Громадянин і громадянське суспільство

(до 420-річчя від дня народження Томаса Гоббса)

Відомо, що жити в суспільстві й бути вільним від суспільства неможливо. Суспільство як сукупність людських індивідів, що об’єднуються (за Арістотелем, «людина — за природою [істота] суспільна» [1, с. 27]), не може бути абсолютним. Розвиваючись, воно завжди потребувало встановлення особливих формацій. У такому контексті поставала нагальна проблема взаємовідносин суспільства та держави: неможливість ефективного функціонування суспільства без держави, а держави, у свою чергу, — без суспільства. ЇЇ вивчали за різної доби мислителі, філософи, вчені. З таких позицій досліджували поняття «громадянин», «громадянськість», «громадянське суспільство».

Якщо громадянин — це індивід, що належить до конкретної держави і перебуває під її владою та захистом, то громадянськість — це політична позиція громадянина стосовно процесів, що відбуваються в суспільстві та державі. Взаємовідносини суспільства з державою стають дієвими, якщо суспільство можна назвати громадянським, тобто здатним «забезпечити реальну участь громадян в управлінському процесі та контроль з їхнього боку за діяльністю держави» [7, с. 576]. Проте саме тут і виникають суперечності, які людство намагається подолати протягом кількох століть.

Серед тих, хто вперше порушив питання про місце людини-громадянина в суспільстві, взаємовідносини суспільства та держави, вжив поняття «громадянське суспільство» й розробив концепцію громадянськості, був Томас Гоббс.

Дослідники історії філософії зазначають, що на формування майбутніх філософських поглядів мислителя вплинули три його подорожі до континентальної Європи.

Першу подорож до Франції, Німеччини та Італії Томас Гоббс здійснив як гувернер. Головним здобутком, окрім вивчення мов, стало ознайомлення з ідеями М. Коперника, Й. Кеплера і Г. Галілея та особисте знайомство з Ф. Беконом.

У другій подорожі – до Франції та Італії — сформувалися головні засади майбутньої праці мислителя, з позицій Евклідової геометрії сформульовано головне завдання  дослідження, яке він мав здійснити, — вивчати політику й право так само об’єктивно, як і геометрію.

Під час третьої мандрівки до Європи (до речі, він тоді залишився мешкати у Франції аж на дев’ять років) Гоббс познайомився з абатом Мерсенном, керівником гуртка, до якого належали Р. Декарт і П. Гассенді. У цьому осередку було розпочато роботу над створенням нової філософії [5, с. 329].  

Події англійської буржуазної революції XVII століття, що відбувалися за життя Гоббса, вплинули й на нього. Вони спричинили критичне оцінювання результатів революційних подій, зокрема диктатури Кромвеля. Звісно, філософські погляди Гоббса були співзвучні з ідеями, висловленими його великими сучасниками: Ф. Беконом, Г. Галілеєм, Р. Декартом.  Наприклад, у Бекона Гоббс запозичив доктрину «природної» філософії, що ґрунтується на чуттєвому досвіді пізнання. Спілкування з видатними мислителями відбувалося через абата Мерсенна, якого дослідник історії науки Дж. Бернал назвав «головним поштамтом для всіх учених Європи починаючи від Галілея і закінчуючи Гоббсом» [2, с. 248].

Гоббс обґрунтував систему поглядів щодо проблем функціонування держави і прав громадян. Саме такі ідеї він виклав у своїх творах «Левіафан» (1651), «Про людину» (1658), «Філософські основи вчення про громадянина» (1642), що присвячені людині-громадянину як головній складовій суспільства.  Відомий філософ вважав громадянське суспільство, де панує громадянський мир, найвищим благом. Водночас, спираючись на Святе Письмо, він доводив, що люди зобов’язані укладати між собою угоди задля того, щоб припинити, унеможливити дію принципу  «війна всіх проти всіх». На думку Гоббса, таку проблему люди здатні розв’язати, об’єднавшись у державу. Це можливо й необхідно зробити, оскільки  за природою люди рівні, варто лише укласти між собою угоду, і настане громадянський мир.

За концепцією Гоббса, громадянське суспільство виникає внаслідок переходу від натурального стану первісних, некерованих пристрастей, загальної ворожнечі та страху смерті до впорядкованого культурного суспільства, громадяни якого завдяки державній владі, спокою й порядку, що супроводжують її, докорінно змінюються й створюють умови для виникнення суспільства вищого порядку [8, с. 120]. Початковий стан людей, який існував до виникнення держави, Гоббс характеризував як стан жорсткої війни, де панували пристрасті, страх, бідність, злиденність, самотність, варварство, дикість, невігластво. Дії за принципом «війна всіх проти всіх» було визначено природними для людського роду, що зумовлено егоїстичним єством людини. За таких умов гарантувати безпеку спроможна лише спільна влада, що базується на спільності й об’єднанні багатьох людей. Лише держава уможливлює владу розуму, миру, безпеки, багатства, благочинності, тільки вона приводить громадянське суспільство до цивілізованої впорядкованості на основі права. Саме влада має реальну силу, щоб захистити людей від несправедливості, зумовленої природним станом. Така сила виникає внаслідок суспільного договору, добровільної згоди людей задля їхньої ж безпеки і втілюється у формі політичної держави, встановленої самими людьми в їхніх інтересах. 

Важливим у такому контексті є відображення тісного взаємозв’язку  понять «справедливість» і «несправедливість». Гоббс зазначає: «Там, де немає власного, тобто власності, немає справедливості, а там, де немає організованої примусової влади, тобто немає держави, немає власності, оскільки там усі мають право на все. Тому там, де немає держави, немає несправедливості. Природа справедливості,  отже, полягає у виконанні угод, що мають обов’язкову силу, але обов’язкова сила угод починається тільки зі встановлення суспільної влади, достатньо сильної, щоби примусити людей до виконання своїх зобов’язань, із чим збігаються також паростки власності»  [3, с. 110].

В іншій формі ідеї Гоббса повторювалися  багато разів, проте головна з них — формування громадянського суспільства — залишилася засадничою. Філософське осмислення поняття громадянського суспільства  Гоббс виклав так: «Отже, я знайшов дві найпритаманніші людському єству вимоги: одна — природжене бажання, за яким кожен потребує для власного задоволення речі, що належать усім, а друга — звісно, розум, згідно з яким кожен прагне уникнути насильницької смерті…».  Тому згода людей, «необхідність угод та збереження правильності» [4, с. 7], є практичною чеснотою й обов’язком громадян.

Громадянське суспільство формується на демократичних принципах, бо демократія — це влада народу, що здійснюється власне народом і існує для народу. Дослідники відзначають такі головні принципи договірної теорії держави  Гоббса:

1) держава — це єдине ціле (суверен). Її очільником необов’язково мусить бути одна людина, суверенна влада може належати і групі людей, які втілюють єдність влади;

2) люди, які створили державу шляхом взаємного договору, не тільки санкціонують її дії, а й несуть відповідальність за дії влади;

3) верховна влада може використовувати силу й засоби підданих так, як вважає за необхідне задля їхнього захисту [8, с. 333].

Усі сучасні моделі демократії ґрунтуються  на досвіді минулого, зокрема й на провідних теоретичних положеннях XVII і наступних століть. Одним із представників цього періоду і був Гоббс. Безперечно, слід назвати й інших мислителів доби Нового часу, Просвітництва: Локка, Монтеск’є, Руссо, Канта, Токвіля та інших. Але саме Гоббс проголосив пріоритет людини-громадянина, виявив обов’язкові функції держави, оскільки людина, переходячи від стану «війни всіх проти всіх» (її природний стан) до угоди про державно-суспільне життя (суспільний стан), покладається на владу держави, яка є гарантом виконання угоди. Складність у тому, як Гоббс дійшов такого висновку: держава — це завжди насилля, а людина прагне до збереження власної свободи, яку має оберігати держава. Зазначена проблема не є винятково філософською. Загалом вона містить політичні, економічні та інші складники. Тому людство вже багато років шукає компроміс щодо зазначеної проблеми, зокрема намагаючись поєднати  демократичну сутність лібералізму з радикалізмом. Існують поняття, які складно поєднати, приміром, «загальний інтерес» та «інтерес усіх» або «єдність інтересів» та «плюралізм інтересів» тощо. Тому критерієм відносин тут є закон, що приймається до виконання моделі не тільки її розробниками, а й рештою громадян, які мешкають у цій державі. Ще давні греки стверджували: закон поганий, але це закон.

У розділі праці «Філософські основи вчення про громадянина», який Гоббс назвав «Свобода», автор, розмірковуючи про закони, виклав один із складників загального розуміння права й закону. За Гоббсом, існує певний «природний закон», що ґрунтується на «наказі правового розуму» і передбачає таке: «Власні та щирі роздуми кожної окремої людини про її дії, що можуть призвести до зиску або шкоди для решти людей» [4, с. 35]. Цитований уривок нагадує текст із Святого Письма, за яким складалися філософські догми того часу, адже згадана книжка вийшла друком у XVII столітті, коли вага і вплив релігії на світську державу, освіту, культуру домінували.

Проте Гоббс тільки спирався на відомі біблійні положення, але висновки робив цілком світські. Дії людини мають регулюватися не обітницею, а законом. Ухваливши загальний для всіх закон, люди живуть відповідно до його норм і положень. До того ж люди мають добровільно дотримуватися закону, оскільки, за висновком Гоббса, «немає угоди без засвідченої волі того, хто погоджується» [4, с. 42]. При цьому угоди, оформлені у вигляді закону, мають виконуватися.

Сьогодні громадянське суспільство визначається різноманітними моделями. В їхню основу покладено критерії, які характеризують стан конкретного суспільства, у тому числі його культурну складову. Інститути, що беруть участь у формуванні культури як такої (наука, мистецтво, релігія, родина, школа), передусім зацікавлені в тому, щоб дії держави та інтереси суспільства збігалися. Спільне регулювання соціального забезпечення громадян державою й суспільством має сприяти розвитку не тільки матеріального добробуту, а й політичної, моральної, естетичної складової загальної культури. До того ж саме в сталому громадянському суспільстві для подальшого його розвитку цілковито дотримуються традицій, в тому числі й національних, норм та правил, що закріпилися в суспільстві, зберігаючи минулі та формуючи нові позитивні цінності.

За Гоббсом, вихідною є передумова зростання етатизму, формування частини суспільства з антидержавною спрямованістю. З огляду на це і виникає конфлікт між окремою частиною громадян і державою. На таких роздумах Гоббса надалі ґрунтувалася теорія Гегеля про те, що індивіди як частина суспільства водночас не належать до складової громадянського суспільства як суспільства громадян, котрі сприймають власну державу.
К. Маркс ототожнював громадянське суспільство з буржуазним, спираючись на теорію класової боротьби. У праці «Німецька ідеологія» він стверджував: «Оскільки держава є тією формою, в якій індивіди, що належать до панівного класу, здійснюють свої спільні інтереси і в якій громадянське суспільство даної епохи знаходить своє концентроване вираження,  то з цього виходить, що всі загальні установи опосередковуються державою, набирають політичної форми» [цит. по: 6, с. 309]. Однак таке твердження Маркса відходить від початкового поняття громадянського суспільства, що розглядав  Гоббс.

Ще одна ідея, генерована Гоббсом, яка надалі була розвинена, полягала в тому, що держава як інститут звільняє себе від будь-якого контролю над власною совістю індивіда. У свою чергу, такий стан сприяє створенню соціальних верств, не залежних (відчужених) від держави, що розвиваються, в підсумку, всупереч державі. Сучасна практика засвідчує: якщо держава, маючи значні інтелектуальні, матеріальні, організаційні та інші ресурси, самоусувається від обов’язків «контролю» й «опіки» над усіма своїми громадянами, то рано чи пізно між нею та громадянським суспільством виникає конфлікт.

Один із розділів праці Гоббса «Філософські основи вчення про громадянина» має назву «Влада». Це цілком логічно, бо слідом за роздумами про свободу (у попередньому розділі книжки) йдеться про владу, яка або розширюється, або обмежує свободу. У своїх роздумах автор розкриває взаємозв’язок людини й держави, систему прав людини й діяльність держави. Єдність дій кожного окремого індивіда Гоббс пов’язує зі створенням структури, «ради «зборів багатьох людей», які, спираючись на волю більшості, можуть розмірковувати та рекомендувати, «як потрібно діяти або не діяти в інтересах загального блага» [4, с. 83]. Та водночас роздуми продовжуються фразою, яка й визначає сутність сказаного: «Підпорядкування воль усіх волі однієї людини або однієї ради відбувається тоді, коли кожного з них шляхом угоди зобов’язують перед рештою не чинити опір… Під волею ради вбачають волю більшості людей, з яких і складається рада» [4, с. 84].

Безперечно,  моделі, запропоновані Гоббсом, не можна переносити  цілковито на сьогодення. Водночас у його працях можна знайти чимало ідей, що сприятимуть розвитку сучасного суспільства. Зміна сутності людини відбувається набагато повільніше, ніж розвиток науки й техніки. Однак досвід попередніх поколінь необхідно вивчати, як ніколи, використовуючи весь позитив, особливо на зламних етапах суспільних трансформацій.

Важливо наголосити, що квінтесенцією політичних понять «громадянське суспільство» і «громадянин» у розумінні Гоббса є консолідація, єдність окремих індивідів, що перетворює окремі групи людей на суспільство. Необхідно  зауважити, що громадянське суспільство не є суспільством політичних суб’єктів, у ньому присутні люди, носії певної мети, приватних інтересів, проте в сукупності вони відображають узагальнені інтереси всього суспільства. Держава також є спільністю громадян, якщо під цим поняттям розуміти законну приналежність людини до конкретної держави. В історії, як правило, держави існували без громадянського суспільства, однак взаємозв’язок між ними є очевидним. Суперечності виникають переважно між політичним (держава як влада) і соціальним (суспільство як народ) контекстами.

Перехід до громадянського суспільства — досить тривалий процес. Держава має існувати та розвиватися, оскільки від цього залежить  рівень суспільно-політичного й економічного життя. Саме в такому процесі і формується громадянин. «У державі має бути якомога більше «громадян». …Не кількістю лідерів, а кількістю «громадян» визначається міць політичної структури. Можна вважати, що зближення соціальних полюсів (багатства та бідності) у суспільстві є необхідною передумовою формування «середнього класу», класу «громадян», що й визначає соціально-політичну стабільність держави» [4, с. 149]. Очевидно, що саме цю ідею і мав на увазі філософ Томас Гоббс, коли розробляв концепцію громадянського суспільства, громадянина та держави. Саме такі ідеї переживають століття й об’єднують людство в цивілізаційному поступі.

Джерела

1. Арістотель. Нікомахова етика / Пер. з давньогрецької В. Ставнюк. — К.: Аквілон-Плюс, 2002.

2. Бернал Дж. Наука в истории общества. — М.: Иностранная литература, 1956.

3. Гоббс Т. Сочинения. — М.: Наука, 1991.

4. Гоббс Т. Философские основания учения о гражданине. — М.: Харвест; АСТ, 2001.

5. Історія філософії. Словник / За заг. ред. В.І. Ярошовця. — К.: Знання України, 2006.

6. Кирилюк Ф. М. Історія зарубіжних політичних вчень Нової доби. — К.: Центр навчальної літератури, 2008.

7. Политическая социология. — Ростов-на-Дону: Феникс, 1997.

8. Щедрова Г. П. Громадянське суспільство / Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — 2-е вид., доп. і перероб. — К.: Ґенеза, 2004.

Автор: Олександр СТАРИНЕЦЬ