Майбутнє без демократії

Інтенсивний розвиток інформаційної й фінансово-економічної глобалізації обмежує можливості національних урядів контролювати внутрішньополітичну ситуацію. А окремі держави, перебуваючи під впливом міжнародної економічної й політичної кон’юнктури, втрачають національний суверенітет. Принципи суверенітету й недоторканності національної держави, утверджені ще Вестфальською системою, фактично зруйновані.

Багато функцій у сферах міжнародних відносин і внутрішньої політики, що були раніше притаманні урядам, переходять і до наднаціональних, і до внутрішніх структур. Серед основних наднаціональних структур, що обмежують повноваження і реальні можливості держави, нині можна виокремити різноманітні органи міжнародного управління й врегулювання, що створені на міждержавному рівні, — НАТО, ООН, МВФ, Світовий банк тощо; транснаціональні корпорації; міжнародні політичні, суспільні, релігійні та етнічні організації; структури глобальної організованої злочинності; глобальні ЗМІ. Серед внутрішніх структур можна назвати певні регіони, монопольні виробництва, деякі інститути громадянського суспільства, аналітичні структури, іноді церкву. Як визнавав відомий політолог Генрі Кіссінджер, «у багатьох частинах світу національна держава, залишаючись поки що одиницею політичної відповідальності, потрапляє під вплив двох протилежних тенденцій: або розпадається на етнічні компоненти, або розчиняється в більших регіональних об’єднаннях» [6, с. 17].

Однак найтривожніші тенденції все-таки спостерігаються у сфері перехоплення державної влади з боку наднаціональних світових інституцій, які справляють інколи більший вплив на політику держави, ніж її населення та похідні політичні інститути. До того ж, на думку відомого фінансиста Джорджа Сороса, глобальні фінансові інститути не лише значно впливають на уряди національних держав, а й розбалансовують їхню політику, віддаючи перевагу питанням захисту приватних інтересів еліт, а не задоволенню колективних потреб і забезпеченню соціальної справедливості [10, с. 95]. Кажучи словами Б. Кагарлицького, «Принципова новизна сучасності полягає не в тім, що національна держава слабшає, а в тім, що корпорації приватизують її» [4, с. 149].

М. Кастельс щодо цього висловив стурбованість: «Сучасна національна держава, над якою починають домінувати глобальні тенета багатства, могутності й інформації, переживає значне звуження свого суверенітету. Вдаючись до спроб стратегічного втручання в ці глобальні проблеми, вона втрачає можливість представляти контингенти виборців, організовані за територіальною ознакою. У світі, де кожне явище стає неоднозначним, розрив між націями й державами, між політикою представництва та політикою втручання призводить до розпаду політично підзвітної одиниці, на якій будувалася ліберальна демократія протягом двох останніх століть» [5, с. 296].

Одразу слід зазначити, що питання про погоджування режиму ліберальної демократії й рамок національної держави залишається дискусійним і неоднозначним. Наприклад, Роберт Даль констатує: хоча свого часу стародавні греки й були впевнені, що надійною базою демократії можуть слугувати лише поліси, однак політична реальність адаптувала полісну демократію масштабів до національної держави. Тому, вважає англійський дослідник, тільки час дасть відповідь на запитання, зможе глобалізована держава зберегти лояльність до демократичних цінностей чи демократія помре разом із національними кордонами [1, с. 229].

Значно радикальнішої точки зору дотримується депутат Європарламенту Дж. К’єза, який констатує, що руйнування національних держав позбавляє бази сучасні демократичні режими. На його думку, саме в національних державах і виникла сучасна представницька демократія, правова держава. Ослаблені національні держави дозволяють транснаціональним компаніям перерозподіляти на свою користь податкові відрахування. «Отже, ми підійшли до тієї точки, коли фундаментальні рішення, що стосуються життя на планеті, приймають безвідповідальні еліти, позбавлені жодної інвеститури й демократичної легітимності. Самому корінню демократії завдано глибокої шкоди» [8, с. 314—315], — заявляє італійський політик.

Результатом руйнування традиційної державності стане різке погіршення соціально-економічного й правового статусу представників великих соціальних груп (передусім пенсіонерів, бюджетників, держслужбовців). Ці люди для забезпечення своїх економічних потреб і фізичного захисту будуть змушені шукати заміну державі в особі сильніших і впливовіших покровителів (корпорацій, злочинних угруповань, фізичних осіб). Досить можливою є поява нового нижчого класу, позбавленого політичних і громадянських прав. І навпаки, організації та люди, чиї багатство і статус не залежать від держави, які орієнтовані на міжнародні зв’язки й готові використати можливості, що відкриваються перед ними в усіх галузях, від глобальних комунікацій і торгівлі до приватної освіти, опиняться у виграші й уже мають вигоду за рахунок усіх інших.

М. Кревельд стверджує, що з ослабленням держави багато хто з них усвідомить, що легше й доцільніше трансформувати всі свої переваги в пряму політичну владу: «Замість звичайного лобіювання й підкупу, як це відбувається сьогодні, вони правитимуть — принаймні, виконуючи деякі функції уряду стосовно лише деяких людей і тільки до певної міри» [7, с. 514—515].

Руйнування основ національної держави справді супроводжується процесом маргіналізації правлячих еліт. Уже сьогодні активно відбувається процес реального відчуження національних еліт від цінностей та інтересів суспільства. Цей феномен раніше епізодично спостерігався в імперських провінціях часів колоніальних завоювань, але тільки тепер, очевидно, у зв’язку із глобалізаційними процесами перетворився на домінуючу тенденцію.

У рамках ліберально-демократичної доктрини вважають, що правлячі еліти — найбільш гідна та підготовлена для управління державними справами частина суспільства, яка керується його інтересами і є прикладом для наслідування суспільством.

Однак інтенсивний процес знищення національної буржуазії призвів до радикальної переорієнтації інтересів і цінностей спочатку економічної, а потім і політичної еліт. Традиційні національні еліти інтенсивно інкорпоруються в транснаціональні структури, перетворюючись на їхні регіональні філії. Як відзначає Б. Кагарлицький, «на відміну від попередніх еліт, тісно пов’язаних із національною культурою, традиціями й способом життя, нова транснаціональна еліта сприймає себе скоріше як частину світового правлячого класу. Місцева приналежність для неї — випадкова, другорядна обставина... Ці нові еліти маргінальні стосовно суспільства, у якому вони живуть» [3].

На думку О. Панаріна, особливо зазнали маргіналізації сучасні еліти «незахідного» світу, яким відведено роль каналів впливу й перерозподілу ресурсів. «Для того, щоб це відбулося, — відзначає вчений, — владні еліти повинні приватизувати... суверенітет, одержавши цілковиту свободу й безконтрольність своїх дій... Національний інтерес повинен стати товаром, а владна еліта — його товаровласником, якого не зв’язують жодні імперативні мандати з боку націй» [9, с. 132].

У цій ситуації, коли спосіб мислення і світогляд еліти істотно різняться від найпоширеніших у суспільстві, еліта відривається від нього і тим самим втрачає не просто свою ефективність, але й свою суспільно корисну функцію, яка, власне кажучи, й виправдовує її існування. Більше того, це знищує сам зміст демократії (позбавляючи, в тому числі, виправданості існування формально демократичних інститутів), бо суспільні ідеї й уявлення просто не сприймаються елітою та відповідно перестають впливати на державне життя.

Цілком очевидно, що маргіналізація національних еліт призводить до втрати легітимності існуючих демократичних інститутів та ідеї представництва, що символізують саму сутність ліберально-демократичного режиму.

Сучасне суспільство відчуває це досить гостро. Так, під час опитування 57 тисяч дорослих людей в 60 країнах світу, проведеного Інститутом Геллапа на замовлення ООН в 1999 році, «у більшості країн переважна частина опитаних заявили, що вибори в їхніх країнах були вільними й справедливими. Незважаючи на це, дві третини із загального числа респондентів висловили думку про те, що їхні країни управляються не волею народу» [2, с. 173].

Швидкими темпами прогресує криза участі громадян у демократичних процедурах. Показово, що в 2001 році в загальних виборах у Великій Британії брали участь 26 мільйонів громадян. А кількість глядачів, які віддали свої голоси за учасників першої телепередачі «Поп-ідол», становила понад 32 мільйони осіб [13].

Посилює процес делегітимізації сучасного ліберально-демократичного суспільства стала тенденція скорочення політичних прав громадян і встановлення прямого контролю над поведінкою населення з боку розвідувальної спільноти та корпорацій у рамках глобальних антитерористичних або маркетингових стратегій. Через витоки інформації, які час від часу трапляються, стає відомо, що навіть у країнах сталої демократії силами спецслужб ведеться спостереження за лідерами, що формують суспільні настрої, політиками, підприємцями, журналістами та іншими категоріями політично активного населення. Служби безпеки мають доступ до банків даних поліції, податкової служби, телефонних і транспортних компаній, Інтернет-провайдерів, міністерства охорони здоров’я, тобто таких, що становлять суть приватного життя індивіда. Також прискореними темпами впроваджуються системи спостереження та ідентифікації особистості, що дають змогу відстежувати траєкторію руху практично будь-якого громадянина [12, с. 297].

Так, у США після терористичного акту 11 вересня 2001 року відбувається помітне посилення контролю над поведінкою людей. Як зазначає А. Уткін, «виявились ознаки поліцейської держави: бібліотеки зобов’язані повідомляти Федеральному бюро розслідувань про запити на підозрілу літературу... Транспортні компанії почали вимагати загальнонаціонального запровадження посвідчення особи з персональними відбитками пальців... Багатьом це здалося надто схожим на оруеллівське бачення майбутнього поліцейського режиму» [11, с. 399].

Паралельно, а можливо, й разом із розвідувальною спільнотою людей починають вивчати й контролювати корпорації. Дисконтні та кредитні картки в сукупності з іншими методами стеження за поведінкою людини дають можливість корпораціям збирати дані про «стиль життя» потенційних і реальних споживачів. Наприклад, накопичення інформації про прості трансакції людей (телефонний дзвінок, виклик таксі, перемикання каналу кабельного телебачення) дають можливість аналітикам або спеціальним комп’ютерним програмам встановити їхні психологічні портрети чи моделювати спосіб життя й уподобання. Тривожною нормою життя сучасного суспільства став продаж корпораціями баз даних, які містять інтимну інформацію про громадян, що дає змогу її власникам маніпулювати поведінкою оточуючих.

Усе це створює задушливу атмосферу в суспільстві, що не сприяє прогресу демократизму. У громадян посилюються підозріливість і відчуття власного безсилля перед стихіями містичних викликів. Майбутнє демократії вони бачать у відмові від ліберальних свобод в обмін на гарантії безпеки й комфорту.

Джераела

1. Даль Р. Демократия и ее критики / Пер. с англ.; Под ред. М. В. Ильина. — М.: РОССПЭН, 2003. — 576 с.

2. Делягин М. Г. Мировой кризис: Общая теория глобализации. — 3-е изд., перераб. и доп. — М.: ИНФРА-М, 2003. — 768 с.

3. Кагарлицкий Б. Транснациональные элиты. — http://antenna. com.ua/news.php?id=149

4. Кагарлицкий Б. Ю. Политология революции. — М.: Алгоритм, 2007. — 576 с.

5. Кастельс М. Могущество самобытности // Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология / Под ред. В. Л. Иноземцева. — М.: Academia, 1999. — С. 296—308.

6. Киссинджер Г. Нужна ли Америке внешняя политика? / Пер. с англ.; Под ред. В. Л. Иноземцева. — М.: Ладомир, 2002. — 352 с.

7. Кревельд ван М. Расцвет и упадок государства / Пер. с англ.; Под ред. Ю. Кузнецова и А. Макеева. — М.: ИРИСЭН, 2006. — 544 с.

8. Кьеза Дж. Война империй: Восток—Запад. Раздел сфер влияния / Пер. с ит. Н. Мироновой. — М.: Эксмо, 2006. — 320 с.

9. Панарин А. С. Искушение глобализмом. — М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2002. — 416 с.

10. Сорос Дж. Мыльный пузырь американского превосходства. На что следует направить американскую мощь / Пер. с англ. — М.: Альпина Бизнес Букс, 2004. —
192 с.

11. Уткин А. И. Единственная сверхдержава. — М.: Алгоритм, 2003. — 576 с.

12. Уэбстер Ф. Теории информационного общества / Пер. с англ. М. В. Арапова, Н. В. Малыхиной; Под. ред. Е. Л. Вартановой. — М.: Аспект Пресс, 2004. — 400 с.

13. Roper M. 50 facts show why we must change world // The Mirror. — 2004. — 6 May.

Автор: Сергій БІлошицький