№8, квітень 2008

Володимир Іваненко: «Щоб перемогла справедливість, потрібні сміливість, навички й плече друга»Володимир Іваненко: «Щоб перемогла справедливість, потрібні сміливість, навички й плече друга»

В інтерв’ю журналу чотириразовий чемпіон світу з пауерліфтингу (силового триборства), голова підкомітету з питань фізичної культури та спорту Комітету Верховної Ради з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму Володимир Іваненко розповів про свою депутатську діяльність, різницю між спортом і політикою, охарактеризував парламентських «кнопкодавів» та оцінив спортивні успіхи Арсенія Яценюка.

— Пане Володимире, як ви, обізнаний зі станом справ ізсередини, оцінюєте ставлення нашої держави до спорту?

— Прикро констатувати, але нині найменш фінансованим із держбюджету напрямом є саме фізкультура й спорт. Незважаючи на  тенденцію до збільшення асигнувань у цю сферу, дефіцит грошей  відчутний завжди і найбільше позначається на неолімпійських видах спорту.

Припала пилом проблема матеріально-технічного забезпечення, адже повноцінні укомплектовані бази підготовки спортсменів можна порахувати на пальцях однієї руки.

Щоб забезпечити гідний рівень підготовки наших спортсменів, зокрема й до Олімпійських ігор у Пекіні, перші особи держави, чиновники інших високих кабінетів мають зрозуміти, що для здобуття медалей, нагород потрібні щонайменше якісний інвентар, спеціальна форма, харчування та медичні відновлювані засоби. Поки що вкладання державою грошей у спортсмена залишається нездійсненною мрією. Підраховано, що сума необхідних річних асигнувань у Департамент неолімпійських видів спорту має становити 108 мільйонів гривень. У нинішньому держбюджеті передбачено лише 15 мільйонів. За великим рахунком, український спорт тримається на ентузіастах, які всупереч складним умовам присвячують йому життя. 

— Як, на вашу думку, переконати тих, хто формує бюджет, у потребі державної протекції для фізкультури й спорту?

— В ідеалі потрібна державна програма розвитку спорту, проте сьогоднішні реалії такі, що аналогічні програми варто розробляти практично для всього. Коштів на це, зрозуміло, немає, отже, замість того, щоб власним прикладом популяризувати здоровий спосіб життя, спортсмени знімаються у рекламі шкідливих для здоров’я речей. Зрозуміти це можна: держава сама переводить їх у «автономний режим», надаючи мізерне фінансування. Мало купити права на трансляцію Олімпійських ігор чи футбольних матчів, треба зацікавити хлопців не сидіти за комп’ютером чи телевізором, а пограти справжнім м’ячем на гарно обладнаному полі, створювати умови для розвитку всіх видів спорту.

Тому не програма на п’ятистах сторінках нам потрібна, а державницький підхід. Чомусь доводиться заздрити державам, у яких президенти займаються певним видом спорту. Коли Борис Єльцин почав грати в теніс, дуже швидко й активно розвивався цей вид спорту, особливо серед жінок. Усі знають, що Володимир Путін частенько вдягає кімоно. Тому спорту в Росії — зелене світло. З багатьох спортивних дисциплін наш північний сусід може без проблем виставити п’ять однакових за силою складів команд.

Не хотілося б проводити паралелі й прямо пов’язувати ці речі, але якщо в глави держави чи перших осіб є особиста зацікавленість, спорт розвиватиметься, якщо її немає, то й спонсори не допоможуть.

 — Нещодавно Голова Верховної Ради зізнався, що піднімає 80-кілограмову штангу. Його приклад допоможе культивувати заняття фізкультурою?

 — Це, звичайно, добре, що Арсеній Яценюк піклується про своє здоров’я й розуміє, що чоловіча фізична сила також дає змогу презентувати себе. Але те, що поодинокі політики відвідують спортивні зали, мало пов’язане з масовим спортом.

Той же Арсеній Петрович, інші політики підтримують фізичну форму в елітних клубах під керівництвом досвідчених тренерів. А ми говоримо про доступність спортзалів, шкіл, футбольних полів і майданчиків.

— Нині комітет готує положення про дитячі юнацькі спортивні школи (ДЮСШ). Однак вони й нині існують. У чому тоді сенс документа, яка його мета?

— Головна проблема спортивних шкіл — невпорядкована нормативна база і, відповідно, неврегульоване фінансування. Її і повинне розв’язати положення про ДЮСШ, робота над яким триває уже 5 років.

Наприклад, обов’язкова кількість учнів для тренера, який тільки починає працювати, має становити від 54 до 68 осіб на одну ставку.  Як він набере таку велику групу? Необхідно врегулювати також наповнюваність груп. За видами спорту вона має бути різна. Одна річ – командні ігри: футбол, регбі, волейбол, а інша — одиночні: боротьба, пауерліфтинг, легка атлетика тощо.

Треба навести лад і у фінансовій підтримці перших тренерів у кар’єрі спортсмена. Звання «заслужений тренер» отримують ті, хто привів спортсмена до медалі, тоді як оминають увагою наставників, які знайшли, заклали базу і виховали майбутнього чемпіона. Потрібно обов’язково передбачити фінансові асигнування на їхню підтримку.

Також пропонується переглянути граничний вік спортсменів ДЮСШ. Нині він обмежений — 18 років, але, наприклад, метальники ядра виходять на пік своєї форми лише після 25 років. Отже, правонаступності після ДЮСШ немає. Якщо ж тренер спортшколи виховує спортсмена віком понад 18 років, то не отримує за це жодних коштів.

І ще одне. Вважаю, нам потрібно визначити пріоритетні види спорту залежно від їх популярності та розвиненості у регіонах України, тобто кількості спортсменів, що займаються цим видом спорту, відділень ДЮСШ та інших чинників.

— До обрання депутатом ви були тренером-викладачем у Черкасах. Які проблеми доводилося розв’язувати, яку мету перед собою ставили? 

— Справді, у Черкасах я маю учнів, які стали майстрами спорту міжнародного класу, чемпіонами України. Це Олексій Назаренко й Сергій Гречкосій. Узагалі, я більше працював над питаннями функціонування Федерації пауерліфтингу, відкриття спортклубів, створення умов, щоб люди могли тренуватися. 

Зокрема, у місті функціонує клуб «Школа чемпіонів». У ньому, до речі, викладає і мій тренер, неодноразовий чемпіон світу і Європи з пауерліфтингу, заслужений тренер України Всеволод Павлович Бабенко. Мета створення клубу – забрати дітей з вулиць, показати, що сильним бути не так уже й важко, головне – працювати над собою.

— Що для вас важче: установити за рік два світові рекорди чи керувати країною?

— Питання серйозне… Рекорди — це вже результат багаторічної роботи. У мене ж 33 роки активного змагального стажу. І досягнув певних висот тому, що був послідовний, наполегливий і впертий. Звичайно, свою роль зіграли фізичні дані, гени.

До першого «золота» я шість разів ставав срібним призером на чемпіонаті світу з пауерліфтингу. Зважаючи на те, що вперше я став чемпіоном у 44 роки, можете уявити, як фанатично я прагнув перемоги. Очевидно, так доля розпорядилася, що успіх прийшов до мене досить пізно. Головне, я домігся свого.

У політиці мені ще належить досягти успіху. Можна сказати, в ній я поки що першорозрядник. Щоб стати політиком, отримати значок депутата недостатньо, треба навчитися розуміти, що ти робиш, мати перед собою конкретну мету. Я радий, що нині у цій команді, що з нею прийшов у політику, бо тільки разом можливе зростання й прогрес, самостійно «пробиватися» набагато складніше.

— А несправедливості більше у спорті чи політиці?

— Суб’єктивні чинники мають місце будь-де, але якщо людина підготовлена, їй нічого не завадить, бо у неї є ціль, є готовність до перемоги, є морально-психологічні якості. Якщо робити все «чисто» і чітко, не давати приводу судді до сумнівів, нічого не завадить перемогти.

— До речі, на одній із перших нарад 2008 року в Міністерстві у справах сім’ї, молоді та спорту ви якраз відновили справедливість щодо спортсменів і тренерів пауерліфтерів: якщо раніше вони отримували 25 відсотків від суми преміальних, передбачених наказом міністерства  № 5046 від 25 грудня 2007 року «Про виплату грошових нагород спортсменам, тренерам і фахівцям із пауерліфтингу за успішний виступ у чемпіонаті світу (чоловіки, жінки)», то тепер отримуватимуть премії у повному обсязі.

— Справді, я був ініціатором зустрічі з міністром Юрієм Павленком, оскільки до мене звернулися представники Федерації пауерліфтингу, комітет ветеранів якого я очолюю. Мої колеги вказали на згадані «особливості» преміювання спортсменів, тому спільно з директором Департаменту неолімпійських видів спорту Олександром Артем’євим і віце-президентом Федерації пауерліфтингу Сіражутдіном Базаєвим ми знайшли потрібні аргументи для Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту.

— А в самому комітеті, зважаючи на різну партійну приналежність його членів, які знаходите аргументи, щоб політичні погляди не переносити на спортивні справи?

— Робота нашого комітету вузькоспеціалізована, кожен чітко розуміє, що і як потрібно робити. Які розбіжності можуть бути у мене, наприклад, з Ельбрусом Тедеєвим із Партії регіонів, коли ми стільки років поспіль тренувалися на олімпійській базі у Кончі-Заспі, їли одну кашу? У комітеті практично всі рішення приймаємо одностайно.

— Уже тривалий час у Верховній Раді відбуваються перманентні протистояння з блокуванням трибуни. Чи берете ви у них участь і чи є щодо цього своєрідний кодекс депутатів (у силовому протистоянні можуть бути задіяні тільки народні обранці у середній вазі, спортсменам забороняється використовувати свої професійні навички)? 

— Жодного кодексу депутатів не існує. Потрібно у цій ситуації не втрачати голови, мати почуття міри та не переходити дозволену межу.

— У цьому сенсі як ви ставитеся до того, що депутатів, умовно кажучи, без юридичної освіти називають «кнопкодавами»?

– За великим рахунком, ми всі стаємо «кнопкодавами» під час голосування. Прем’єр-міністр Черчілль називав таких членів свого парламенту «заднескамеечниками». Нормально, що серед депутатів є лідери і «ведені». Упевнений, що у парламенті зібралися фахівці, діяльність яких пов’язана з різними сферами життя держави, явних невдах немає у жодній з політичних сил.  Показником ефективності нашої роботи точно не є епатажні виступи з трибуни, як із броньовика. Люди справи, як правило, не рвуться до мікрофона, не дрейфують від камери до камери, а здійснюють копітку, непоказну роботу в комітетах, в окрузі.

— Як тоді донести до депутатів, які не є фахівцями у спорті, потребу збільшення фінансування?

— Різні види спорту потребують диференційованого фінансування. Якщо провести паралелі між олімпійськими й неолімпійськими видами, то у 2007 році в олімпійському виді спорту золота медаль була лише одна: її завоювала Анна Безсонова. А з неолімпійських видів – 70 золотих медалей! До речі, у 2009 році в Тайвані відбудуться ігри саме з цих видів спорту. Це буде великий спортивний форум, який включатиме  пріоритетні для нашої країни самбо, бальні танці, стронгменівські дисципліни, ігрові види спорту. Тому підготовці до цих ігор також потрібно приділяти достатню увагу.

Вірю, що й на цьогорічній Олімпіаді в Пекіні наші спортсмени всупереч «турботі» держави про них здобудуть медалі, й гімн України пролунає не раз.

— На завершення розкажіть, будь ласка, про ваш «фірмовий» спортивний номер, який ви показуєте на змаганнях.

— У мене й справді є такий ефектний елемент шоу: я надуваю грілку так, що вона лускає. Можете вдома спробувати, наскільки це «легко». Хтось із моїх колег рве колоду карт, хтось — штангістські лямки. Головне тут – здивувати глядача.

 

Інтерв’ю взяли Олексій Сищук і
Сергій Короленко.