передплата Українською | In English

№10, травень 2008

Недоколисані, або Що протиставити засліпленим жадобою приматам, які не розуміють основного виклику XXI століттяНедоколисані, або Що протиставити засліпленим жадобою приматам, які не розуміють основного виклику XXI століття

Поділитися:

До автомийки під’їхали й стали в чергу два джипи «Мерседес», наворочені по саме нікуди. Один — із літерами «ВР» після цифр.

З кожного вилізло по водію й по дебелому молодикові на додачу — охорона, з усього видно.

— Скільки оцей один «з’їдає» за сто кілометрів? — запитали господарі скромних авто в молодого водія одного з «мерсів».

— Тридцять літрів, але шеф полюбляє їздити з вітерцем, тому витрачаються всі сорок, — з лакейською гордістю (як швидко вона прижилася!) за свого пана охоче відповідає водій.

— А шеф у вас один на обидві машини?

— Один, — ще з більшою погордою каже водій.

Сивий чоловік із черги хитає головою:

— А твій шеф здогадується, що спалює бензин своїх онуків?

— Як це? — не розуміє молодик.

— Дуже просто: раз він не може пересуватися на сто кілометрів на десяти чи хай п’ятнадцяти літрах, значить, менше залишається його ж нащадкам.

— Не хвилюйтеся, він онукам залишить чимало грошей, — знову бринить гордість за хазяїна в устах водія.

— Може статися, ніякі гроші не допоможуть, — розмірковуючи швидше із самим собою, каже сивий чоловік.

— Як це: гроші не допоможуть?

— Ти, юначе, доживеш до тих часів і сам усе побачиш.

Учасники короткого діалогу вочевидь не розуміють одне одного.

Двоє охоронців замовили каву, долили з баклажки потроху коньяку, водіям принесли з міні-кафе біля мийки просто каву. Зиркнули на водія: не розбалакуйся, мовляв.

* * *

Сторінки глянцевих журналів для жінок, здається, от-от луснуть під вагою каратів, начеплених на шиї, вуха, руки, а тепер уже й на пупки героїнь своїх фотосесій. Видання для сильної статі теж не відстають, показують чоловіків, пообчіплюваних годинниками, запонками, застібками неймовірної вартості з такими ж супердорогими запальничками в руках.

З тих сторінок, а також з екранів телевізорів (нам це охоче показують) гордо дивляться на світ Божий супердорогі авто, розкішні готельні номери, палаци в усіх кутках світу (в кого персонально їх більше, о-о-о-о-о!), а ще виблискують океанські яхти, відповідно опоряджені повітряні лайнери і т. п.

Національна еліта (так вона сама себе величає) і світова (хто й туди доскочив, а хто ще ні — пнеться, сердешний, аж упріває) охоче демонструють своє багатство.

Наче гульба під час чуми. Наче шабаш перед кінцем світу.

Причому українська й російська так звані еліти, оскільки величезні капітали хапонули в історично короткий період, з наївністю вождів якого-небудь тумба-юмба, для екзотики запрошених на світську вечірку, аж хекають — поспішають переплюнути в демонстраціях особистих витрат, сказати б, традиціоналів світового капіталу. А ті до своєї пихи вже встигли за кілька поколінь додати необтяжливий флер освіти й манер і тепер вибалушеними від подиву очима поглядають на неофітів. Як на недоколисаних.

За цією публікою досить таки численним стадом пре шоу-бізнес, різного роду недокручені, розкручені й перекручені блазні, яким щось перепадає з ошатного столу. І те щось неодмінно та якнайшвидше треба продемонструвати всім і кожному. І широко оповістити,  на чому воно пересуває свою живу вагу, в чому живе, в чому ходить і як усе те ділить, коли розлучається з черговою пасією чи «пасієм». І який «спонсор», ну геть гламурний, де й за скільки запропонував «відтягнутися». Ах, Сардинія, там така спека! Що, не «по-модньому»? Ах, не знала. Полетіла на Гаваї. З ким? Ох, забыла… Но он такой остроумный: вот, на брильянтике, свое имя велел написать, возьму лупу — прочту. Если буквы вспомню — хи-хи…

Гульба триває…

* * *

А скільки все це коштує? Не в грошах, не в жалюгідних різноколірних папірцях. А в чомусь реальному, справді потрібному. У нафті, вугіллі, металі? У виробленій із матеріалів, видобутих із надр земних, електроенергії? Скільки всього того потрібно, скільки добра треба витягти з черева планети, переробити, перетворити на розкішні авто з дорогих сплавів, у яхти, в багаті палаци, які господар відвідує раз на роки, у вишукані коштовності, що теж треба спочатку видобути з глибин, а для цього мати електроенергію й машини…

Скільки при цьому різних окислів вилітає в труби й засмічує небеса? Скільки, скільки, скільки?.. Скільки може собі дозволити наша планета витратити свого добра на одне людське життя? І як треба ставитися до того жадібного й розбещеного примата, котрий споживає за свій вік у сотні, тисячі разів більше справді життєзабезпечувального добра, ніж нормальна людина? Як до вбивці нащадків, у тому числі власних?

* * *

Наступне питання — незрівнянно вагоміше. Гонка озброєнь. Скільки добра земного ввібрали і вбирають у себе дедалі досконаліші сухопутні, підводні, водні, повітряні, космічні засоби вбивства? Якою кількістю гидоти коптить небо їх виробництво й мирна експлуатація? А коли ще й бойова?

Це питання  аж переплелося з першим. Бо найбагатші країни, в яких найбільше найзаможніших, прагнуть і зброю мати потужнішу, найновітнішу. Щоб ніхто не посягнув. А от вони самі щоб могли собі те дозволити. Де заманеться і коли заманеться. Точніше, де треба і коли треба. Відповідно до високих стандартів власного виключно демократичного гаманця. А за трубадурами діло не стане…

* * *

Додайте до цього ще рівень технологій, за якими видобуваються корисні копалини в країнах третього світу, де вже виникло безліч місячних ландшафтів. І хай собі тішаться своїм дбайливим ставленням до природи громадяни країн Західної Європи — те їх не рятує. І радість товстих гаманців від дешевої сировини з Африки — то обмежений егоїзм великого капіталу, засліпленого сьогоднішньою вигодою. А що завтра? Бо Земля — маленька. І коли винищуються ліси Амазонії, горить російська чи канадська тайга, ростуть відвали на мідних копальнях Південної Америки або руднях Африки — то удари по всіх континентах. І онук європейського чи американського товстосума завтра не подякує дідусеві за спадщину.

* * *

Бо до чого призведе вакханалія споживання й споживацтва, культу багатокаратного переблиску, хизування та суєти, культу сили і зброї, культу короткозорої наживи?

Наслідки нинішнього хазяйнування двоногих на планеті для вчених цілком очевидні. Ще максимум півстоліття такого господарювання (дехто дає ще менше), і зміна клімату Землі стане незворотною. Сірі хмари перекриють шлях сонячним променям і не пропускатимуть у космос зайве тепло Землі. Без сонця не родитиме хліб. Розтане крига Арктики й Антарктиди. Зникнуть під водою Венеція, Лондон, Нью-Йорк, Санкт-Петербург, зникне Голландія, Південь України стане пустелею, Сибіром гулятимуть хвилі… І т. д., і  т. п.

Глухий кут людської цивілізації? Природа закінчить один експеримент, відпочине й приступить до наступного етапу створення розумного (може, з розумом більше поталанить) життя? У планети Земля є на це ще майже п’ять мільярдів років. Вона може собі ще багато чого дозволити… Може, пощастить, і на її тверді ще зіпнеться на якісь кінцівки щось достойніше?

* * *

То куди їхатимемо далі? Прямо? Тобто у глухий кут? Чи, може, направо? Прискорено, ще й під музику, замовлену розгнузданим лібералізмом, що, зокрема, в Україні підмінив державу олігархатом (визначення академіка НАН України Юрія Пахомова, котре неможливо заперечити), до загибелі? Під музику тих, хто сповідує для себе вчення, як, ціною злиднів мільйонів співвітчизників, самим жерти якнайсолодше і жити якнайдовше? І під той гармидер, котрий вчиняють найняті музики, примати й не помічають, що вкорочують віку коли не собі, то власним дітям? Цей шлях — прямо до прірви. Накритої водами потепління. «Весела» перспектива.

Нинішня система влади олігархічного капіталу в Україні, закріплена пропорційними виборами до парламенту, коли підпанки одного клану гуртуються навколо розкрученого пана чи панянки і йдуть під тим  прапором «вболівати» за народ, цілком таку перспективу забезпечує.

А вітчизняним олігархам — не до екології. Та й потепління ще не дуже пече. А от якщо Манька та стане багатшою за Ваньку, а відтак заведе собі ще кілька обслуговуючих телеканалів, та скине інший клан з владного крісла, ото біда. Бо повз те крісло стільки грошей пливе, тільки встигай… Як її потім наздоженеш за статками, за впливом? Переманить же наших свідомих виборців. Біда!

І летять, летять, одне з-поперед одного караванами по кілька надпотужних авто — то вони на роботу — творити свої укази, свої закони, стовбичити біля трибуни, бігати з розмальованими кульками... Чи варті вони бодай того бензину, який спалюють?!

На таких не вплине ні старий і дядькуватий, ні молодий і освічений спікер. Такі схаменуться лише тоді, коли будуть усунуті від влади. Всі. Разом. Ким? Виборцями. Які ще мають отямитися.

У цьому плані Західна Європа й деякі інші країни, в суспільних і державних системах котрих є чимало соціалізму, видаються значно перспективнішими. Принципи соціальних держав, закладені в їхніх конституціях і дотримувані, дають шанс людству домовитися про нові правила співжиття на планеті. Правила, необхідність яких безальтернативно диктує XXI століття. Бо дохазяйнувалися…

* * *

Про можливість майбутніх природних катаклізмів із тривогою говорив ще Володимир Вернадський на початку XX століття. Не почули.

Сотні вчених зі світовими іменами попередили про загрози існуванню життя на Землі у 1968 році. Не почули.

Сумні прогнози щодо необоротних змін на планеті зробив академік НАН України Дмитро Гродзинський у XX столітті. Не почули.

В Україні взагалі немає кому прислухатися. Ні до кого. Є справи важливіші: хто командуватиме? Хто увільнятиме глав тих чи тих відомств? Воістину, великі питання! А ще ж треба Конституцію вкотре переписати. Бо її, бач, трохи, — сказав би Кобзар. А ще треба краще догодити Європі: приймати нелегалів, які туди прорвалися. Догодити США: купувати в них трансгенні, тобто шкідливі, продукти. Ще й продавати без позначок. Хай люди радіють — дешевше. Хай купують. Отож соціальний і харчовий відстійник — наша перспектива.

Професор Московського держуніверситету Леонід Лєсков назвав три сценарії розвитку життя на Землі.

Перший — катастрофа. Люди забруднюють планету, і нікому не лишається шансів на виживання.

Другий: ресурсів вистачає лише «золотому мільярдові» — США, Канада, Західна Європа, Японія, Австралія, Нова Зеландія. Решта — гибіють.

Третій сценарій — оптимістична фантастика: людство винаходить нові технології, які розв’яжуть усі проблеми.

Схоже, найжадібніші індивіди, а вони — реалісти, вірять у другий сценарій. Отож і ті примати в Україні, які назвали себе, попри свою духовну вбогість, елітою, пнуться саме туди, до лав «золотого мільярда». За рахунок України. Але — без неї.

Вам усім, шановні співгромадяни, подобається перспектива, яку вони нам залишать?

Меткі хлопці з того «мільярда» нас і в НАТО ладні прийняти. А що? Натовська музика — гарний акомпанемент для пережовування трансгенної картоплі від «благодійників». Жуйте, почувайтеся гордими — он куди доп’ялися! І вироджуйтесь. Та не забувайте віддячувати — гавкайте на Росію. Бо її ресурси, її простори, її шанси на виживання — то предмети невсипущої заздрості вже не першого покоління поводирів «демократії». Ну а ми для них — об’єкт використання, і ніколи — партнерства. Ніколи!

* * *

Лише запровадження соціалістичних принципів у їх європейському варіанті здатне грамотно вкоротити апетити найжадібніших приматів, поставити їх самих у розумні рамки. Тобто поставити не по-лівацьки, не з більшовицькою ненавистю: відняти, поділити, прожерти й сотворити рай виключно для лівих вождів і витратну економіку — це ми вже проходили. А зробити те цивілізовано, з допомогою податків і викликаних часом обмежень.

Про що йдеться? Візьмімо Китай. Величезна країна з колосальною, 1,3-мільярдною, кількістю населення. Досвід її керівників, які навчилися управляти таким суспільством, ще мало вивчено рештою людства. А треба б. Пройшовши етап лівацьких збочень, країна вирулила на шлях ефективної економіки. І — обмежила народжуваність. У міської сім’ї — одна дитина, у сільської — дві, у нацменшин у сільській місцевості — три. Все. Бо китайці перші відчули: Земля не витримує нинішнього антропологічного навантаження.

Дещо інший шлях обмеження народжуваності запропонував нещодавно австралійський учений Баррі Уолтерс. Податок на народження дитини — п’ять тисяч доларів. Ще по вісімсот сім’я має платити щороку за кожну дитину. За викиди вуглецю. Це замість нинішнього осипання матерів фінансовою благодаттю від держави, каже вчений. Опублікував ці пропозиції містер Уолтерс у «Медичному журналі Австралії».

Пропозиція цікава. Але самим лише усвідомленням нинішнього найглобальнішого виклику. Та вирішення — неприйнятне. Принаймні в загальнолюдському масштабі. Воно — від мислення через гаманець. А чого варті гроші порівняно з даром життя? Багато грошей — можеш собі дозволити й десять дітей. Мало — помирай без нащадків. Якщо продовжити пропозицію пана Уолтерса, то можна доїхати до безплатних презервативів замість хліба або й до стерилізації бідноти в тих країнах, де п’ять тисяч доларів у людини — фантастична сума.

Права ідеологія, якщо дати їй волю, ще й не до такого додумається. За прикладами нам, українцям, далеко й ходити не треба. Сотнями, часто разом із власними синами, гинуть шахтарі в Донбасі. І скільки не було вже тих трагедій, жоден хазяйчик шахти не сказав, що саме він мусить не гребти все під себе, а значно більше коштів витрачати на потужну примусову вентиляцію повітря в шахтах. Аби метан, де б тільки не з’явився, тієї ж миті видувався на поверхню. А ми що бачимо? Балаканину комісій, чиюсь персональну спекуляцію на трагедіях. І шахтарів, які спускаються в так само небезпечні вибої. І знову гинуть. Доки це буде? Та доти, доки влада здорових лівих сил не приведе хазяйчиків до тями, а хто не зрозуміє — хай із ним суд розбирається. В Україні хазяйчики вже не мають жодних перепон (про мораль говорити взагалі недоречно) для реалізації своїх хапальних інстинктів. Лібералізм без гальм. З мінімальними витратами на виробництво та ще з деякими — на хабарі. Зустрінуться хазяйчик і чиновник на «елітному» збіговиську, порозуміються — і лізьте, хлопці, в шахту. Пачками. Сім’ї годувати треба. Бізнес на крові.

Або суспільство знайде в собі силу, яка покладе цьому край, або воно приречене. На животіння й вимирання мільйонів. Хто там у нас у Донбасі домінує, яка політична сила? То чому вона не вирішить цю конкретну проблему? Чи кульки надувати простіше?

Утім, великий капітал, скільки йому не читай мораль, своє пряде. Тільки справді народна влада може привести його до тями.

* * *

Скільки видів і підвидів різних істот вигублено заради чийогось збагачення? Скільки річок, озер, лісів винищено заради чийогось гаманця? Скільки родючої землі зведено нінащо? Скільки ще й чого саме треба витягти із земних надр і обробити, аби купка олігархів таки нажерлася, наситилася розкошами свого існування? Що ми всі заради цього готові ще забрати у наших живих і ще ненарожденних нащадків? Та ми що, всі з глузду з’їхали, ми що — самогубці, щоб таке терпіти? Ми ж таки наче не є недоколисані. На відміну від короткозорих олігархів.

При Міністерстві оборони Великої Британії є така інституція — Центр розвитку, концепцій і доктрин. Минулого року він видав такий висновок: «Зростає прірва між групою надбагатих і середнім класом. Цей розрив — реальна загроза світовому соціальному порядку, особливо в умовах глобалізації, коли така нерівність стає всепланетною. Тому середній клас стане новим гегемоном і, озброєний вченням Маркса, разом із захисниками довкілля та іншими поведе глобальну кампанію проти надбагатих. У найближчі тридцять років».

Думаю, ця кампанія почнеться навіть дещо раніше. Думаю, що в Україні вона може набрати й відразливих, але цілком заслужених вітчизняним олігархатом форм, бо в нас немає пом’якшувальної, гуманної суспільної подушки у вигляді середнього класу. Бо паростки того класу ретельно виривають з обох боків. З одного — олігархи, аби не з’явилося економічно незалежного, свідомого виборця. А з другого — чиновники, які віртуозно, невсипно відстежують хабародавальну базу. Душать дрібного підприємця в зародку.

* * *

Людству доведеться поширити китайський досвід обмеження народжуваності.

Людству доведеться запозичити й поширити соціальний досвід, наприклад, Скандинавських країн, особливо у сфері перерозподілу суспільних багатств через податкову систему.

Людству доведеться подумати про забезпечення мінімуму для людського існування й, з другого боку, визначити максимум енергетичних та інших витрат, які може дозволити використати на себе одна людина. Шлях від мінімуму до максимуму можливий через особисті заслуги в науці, культурі, промисловості, екології і т. д. Щоб був стимул.

Людству доведеться засудити розкіш як таку. У всіх її проявах. Нинішня пропаганда розкошів має розцінюватися як період дикунства. Майбутнє людини, якщо вона хоче його мати, у збагаченні духовному.

Людству доведеться відмовитися від виробництва зброї, бо вона вбирає в себе величезну кількість енергетичних витрат. І вгамувати свої войовничі апетити, як їх давно вгамували нащадки вікінгів, що не заважає їм процвітати.

Альтернатив переліченому немає. Кіотський протокол і пропаганда економних лампочок у під’їздах — слабенькі, недостатні ліки для планети…

* * *

…Два джипомерси, вимиті, лискучі, вирулюють із мийки.  Київською Парковою алеєю спускаються до стадіону «Динамо», повертають ліворуч, на вулицю Грушевського. Певно, до парламенту. Не інакше, як слугу народу забирати після важкого трудового дня… Обіймав трибуну, сіромаха… І нікому його, сердешного, доколисати… Може, поки що?

Автор: Сергій ПРАВДЕНКО

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №5/2016 №5
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата