передплата Українською | In English

№8, квітень 2008

Міська школа, в якій не забувають традицій села

Це дуже цікаве явище: творчі особистості чи не завжди з’являються несподівано й заявляють про себе яскраво, оригінально та переконливо.
Причому, як часом буває, ще задовго перед тим, як усе дерево осяє навколишній світ буянням життєствердного весняного цвітіння, на якійсь одній гілочці з’являється перший пуп’янок і, бажаючи бути оцим першим, стрімко розквітає, вражаючи око своєю унікальністю.

Отак мене вразив твір Вероніки Туровської із середньої школи № 278 Деснянського району столиці. Переглядаючи матеріали, прислані на оголошений мною для учнів сільських шкіл Чернігівщини конкурс на тему «Нинішнє і майбутнє українського села очима молоді», я звернув увагу на такі рядки: «Багато хто з сучасної молоді мріє жити в місті. Проте мало хто замислюється над тим, скільки втрачає мешканець гамірного мегаполіса. Чи зможе відчути міський мешканець, яке це щастя прокидатися під спів жайворонка і соловейка, відчувати ніжні дотики перших сонячних променів, що вистрибують з-поміж листя дерев, вбирати прохолоду ранкової роси, дихати чистим і прозорим повітрям, яке п’янить і кличе до праці…»

За цими поетичними ремінісценціями я відчув вимогливий характер авторки, котра не відривається від актуальних проблем сьогодення: «…Верховна Рада України повинна невідкладно прийняти закон «Про місцеве самоврядування». Саме воно, тобто реальне право й практика самостійного господарювання місцевої громади, дозволить на користь народу розв’язати проблеми землекористування та раціонального облаштування в інтересах самих мешканців. Ці проблеми дуже актуальні сьогодні, а тому треба їх розв’язувати не в кабінетах чиновників, а прозоро й чесно на загальних зборах мешканців села. Сьогодні ми бачимо, що держава забула про село, про людей, які працюють на землі й вирощують хліб. На мою думку, від того, яким буде село, залежить майбутнє моєї України».

Після прочитання таких слів мені стало навіть якось ніяково. Відчув себе ніби винним у тому, що наша Верховна Рада і я, як народний депутат України, недопрацьовуємо в найважливішому та найвразливішому питанні, вирішення якого сьогодні вимагає народ: «Дайте нам право самим на місцях упорядковувати наше життя!»

Цей конкурсний твір одинадцятикласниці ми належно відзначили, а я сприйняв його зміст як доручення, яке виборці надсилають безпосередньо мені, й вирішив особисто вручити нагороду переможниці, а також ближче познайомитися зі школою. Її директор Світлана Заграйчук зустріла нас радісною й трохи сором’язливою усмішкою: «Це така приємна несподіванка для нас, така радість!»

Світлана Василівна керує школою лише три роки, але вже прикипіла серцем до цієї місцини, де ще донедавна розташовувалися Троєщина й Вигурівщина, які нині ввібрала в свою метрополію столиця. Проте мешканці колишніх сіл не забули своїх коренів, не спокусилися на принади мегаполіса, не відірвалися від землі, а надалі продовжують дотримуватися традицій народного життя, зберігають пам’ять і дух сільської громади, солідарно обстоюють спільні інтереси.

Уже понад 20 років веде в школі унікальний музей «Троєщина–Вигурівщина» Ольга Степанівна Гавриш, жінка напрочуд світла, відкрита, радісна, відверта й правдива, справжня енциклопедія українознавства. Не відстає від неї завзята заступниця директора з виховної роботи узбечка Ніна Шалманівна Булда. На вручення нагород переможцям конкурсу прийшли і вони, і багато учнів. Я розповів про ідею конкурсу, яка народилася під час мандрів до понад 200 сіл Чернігівщини, й наголосив, що наша команда навчає селян спілкуватися з представниками влади без приниження, з гордо піднятою головою, адже люди мають право вимагати від посадовців чесного виконання службових обов’язків в інтересах виборців. Приємно усвідомлювати, що, як бачимо з твору Вероніки Туровської, вихованці школи вже демонструють цілком зрілу, вимогливу, громадянську позицію.

Під гарячі оплески присутніх я вручив переможниці конкурсу грамоту, заохочувальну премію, букет квітів та пакет із сувенірами від БЮТ. Грамоту й квіти отримала також директор Світлана Заграйчук за внесок у виховання свідомих громадян України, а вчителям випали традиційний торт і книжки про виховання підростаючого покоління.

Під час відвідання шкільного музею Ольга Гавриш показала багато цікавих експонатів, серед яких ікони, вишивані картини, рушники, свити, сукні, сорочки, домашній інвентар і знаряддя праці, величезне зібрання фотографій славних односельців тощо.

Свою розповідь Ольга Степанівна завершила роздумами про необхідність цивілізованого землекористування: «Треба рішуче припинити бюрократичний саботаж держчиновників під час оформлення землі у спадок. Сьогодні вони вимагають 1000 доларів США за те, щоб я передала свої шість соток дітям. Ми тут уже п’ятий рік боремося за право розпоряджатися тим, що нам і так належить».

З’ясувалася ще одна цікава обставина: мешканці згуртовано протестують проти намірів столичної влади перейменувати їхні вулиці імені… Карла Маркса та Леніна. І зовсім не з політичних уподобань: вимагають спочатку нормально, за законом, приватизувати землю, бо стверджують: коли влада перейменує, тоді знову роками доведеться збирати документи на нові назви тих самих адрес проживання…

І сміх і гріх. А мене тішить, що до подекуди сплячої совісті комфортно облаштованих мешканців столиці вливається високий громадянський неспокій людей, які тримаються свого шляхетного сільського походження. Серед них – юнь, зокрема Вероніка Туровська та її однокласники.

Автор: Віталій КОРЖ

Плакат - брат барикад