Конституційно-правова культура як чинник стабілізації державного

Правова культура виконує декілька функцій, головною серед яких, з нашої точки зору, є стабілізація державного правопорядку, тобто підтримання тих норм (еталонів) поведінки посадових осіб держави, які найбільшою мірою відповідають інтересам людини та суспільства, сприяють соціальній адаптації громадянина та забезпечують політико-правовий спокій суспільства [2].

Змістовна характеристика конституційно-правової культури громадянина об’єднує три групи елементів: ідеологічні правові уявлення про Конституцію; позитивні правові відчуття (сюди віднесемо морально-критичне осмислення Конституції); правомірну діяльність та соціально-правову активність громадян.

Правова культура громадянина є регулятором його поведінки в правовій сфері, орієнтиром правомірної поведінки [1]. Регулятивну функцію виконує й конституційно-правова культура, основу якої становлять конкретні конституційні положення, що є нормами прямої дії.

Конституція як Основний Закон держави — це єдиний нормативно-правовий акт найвищої сили, що регламентує окремі сторони суспільного буття; встановлює засади державного ладу, порядок формування, організації та діяльності головних ланок державного механізму; визначає основи територіальної організації держави і відповідно — державної влади; фіксує основи правового статусу фізичної особи (індивіда), її юридично виражених взаємовідносин із державою [10].

Маючи визначальний вплив на правову систему держави, Конституція визначає вектор розвитку правової системи, всіх її компонентів, спрямованість на забезпечення прав і свобод людини; забезпечує гармонізацію актів національного й міжнародного права. Вона має бути стабілізуючим чинником держави, гарантом забезпечення законності й правопорядку [9, с. 34—35]. Тобто конституція є предметною формою юриспруденції, через засвоєння якої відбувається збагачення правовими знаннями людини, вироблення навичок застосування конституційних норм та поваги до них.

Конституційно-правова культура громадянина, як і конституційно-правова культура українського суспільства, є характеризуючою ознакою ступеня й рівня його правового розвитку, який має забезпечувати соціально бажану поведінку кожного окремого громадянина та мінімізувати кількість супротивників конституційного правопорядку.

Повага до Конституції виявляється на двох рівнях: психологічному та ідеологічному.

Основним, що зумовлює повагу людини до Конституції, є почуття задоволеності конституційними нормами, справедливістю її вимог. Рівень життя громадян є важливим чинником, що визначає повагу чи неповагу до Конституції. На ідеологічному рівні повага до Конституції характеризується наявністю свідомих, систематизованих знань і суджень про конституційні реалії, розуміння сутності Конституції, усвідомлення її соціальної цінності та важливості регулятивних функцій.

Недоліком багатьох конституцій (у тому числі й Конституції України) можна вважати те, що в них декларування влади народу не доповнюється конкретними механізмами її реалізації, впливу народу на діяльність державних органів. Конституція України говорить лише про те, що народ «є єдиним джерелом влади», що він здійснює владу (а не «державну владу»). Влада при цьому здійснюється «через органи державної влади й органи місцевого самоврядування» (стаття 5). У Конституції Української РСР була викладена зрозуміліша конструкція: народ здійснює державну владу через свої представницькі органи, які він обирає, а депутати могли бути відкликані, якщо вони не виправдовували довіри виборців.

Багато змін виборчого законодавства України призвели до обмеження прав людини, передбачених статтею 5 Конституції України. Адже народ фактично позбавлений права не тільки визначати або змінювати конституційний лад України, а й відкликати обраних ним депутатів у разі невиконання їхніх передвиборних програм і обіцянок.

Конституційно-правова культура поряд із такими видами культури, як світоглядна, естетична, трудова, політична,  моральна, є різновидом суспільної культури. Це загальнолюдські цінності, права і свободи людини й громадянина, які відповідають рівню досягнутого розвитку українського суспільства і гарантовані Конституцією України. Рівень конституційно-правової культури не може бути вищий за рівень загальної та політичної культури суспільства. Як зазначив голова Федерального Конституційного Суду ФРН Х. Папір, «глобалізація впливає не тільки на економічне й соціальне життя, а й на нашу правову культуру, на систему правового захисту» [6].

Деякі наші можновладці часто не тільки демонструють неповагу до Конституції й законів України, а й відіграють роль детонаторів антиконституційного вибуху в державі, провокуючи міжрегіональні конфлікти, правопорушення тощо.

Це різновид «ринкової» правосвідомості у її деформованому вигляді. Така правосвідомість може бути небезпечнішою для суспільства, ніж так звана революційна правосвідомість, оскільки носіями ринкової правосвідомості є посадовці високого рівня. Вона породжує нестабільність у суспільстві, корупцію та правопорушення.

Практика Конституційного Суду України, зокрема аналіз конституційних подань і звернень, та виконання його рішень свідчать про дуже низький рівень конституційно-правової культури нашого суспільства. Досі чимало громадян не знають змісту Конституції України, гарантованих нею прав та свобод людини і громадянина, покладених обов’язків, спостерігається значна кількість порушень конституційних прав людини посадовцями і державними органами. Це підтверджується великою кількістю звернень громадян України і суб’єктів права на конституційне подання з питань прийняття рішень Конституційним Судом України.

Іншим показником низького рівня конституційно-правової культури в нашому суспільстві є невиконання або неналежне виконання рішень Конституційного Суду України органами законодавчої й виконавчої влади. Стаття 70 Закону України «Про Конституційний Суд України», визначаючи порядок виконання рішень і висновків Конституційного Суду України, на жаль, не передбачає конкретних видів юридичної відповідальності за їх нехтування. На нашу думку, законодавцю потрібно конкретизувати зазначену норму, хоча зрозуміло, що виконання рішень Конституційного Суду України має забезпечуватися високою конституційно-правовою й політичною культурою відповідних державних органів.

Як зазначено в інформаційній записці моніторингового комітету Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) за підсумками візиту в Україну Х. Северинсен та Р. Вольвенд 14—16 січня 2008 року, рівень політико-правової культури в Україні залишається надзвичайно низьким.

Президент України В. Ющенко своєю публікацією «Україні потрібна конституція національного творення», що була надрукована у газеті «Дзеркало тижня» від 23—29 лютого 2008 року, відкрив національні конституційні дебати з метою якнайширшої суспільної дискусії у нашій країні стосовно конституційної реформи. У статті, зокрема, зазначено, що Основний Закон держави не може бути справою лише політиків. «Він має бути справжньою всенародною справою. Саме такий підхід відкриє шлях до народної Конституції єдиної політичної нації».

Після публікації було висловлено чимало думок щодо підстав для внесення змін до Конституції України, її нової редакції, конституційності самої ідеї прийняття Конституції України у новій редакції та створення Президентом України Національної конституційної ради (НКР), основним завданням якої є розбудова нової редакції Конституції України.

Найбільше занепокоєння фахівців ПАРЄ і вітчизняних учених у зв’язку з цим викликає те, що причиною всіх дискусій про запровадження нової Конституції є радше політичний порядок денний перерозподілу повноважень, а не бажання реформувати політичну й правову систему та привести її у відповідність до європейських стандартів. Висловлюються й підозри, що рішення про внесення нової Конституції на народне голосування мотивоване бажанням обійти парламент.

Постає, зокрема, питання, чому Україні потрібна саме нова Конституція, а не просто внесення необхідних змін до чинної. Чинна Конституція передбачає належні гарантії захисту основоположних прав і свобод та забезпечення законного й правомірного процесу перегляду Конституції (передбачений статтями 154—157 включаючи прийняття (голосування) на кількох засіданнях (Верховної Ради), висновок Конституційного Суду та остаточне голосування 2/3 парламентської більшості або прийняття 2/3 парламентської більшості та остаточне погодження змін на національному референдумі).

Оскільки референдуми є важливою формою демократії в Україні (статті 38, 69, 70, 72, 73, 74, пункт 6 статті 106, 156 Конституції України), то конституційні положення з процедури ініціювання та проведення обов’язкових референдумів мають бути докладно й чітко визначені у новому законі України про референдуми.

У всякому разі, внесення змін до Конституції України має бути спрямоване на забезпечення здійснення українським народом своєї установчої влади, а саме на забезпечення можливості вираження суверенної волі громадян України в Основному Законі України та реалізації права українського народу на самовизначення.

Україна, формуючись як демократична, правова держава, не може обійтися без здобутків світової культури і правової зокрема.

Високий рівень правової культури і розвинутої правосвідомості громадян Японії помітив у середині ХІХ століття капітан російського флоту Головін. За час перебування впродовж кількох років у Японії цей офіцер не зустрів там жодної людини, яка не знала б законів своєї держави. Він звернув увагу на те, що закони в цій державі рідко змінюються, а найважливіші з них викарбувані на великих дошках, які виставляють на площах та в інших людних місцях [4].

Японські юристи відзначають велику консервативність свого Верховного Суду, наділеного повноваженням вирішувати питання про конституційність будь-якого закону, указу, припису або іншого офіційного акта (стаття 81 Конституції Японії). Показово, що в перші 25 років своєї діяльності він визнав неконституційним лише одне положення закону. Утім, жодні засоби масової інформації або представники влади не звинувачували суд у бездіяльності і не паплюжили ані  цю установу, ані суддів. Чинити так не дозволив належний рівень правової культури японського суспільства. Японський компаративіст І. Нода зазначає, що кожна правова система як елемент культури детермінована історичними та географічними чинниками й має специфічні риси [5]. Цього, на жаль, не скажеш про деяких українських можновладців. Коли народний депутат України дозволяє собі публічно ображати суддів Конституційного Суду України, називаючи одне з рішень «рішенням дурнів, яке треба скасувати» [3], це свідчить про деформований стан правової культури цієї людини.

Варто також пригадати розгорнуту весною 2007 року кампанію з компрометації Конституційного Суду України, яку організували окремі народні депутати, державні службовці, представники владних структур.

Основний Закон держави — Конституція України — це свого роду речовий доказ і найважливіший показник правової культури українського суспільства. А. Селіванов слушно зазначив, що писана Конституція це передусім закріплення здобутих українським народом прав на державний суверенітет та соціально-економічні й політичні умови життєдіяльності суспільства [7]. Основний Закон держави, як зазначає А. Стрижак, є фундаментом її правової системи, необережне поводження з яким може призвести до порушення всієї системи [8]. Тому Конституційний Суд є органом, діяльність якого спрямована на зміцнення цього фундаменту; донесення до громадян України змісту тих конституційних цінностей, що були свого часу закладені конституцієдавцем до положень Основного Закону.

Уплив конституційного суду будь-якої держави на правову культуру суспільства (як і якість та ефективність його діяльності) багато в чому залежить від рівня професійної підготовки й теоретичних знань суддів. Конституційний суд вирішує винятково питання права і не може приймати рішення з огляду на політичну, економічну, організаційну чи іншу доцільність. Цей суд не встановлює також і юридичних фактів, оскільки такі питання є предметом підсудності судів загальної юрисдикції. Тобто конституційний суд — це суд права, а не суд факту і не посередник у розв’язанні політичних конфліктів. В ухвалах Конституційного Суду України не раз викладалася позиція, що встановлення фактів не належить до його повноважень (ухвали № 1—у/2001 від 28 лютого 2001 року; № 25—у/2001 від 16 травня 2001 року; № 47—у/2001 від 27 грудня 2001 року).

Практика багатьох країн з розвиненою правовою культурою свідчить, що конституційними суддями обирають юристів з достатнім досвідом  практичної й наукової роботи, які вже мають вчені звання та вчені ступені. Перший склад Конституційного Суду України було сформовано переважно за таким принципом і, як показав досвід, діяльність його була досить ефективною, а внесок у процес формування й підвищення рівня конституційно-правової культури й конституційно-правової свідомості громадян значним.

Підсумовуючи, можна зазначити, що конституційно-правова культура здатна формувати такі суспільно корисні якості суспільства і людини:
1) внутрішню (психологічну) схильність громадян до позитивного сприйняття положень Конституції України; 2) переконаність у невід’ємній єдності моральних і правових (передусім — конституційних) норм; 3) негативне ставлення до порушення конституційних норм і правопорушень; 4) віру в справедливість конституційної юстиції і неприпустимість посягань на конституційні права й свободи людини; 5) систему конституційно-правових знань, необхідних для реалізації всіх наведених елементів, а також уміння обирати правомірні варіанти поведінки та навички захисту конституційних прав та свобод людини й громадянина.

Загальний висновок: підвищення рівня конституційно-правової культури суспільства сприятиме стабілізації державного правопорядку, подоланню хаотичних процесів та забезпеченню нормальних умов існування й життєдіяльності кожної людини.

Джерела

1. Білий П. Правова держава і правова культура: взаємозв’язок та результативність // Право України. — 1997. — № 12. — С. 76.

2. Головченко В. В. Право в житті людини. — К.: Оріяни, 2005. — С. 236—237.

3. Голос України. — 2008. — 20 лютого.

4. Дунаєв В. 300 лет знакомства // Известия. — 1991. — 15 апреля.

5. Нода И. Сравнительное правоведение в Японии: прошлое и настоящее // Очерки сравнит. права. — М., 1981. — С. 247.

6. Папир Х. Ю. Безо всяких оговорок // Профиль. — 2008. — 25 февраля.

7. Селіванов А. Конституція і парламент: писана Конституція революцій не передбачає // Голос України. — 2008. — 20 березня.

8. Стрижак А. Конституційне судочинство в Україні: здобутки і проблеми// Право України. — 2008. — № 1. — С. 5.

9. Тодыка Ю. Н. Конституционные основы формирования правовой культуры. — Х.: Райдер, 2001. — 160 с.

10. Шаповал В. М. Сучасний конституціоналізм. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — С. 22.

Автори: Валентин ГоловЧенко, Андрій ПотьомкІн