслімо: сам Основний Закон не передбачає, що комусь заманеться замість наявної, чинної Конституції приймати нову. Президентом або не менш як третиною від конституційного складу депутатів парламенту може бути поданий у Верховну Раду законопроект лише про внесення змін до Основного Закону. Тож  хтось має відповідати, якщо вчинить інакше?

Якось не складається в нинішньому істеблішменті із заслуховуванням щорічних, не кажучи вже за позачергові, послань Президента про внутрішнє й зовнішнє становище України. Звісно, якщо не вважати такими виступи глави держави перед пресою чи його спічі із вживанням футбольної термінології на засіданні РНБО.

Зорі законотворення досі жодним чином не сприяли парламентові нарешті розглянути й прийняти рішення про схвалення чи несхвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів, склад якого принаймні на рік був би (щоправда, знову-таки за умови дотримання Конституції) убезпечений від порушення питання про радикальну відповідальність. Натомість досі, п’ятий місяць, цей  владний інститут стикається з явищами, котрі називають саботажем, зрадою національних інтересів, змовою, обливанням багнюкою, живе під прицілом відставки. І має від глави держави й соратника оцінку роботи — як «недолугу».

А проте це уряд владної коаліції, його очолює прем’єр, призначений парламентом за поданням Президента. Утім, членів уряду його глава не добирала самостійно для подання на призначення парламентом. Є тут, як мовиться, «третя сила», котра багато в чому й  визначає  рівень політичної і владної лихоманки в нашій країні. Вона подеколи мімікрує і стає чи не першою. На неї скаржаться, її обвинувачують у всіх гріхах, а вона каже магічні слова: ми люди Президента! І це наче пароль до нівечення Основного Закону. Ось таким шаленим біоенергетичним, мало не гіпнотичним потенціалом володіє очільник структури, що навіть не згадується в Конституції, однак у вітчизняному державному будівництві, суспільно-політичному житті виступає як визначальна.

І справді, жоден  Основний Закон не прописує повноваження кілера! А вільному — воля. Її практично виконують усі, навіть той, хто її породив. Така діалектика в країні. І вже не так важливо, що саме в Конституції записано, що Президент не може передавати свої повноваження іншим особам або органам. Просто поводирі ведуть, а не Конституція чи принаймні закон «Про Президента України».

Справді: хто відповість? Сам Президент на виборах. Бо ж новели про імпічмент, що містяться в Основному Законі, — це його найслабкіше місце. Водночас і владні повноваження, котрими успішно користується «третя сила», стають потужнішими. Хоча в системі поділу державної влади (судова, законодавча, виконавча) ані інститутові Президента, ані, звісно, його поводиреві місце не відведено. Отже, сила є. А відповідальності — жодної.

Однак зразки її показують  кожні  вибори. Останні завдали саме політичній силі, що позиціонувалася як президентська, нищівного удару. Поводирі щасливі? Та чи здатні до висновків ті, кого ведуть до таких результатів?

Сильного Президента на чолі виконавчої гілки влади могли б стримувати жорстко й точно виписані норми про його відповідальність, імпічмент, логічно вибудувані взаємовідносини із законодавчою владою. А неприкаяність, безприв’язність високої посади таки визначає поведінкове комплексування, провокує постійне намагання показати не тільки силу, а й усесильність. Ось і лихоманить державу. Навіть владна парламентська коаліція може не втримати ситуацію. Тим паче що  вона в нас тільки-но починає спинатися на ноги, як опиняється в тенетах впливів різного ґатунку. А вразлива через те, що парламентською будь-яка сила, здебільшого, стає за збігом меркантильних інтересів чи принаймні симпатій до харизми лідерів, дивіденди яких можуть бути відчутні. Ідеологічні засади мало що важать. Тож якщо капітал править бал, його  легко спрямувати до «злиття». Над цим працюють повсякчасно й повсюдно. І коли це вдається, Конституція  отримує незагойні рани. Вона справді хвора. Але ще жива. Їй усього 12 років. Бережімо її. А вона вбереже нас.

 

Автор: Світлана ПИСАРЕНКО

Плакат - брат барикад