передплата Українською | In English

№8, квітень 2008

Кому й навіщо потрібна приватизація землі

Земля — основний засіб виробництва сільськогосподарської продукції, своєрідна комора корисних копалин, територія розміщення фабрик, заводів тощо. Одне слово, джерело всього, що є основою життя на нашій планеті. Українська земля має великий, але не повністю використаний потенціал. Вона своїм хлібом, здобутим важкою працею селян, годує весь народ.
Тому не даремно представник ранніх фізіократів У. Петті назвав землю матір’ю, а працю — батьком будь-якого багатства.

«Земля — селянам, народу!» — революційне гасло, на яке завжди безвідмовно відгукувалися народні маси під час різноманітних державних переворотів, парламентських чи президентських виборів. Послуговуючись цим закликом, буржуазія вела трударів на боротьбу з феодалізмом. У результаті землю забрали в поміщиків і віддали в приватну власність капіталістам. Під цим гаслом комуністи вели народ на боротьбу проти капіталізму. Під ним же прибічники капіталізму виступають проти соціалізму. Закликом «Земля — селянам» розпочали аграрну реформу. А земля, як марево, і досі залишається недосяжною для народу.

Недосяжна народові, бо йде мобілізація вільних коштів

Народові його недосяжність землі пояснюють по-різному. Одні називають причиною існування приватної власності на землю, інші, навпаки, — саме наявність загальнонародної власності на неї. Отже земля належить усім і нікому зокрема. Причому в різні часи кожен з цих поглядів вважався єдино правильним. За умов соціалізму доводили: земля повинна бути в загальнонародній власності, доступна всім, кому потрібна як засіб виробництва. З цією метою зліквідували приватну власність на неї, що існувала тисячоліттями. Земля перестала бути товаром, а отже, її купівлю-продаж заборонили. Увесь механізм землекористування зосереджувався в руках державного чиновника. Це створювало сприятливі умови для волюнтаризму та зловживань. Селянинові виділяли лише присадибну ділянку як часткову компенсацію за недоплачувану важку працю в колгоспі чи в радгоспі, та два «законні» квадратні метри на цвинтарі. За принципом «Земля та праця — ваші, а хліб — наш» держава будувала відносини з селянами.

Реформатори вирішили змінити це становище. По-перше, не формально, а реально втілити в життя гасло більшовиків — віддати в приватну власність селянам землю. Нехай вона належать тому, хто її обробляє. По-друге, з метою прискорення динаміки розвитку сільськогосподарського виробництва дозволити купівлю-продаж землі, перетворити останню на товар. Нехай той, хто сильніший у господарській справі, купує землю в того, хто не знає, як з нею поводитися. З бійкою між депутатами Верховна Рада України прийняла Земельний кодекс. Згідно з ним земля стає приватною власністю селян, може купуватися та продаватися. Колгоспні й радгоспні землі розпайовано й на їх основі виникають дрібні фермерські господарства. Щоб уникнути шоку від таких кардинальних змін, купівля-продаж землі дозволялася лише з 2005 року. І коли земля, на думку реформаторів, «упритул» наблизилася до селянина, Верховна Рада (304 голоси — «за», 2 — «проти» з 435 зареєстрованих) вирішила продовжити мораторій на продаж землі до 2015 року, а потім скоротила цей термін до січня 2008-го. До цього часу в приватній власності фермера могло перебувати до 100 гектарів землі. Але нікому не дозволяється продавати або відчужувати земельні ділянки сільськогосподарського призначення, за винятком передачі у спадок.

Згадане рішення Верховної Ради України не підтримують прибічники купівлі-продажу землі. На їхню думку, це порушує конституційні права селян з розпорядження приватною власністю, знижує зацікавленість банків у наданні кредитів аграрному сектору. Якщо земля не може бути предметом застави, то про кредит нема чого й думати. Нема ринку землі — нема й інвестицій. Водночас у пошуках на розвиток економіки грошей, ми ходимо по них і не хочемо підняти їх з землі...

Категорична постановка питання «або-або» — ото й уся таємниця аграрної реформи. По-перше, селяни, очевидно, не мають коштів на придбання землі. Її купуватимуть ті, в кого є гроші. Тому, врешті-решт, селяни не стануть власниками землі, як не стали робітники власниками фабрик і заводів. Земля концентруватиметься в руках досить багатих людей і, як правило, не з сільськогосподарського роду.

По-друге, чому саме банки виявляють такий великий інтерес до приватизації землі? Адже це — скромні посередники з питань мобілізації тимчасово вільних коштів і надання їх в користування тим, хто хоче виробляти продукцію. І кредитують вони державних, колективних й індивідуальних виробників. Заставою може бути будь-яка цінність, що слугує гарантією повернення виданих грошей. І те, що банки хочуть брати під заставу не теличку, чи бичка, а саме землю, має насторожити суспільство. Банки добре знають ціну грошам. Останні без реальних товарів — фікція, звичайнісінькі папірці. Тому за всіх обставин їх намагаються перетворити на реальний товар. Земля і є таким товаром, але за умови, коли вона в приватній власності, купується та продається. Отже, може бути використана під заставу кредиту. Знаючи, що селянинові ніколи не вибратися з кредитної кабали, банки охоче дають кредити під заставу землі і згодом стають її власниками. У результаті виходить дивина: дають землю селянам, а власниками стають банкіри, люди, котрі не займаються сільськогосподарським виробництвом.

По-третє, і це основне, земля — продукт природи, а не людської праці, а тому, виходячи з трудової теорії товарних відносин, вона не має вартості, а відтак не повинна бути об’єктом купівлі-продажу. Товарами стають лише продукти праці. З цієї само причини земля не може бути й об’єктом приватної власності, оскільки трудова приватна власність відображає такі відносини привласнення, які здійснюються безпосереднім виробником відповідно до кількості й якості затраченої праці. Об’єктом привласнення є продукт праці, а правом на привласнення — сама праця. Така власність поєднує в одній особі і виробника, і власника, є формою вираження її економічної відокремленості, що забезпечує пряму залежність рівня споживання від рівня виробництва. Саме в цій іпостасі власність і виступає як стимул розвитку виробництва, перебуває з ним у причинно-наслідковому зв’язку: можна привласнити те і стільки, що і скільки вироблено. Кожен товаровиробник живе за рахунок своєї праці.

Якщо привласнюється, а відтак продається не продукт праці, а продукт природи, котрий не має вартості, це означає: власник такого товару одержує нетрудові доходи, це — не еквівалентний обмін продуктами праці, притаманний товарним відносинам, а звичайнісінький обман, спекуляція. На ринку вона відбувається повсякденно, коли замість реального товару (вартості) дають підробку або звичайну «ляльку». Отже, внаслідок нееквівалентного обміну землевласник одержує нетрудовий дохід у формі земельної ренти. Ось чому такий великий інтерес і в землевласників, і в банкірів до встановлення приватної власності на землю, перетворення її на товар.

Не праця, а право власності стає засобом одержання доходів

Із викладеного вище бачимо, що власність за сучасних умов набула феноменальної здатності до накопичення, хоча сама не є продуктом виробництва та створення вартості, а лише виражає відносини привласнення продуктів праці, виступає як форма економічної відокремленості виробників. Тому трудовому типу приватної власності протистоїть нетрудовий тип, що виражає відносини привласнення продукту суб’єктом власності без відповідних затрат праці, на основі одного лише права власності. І якщо в першому випадку цим суб’єктом власності міг бути лише безпосередній виробник і правом на привласнення була його праця, а юридичний акт лише підтверджував це, то в другому випадку суб’єктом власності є кожен, хто володіє правом власності. І вже не праця, а право власності стає засобом одержання доходів. Якщо безпосередній виробник, реалізуючи свою власність у формі створеного ним продукту, одержує трудовий дохід, то суб’єкт нетрудової приватної власності — нетрудовий дохід, тобто дохід без відповідних затрат праці. Саме для цього йому й потрібна нетрудова приватна власність. Переродження трудової приватної власності на нетрудову призводить до соціального паразитизму та зумовлює патологічну форму розвитку виробництва.

Право власності перетворилося на золоте дно наживи. Людей обманним шляхом позбавляють засобів виробництва, квартир, майна. Вони стають жертвами різноманітних афер і махінацій. Уже немає значення, хто справжній власник того чи іншого блага, головне, чи є в нього право власності. І це право завойовується в судах, у парламентах, на задвірках тощо. Тобто будь-яким методом, легітимним, кримінальним, аби лише жити не працюючи. У результаті нормальне суспільство перетворюється на свій антипод, коли безпосередній виробник не є власником створеного ним продукту і ледве заробляє на своє існування. А суб’єкт нетрудової власності живе в повному достатку та ще й вважає себе «справжнім господарем», «роботодавцем», «елітою» нації. При цьому прагнення до самозбагачення набуло патологічної форми, перетворилося на наркотичну залежність, що потребує відповідного лікування, а не пропагування. На жаль, у нас ця патологія сприймається як норма.

Приватна власність на землю виступає додатковою умовою виробництва, бар’єром, що заважає вільному доступу до землі, природи. Прибічники встановлення приватної власності на природні чинники, мабуть, із задоволенням встановили б такі бар’єри і на дощ, і на сонячну енергію тощо, оскільки це приносило б їм величезні прибутки.

Після першої російської революції (1905 р.), коли селянський рух рішуче виступив проти поміщицького землеволодіння, російський уряд розпочав боротьбу проти громадського (общинного) землеволодіння. Згідно зі столипінською земельною реформою кожному членові сільської громади надавалося право вимагати від громади виділення в приватну власність тієї частки общинної землі, якою він володів. При цьому вона переходила в його власність без викупу або з невеликим відшкодуванням громаді. За свідченням М. Туган-Барановського, у виході з общини зацікавлені були такі групи: 1) селяни, котрі володіли більшою кількістю землі, ніж їм належало при новому перерозподілі; 2) бідні селяни, котрі не вели або майже не вели свого господарства, а отриману в приватну власність землю мали намір продати й у такий спосіб поліпшити своє становище; 3) багаті селяни, котрі мали змогу скупити наділи своїх односельчан і відповідно розширити своє землеволодіння. Середні верстви селян, які становили більшість, втрачали від такого перерозподілу громадських земель, оскільки кожна зі згаданих груп намагалася закріпити за собою ті землі, якими вона тимчасово користувалася. У результаті громадська земля перетворилася на мало придатні для використання масиви, що нагадували клаптики розірваної ковдри [6, с. 194—197].

Таким чином, столипінська реформа по суті вела до позбавлення землі більшості селян і концентрації її в руках заможних, тих, у кого є капітал. Щоправда, усе це прикривалося благими намірами — остаточно закріпити за селянами громадську землю, передавши її їм у приватну власність. Оскільки концентрація землі в руках багатіїв була розтягнута в часі, то селяни спочатку сприймали приватизацію землі позитивно. Розчарування настало, коли столипінська реформа перетворилася на реальність. Подальша запекла боротьба селян за свої права, з одного боку, призвела до остаточного розпаду громадського землеволодіння, а з другого — поставила на порядок денний питання про ліквідацію будь-якої приватної власності на землю. Це й було зроблено в результаті перемоги соціалістичної революції (1917 р.). Декрет про землю встановив державну форму власності на землю з передачею її в безплатне та безстрокове користування селянам. Цим самим було ліквідовано нетрудову приватну власність на землю, а разом із нею і клас землевласників. Власність на землю стала загальнонародною.

Одержавлення, що обернулося примусовою колективізацією

Думку про те, що земля є надбанням усього народу і має бути однаково доступною для всіх як необхідний засіб виробництва, висловлював відомий англійський економіст ХIХ століття Дж. С. Мілль. Він писав: «Держава може виступати в ролі єдиного землевласника, а землероби повинні бути орендарями, що одержують свої ділянки на підставі строкового чи безстрокового договору» [3, с. 383]. Цієї само думки дотримувався й видатний економіст-аграрник О. Чаянов, вважаючи, що ніхто не має права використовувати землю з метою отримання нетрудових доходів. При цьому оренда повинна виступати тут не як форма реалізації державної власності на землю, а як форма взаємовідносин між державою та землекористувачами. Мається на увазі раціональне використання землі й виконання відповідних функцій державою.

На жаль, за умов соціалізму держава дуже погано виконувала функції розпорядника землі. Вона задовольнилася тим, що вважала себе повноцінним власником землі. Згодом це переросло в одержавлення загальнонародної власності на землю та зловживання нею. Було проведено примусову колективізацію сільськогосподарського виробництва, хоча матеріально-технічної бази для цього ще не існувало. Податки селяни сплачували також як форму реалізації державної власності на землю, хоча насправді таким чином вони брали участь у створенні централізованих фондів для розвитку народного господарства тощо.

Розмірковуючи про майбутнє України, І. Франко, котрий жив за капіталізму й, на відміну від наших реформаторів, відчув на собі всі «принади» приватної власності, вважав за потрібне, «щоби вся земля з лісами і пасовиськами, ріками й озерами належала до тих громад, котрі на них працюють... щоби громадяни не ділилися полями, лісами та пасовиськами, ані робітники фабриками та машинами, а працювали би на них в купі, громадами, а ділили би поміж себе напрацьоване добро по мірі того, як хто потребує кілько та як працював» [8, c. 159—160]. На його думку, необхідно було здійснювати виробництво в сільському господарстві на основі кооперації праці, оскільки це — продуктивніша форма, ніж індивідуальне господарство. «Грунт наших рільників надзвичайно подрібнений, а тому неспроможний навіть прогодувати протягом року родину і, — змусивши її залізати в борги, — дуже швидко стає власністю лихварів, банків, або багатіїв» [8, c. 54]. Іван Франко переконаний, що земля «ані в цілості, ані в жодній частині не може бути нічиєю приватною власністю, але кожне покоління може тільки брати її в посідання, чи то індивідуальне, чи то родинне, чи колективно-громадське» [7, с. 573]. «Земля, на якій жиє народ, повинна бути збірною власністю всього того народу. Се домагання оправдане, бо земля, на якій, по старій приказці, всі ми гості, не може й не повинна бути приватною власністю в дусі римського права» [7, с.570—571].

Не беруть до уваги й те, що Папа Римський Іван Павло II також виступав проти такої приватизації. «Бог дав землю всьому родові людському, щоб годувала всіх його членів, нікого не виключаючи і не ставлячи нікого в привілейоване становище» [1, c. 69]. І якщо власність не є наслідком людської праці, збільшення суспільного багатства, якщо її отримано в результаті експлуатації та спекуляції, тобто нетрудовим шляхом, «власність такого типу не має жодного виправдання і є злочином перед Богом та іншими людьми» [1, c. 61].

Отже, земля може бути лише власністю всього народу. І це положення записано в Конституції України. Але водночас там і приватну власність піднесено в ранг недоторканної святині. А тому виникає суперечність: якщо земля — приватна власність окремих осіб, то не може бути власністю всього народу. І навпаки, якщо це власність народу, то чому вона повинна бути власністю окремих осіб? Нехай це будуть навіть і селяни, що означало б передачу землі у власність тим, хто на ній працює. А як бути з іншими, тими, котрі проживають в містах? Хіба їм земля не потрібна? А на чому стоятимуть будинки, фабрики й заводи, їхня інфраструктура тощо, з чого вони вироблятимуть свою продукцію? І нарешті, якщо власність всього народу передбачає рівність людей у ставленні до землі, вільний доступ до неї кожного, кому вона потрібна як природний засіб виробництва, то приватна власність на землю, навпаки, є обмеженням його, а отже, нерівністю людей у ставленні до землі. В однієї особи вона може бути в надлишку, а інша буде позбавлена цього засобу існування. Тому закономірно виникає безліч запитань, на які реформатори не дають відповідей, обіцяючи подумати.

А ця суперечність розв’язується так. Оскільки земля — власність всього народу, а народ складається з окремих людей, це означає, що вона повинна бути доступною для всіх, кому потрібна як засіб виробництва. І не за плату, не у приватну власність, а безплатно, як продукт природи, що передається з покоління в покоління. З метою раціонального використання землі таке закріплення має бути побудоване як передача загальнонародної власності на землю в розпорядження (оренду, госпрозрахункову власність) окремим землекористувачам. Кожен з них, за словами І. Франка, «зобов’язаний дбати про неї, про її збереження для майбутніх поколінь, а не чинити за принципом, аби мені було добре, а завтра хоч трава не рости» [7, с. 304].

Постановка питання про включення землі до загального товарообороту є помилковою. По-перше, до нього включають лише продукти праці, виготовлені на основі її суспільного поділу. По-друге, ціна землі — капіталізована земельна рента, фальшива соціальна вартість, а отже, включення її до товарообороту спричиняє інфляцію [5, с. 61—71]. Замовчуючи це, наші реформатори, навпаки, переконують, ніби держава від продажу 33 млн. га ріллі може отримати додатково 300—400 млрд. грн. Насправді наведена сума є не новоствореною вартістю, а «водичкою», яку доливають у «вартісне молоко», тим самим знижуючи вартість грошової одиниці. Включення такого «сурогату» в загальний товарооборот веде до перерозподілу створеної в країні вартості на користь не селянина, а землевласника. Селянин змушений включати суму грошей, витрачену на купівлю (орендування) землі, у витрати виробництва сільськогосподарської продукції. Це, своєю чергою, підвищує ціни на неї. Отже, потерпає споживач згаданої продукції. Земельна рента — данина, що її сплачує суспільство своїм землевласникам, котрих само й породило.

По-третє, включення землі в загальний товарооборот призводить до небаченої ще в країні спекуляції землею.

Ціна землі є фіктивною соціальною вартістю

І суть від того, як земля продаватиметься — на аукціоні, прозоро тощо, не зміниться, бо в усіх цих випадках її ціна є фіктивною соціальною вартістю, котра штучно збільшує ціни на всі інші товари, робить їх недоступними для народу. І зростання ціни землі неодмінно провокує зростання інфляції. Звісно, зі скасуванням мораторію на продаж землі ціна її різко впаде внаслідок зростання пропозиції, бажаючих продати землю через зубожіння селян. І тоді землю за безцінь скуплять нинішні олігархи. Селяни залишаться без землі. І повториться той самий парадокс, що й у промисловості: приватизацію землі роблять заради селян, а власниками її стають олігархи.

Ситуація з приватизацією землі дедалі більше перетворюється на сертифікатну псевдоприватизацію. Фінансово-промислові клани під прикриттям політичних структур і суддів потихеньку прибирають до рук тисячі гектарів чорноземів і приміських територій. Як свідчать події в Бориспільському районі на Київщині, власник землі може навіть не підозрювати, що його земельний наділ йому вже не належить: документи на районному рівні підроблено, а прізвища в комп’ютерній базі стерто. І дивно, що переважній більшості державних чиновників не вистачає совісті та сміливості захистити цих людей від явного пограбування, в основі якого лежить сумнівна політика приватизації землі. А тих, хто стає на їхній захист, не лише залякують, а й убивають. Якщо 1995 року за приватизацію землі було 36,2% і проти 45,1%, то в 2005-му відповідно — 24,8% і 56,4% українців [2, с. 11]. Люди розуміють злочинність такої приватизації й уже нині готові захищати свої права будь-якими методами. Тому боротьба йтиме до переможного кінця. І наші реформатори, вкотре наступаючи на одні й ті само граблі, знову хочуть повторення історії.

Отже, ця реформа породила безліч проблем, не розв’язавши жодної.

 

Джерела:

1. Енцикліка Святійшого отця Івана Павла ІІ. — Львів, 1992.

2. Литвин В. Заложники своей земли. – «МК» в Украине». – 2007. – 29 августа – 5 сентября.

3. Милль Дж. С. Основы политической экономии. Т. 1. — М., 1980.

4. «МК» в Украине». – 2007. – 15—22 августа. – С. 12.

5. Павлишенко М. Суть єдності товарного і грошового обігу. — Економіка України. — 2004. — № 9.

6. Туган-Барановський М. І. Політична економія. Курс популярний. – К.: Наукова думка, 1994.

7. Франко І. Я. Зібр. тв. — Т. 44, кн. 1. — К.: Наукова думка, 1984.

8. Франко І. Я. Зібр. тв. — Т. 45. — К.: Наукова думка, 1984.

Автор: Михайло Павлишенко

Плакат - брат барикад