Шураї Меллі нове явище Афганістану

Людмила Коханець – політичний оглядач газети «Голос України» працює у виданні з грудня 1990 року. Автор низки публікацій з "гарячих точок" Придністров'я, Молдови й Румунії, Грузії та Абхазії, Північної Ірландії, Чечні, а тепер й Афганістану. Її герої – і військові, і цивільні – кожен тамує свій біль відвертою розмовою, доводить свою правду.
…Навесні, коли з'являється черемша й Людмила бачить її в руках продавщиць, відвертається: у кавказьких горах Чечні саме черемша проростала крізь трупи російських солдатів. Минуло надцять років, а вона й досі перед її очима.

Афганістан (Afghanistan), Ісламська Держава Афганістан (від Upa-Ghana-Stan, на санскриті «земля об'єднаних племен») – країна на півдні Центральної Азії, що межує з Таджикистаном, Туркменистаном і Узбекистаном на півночі, з Іраном на заході та Пакистаном на півдні і сході.
Територія – 647 500 км2 (40-ве місце у світі). Населення (2006, прибл.) – 31 056 997 осіб (38-ме місце). Столиця – Кабул. Офіційні мови – пушту і дарі. Грошова одиниця – афгані.
Адміністративно територія Афганістану поділяється на 7 провінцій і 6 областей.
Президент – Хамід Карзай. Прем'єр-міністри: Ахмед Зія Массад, Карім Халілі. Незалежність (від Великої Британії) – 19 серпня 1919 року. Національний гімн «Фортеця ісламу», «Серце Азії».

«Радісна» новина припадає на третій день мого перебування в Афганістані: у Кабулі – серія терактів. Смертники попри всі заходи безпеки знов проникли в місто. Вранці один із них на замінованому автомобілі атакував групу військових, є жертви серед випадкових перехожих. Інший, «зодягнений» у бомбу, рвонув за чеку біля мечеті. На вулицях афганської столиці, і так щедро «прикрашених» автоматниками, з’явилися бронетранспортери. Зранку парламент, урядові, поліцейські та військові структури під посиленою охороною – у місті оголошено підвищений рівень безпеки.

Авто, на якому мене підвозять до законодавчого органу – Національної ради, охоронці стрімко відганяють від шлагбаума. Втім, майже одразу опускають автомати, тільки-но виходжу з машини: вочевидь, мій мирний вигляд розвіює підозри про наявність смертоносного начиння мого пояса. У бюро перепусток (щось схоже на популярний дачний вагончик) довго придивляються до картки акредитації, виданої в тутешньому Міністерстві закордонних справ, і зрештою запитують, чи маю знайомих серед працівників апарату парламенту, хто поручився б за мене. Оскільки таких зв’язків ще не встигла завести, змушена чекати якогось дозволу. Чийого саме, не розторопав навіть перекладач Усман. Тому дипломатично каже, що треба чекати, бо «в Кабулі теракти». Чекаю...

Нарешті моєю долею переймається чоловік, який знає, що «Київ – дуже гарне місто», і це стає, спасибі рідній столиці, недознівеченій архітектурними «дослідами» останніх градоначальників, найліпшою запорукою чистоти моїх журналістських намірів. Мені видають жадану перепустку – клаптик паперу з якоюсь закарлюкою і проводять на обшук: працівниці служби безпеки, на відміну від наших «пошуковиків», обстежують не лише вміст сумки, а й кожний рубчик одягу, де, за бажання, можна «заникати» пластикову бомбу. Знаходять у кишені лише завбачливо заготовлені плитки українського шоколаду, який і вручаю їм як нагороду за пильність. Приємне здивування, «ташакор» (дякую) – і я потрапляю на «об’єкт».

Приписи ісламу вищі за партійні прописки

Парламентські вибори відбулися в Афганістані у вересні 2005 року. Так після 32 років перерви в країні відновилася робота законодавчого органу, обірвана війнами та міжклановими сутичками. В умовах громадянського розбрату, коли озброєна опозиція контролювала більш як 80 відсотків території, «всенародні, вільні й демократичні вибори» були б ще більшою утопією, ніж «повернення великого футболу» на стадіон зруйнованого Грозного. Парламент став спогадом і... мрією, як повернення до нормального мирного життя.

Уперше про проведення всенародних виборів згадали в домовленостях Боннської конференції 2001 року, на якій ішлося про врегулювання «афганського питання». А ще через два роки на Лоя Джирзі (Всеафганській Раді)  було ухвалено Конституцію країни, в якій передбачалося створення  Шураї меллі – Національної ради. Про структуру відродженого два з половиною роки тому парламенту розповідає заступник секретаря Мохамад Салех Салджукі (фото на стор. 52 внизу).

Щоправда, на початку нашої розмови трапився конфуз. Несподівано з’ясувалося: перекладач Усман, що справді непогано знає російську (десять років жив у Росії, в Бєлгороді) і був мені добрим гідом по кабульських базарах і урядових установах, абсолютно «плаває» в політичних термінах. Тому Шураї меллі в його тлумаченні виявився... двоповерховим: «Кімнатка на першому поверсі» й «Кімнатка на другому». На якийсь час я краще розуміла пояснення пана Салджукі мовою дарі, ніж Усманів переклад. «Який поверх, яка кімната, що ви кажете? Має йтися про верхню і нижню палати...» «Добре, – погодився мій зговірливий тлумач, – хай буде маленька й велика палатки...»

Спасибі, мій співрозмовник зрозумів, що ми заплуталися в «метражі палаток», і попросив секретаря знайти когось із апаратних знавців російської мови. «Весела» картина виходила: Усман щось жебонів про своє нерозуміння парламентської лексики, а ми із заступником керівника «першого поверху» відчайдушно розкланювалися одне перед одним, наче заводні ляльки. Доки надійшов Хамід, співробітник міжнародного відділу, між іншим, випускник Київського університету, у його «землячки» від затяжної посмішки зводило щелепи...

У нижній палаті (Вулусі джирга) 249 депутатів, із них 68 – жінки. Це  обов’язкова квота, прописана в Конституції: кожна з 34 провінцій має бути представлена двома парламентаріями слабкої статі. (У країні, де, здавалося б, панують суворі до жіночої активності звичаї, гендерне питання розв’язалося ліпше, ніж у західних державах!) Вибори відбулися за мажоритарною системою в усіх  провінціях, навіть на гарячому від клімату, а ще більше від воєнних сутичок Півдні. У верхній – Сенаті (Мішану джирга) 102 депутати: дві третини з них обираються в провінційних та повітових радах і одна третина призначається президентом країни за чіткою квотою (стільки-то жінок, стільки-то релігійних, політичних діячів, учених...). Як запевнив трохи пізніше в інтерв’ю секретар парламенту Абдулсаттар Хавасі (фото на стор. 53 праворуч), до Національної ради обрали найрозумніших людей Афганістану: «Вони репрезентують різні партії, але насамперед інтереси всього народу».

Політично-ідеологічний спектр депутатського корпусу справді доволі широкий (в Афганістані зареєстровано понад 80 партій): від колишніх талібів і нинішніх ісламістів до колишніх комуністів. Більшість мандатів опинилася в руках колишніх моджахедів. Однак, незалежно від партійної прописки чи ідеологічних симпатій, усі члени парламенту зобов’язані дотримуватися слів присяги, яку вони склали на першому спільному засіданні Національної ради, відкритого, до речі, президентом: «В ім’я Бога милостивого і милосердного. Клянуся, згідно з приписами ісламу й цінностями Основного Закону, для забезпечення національної єдності, захисту вищих інтересів країни чесно й сумлінно виконувати свої завдання». Наскільки депутатські зобов’язання відповідають реальному стану речей, судити з дипломатичних відповідей моїх співрозмовників важко. Парламентарії скрізь вирізняються вмінням говорити красиво. Але оскільки в Афганістані ще не домінує принцип національної єдності над розбратом Півночі й Півдня, а самі моджахеди, що, нагадаю, становлять більшість, під час «спікеріади» вийшли на «стежку війни» один проти одного, можна зробити висновок: два з половиною  роки – надто малий термін для «чесного й сумлінного виконання завдань» заради «вищих інтересів країни».

У нижній палаті парламенту створено 18 постійних комісій. Частина з них за назвою відповідають українським аналогам: у міжнародних справах,  з фінансів, бюджету, банківської діяльності, а деякі для нас зовсім «екзотичні», як, наприклад, у справах жінок. Вулусі джирга за регламентом працює дев’ять місяців, розбитих на дві сесії, після кожної в депутатів півторамісячні канікули. Відпочити їм не зайве, адже впродовж сесії вони мають шестиденний робочий тиждень:  у понеділок, середу й суботу – пленарні засідання, у вівторок і неділю (в Афганістані вихідний день – п’ятниця) – робота в комісіях і в четвер – зустрічі з виборцями. Я сама бачила, як у спеціальному приміщенні на своїх обранців чекали «ходоки» з гірських районів: з обвітреними обличчями, запаленими очима і якимсь відстороненим виглядом, наче чекали не на вирішення справ, а відпочивали перед майбутньою дорогою назад.

До речі, бути депутатом хоч і престижно за статусом і зарплатою (вона, як на тутешні масштаби, просто вражає: 1200 доларів на місяць – це не 5 доларів середньої пенсії і навіть не 200 місячної платні для чиновників апарату), але небезпечно. І справа не в зацікавленості правоохоронних органів: законодавці мають дипломатичний імунітет, притягти їх до відповідальності можна лише за згодою парламенту (такого прецеденту ще не траплялося). Парламентарії – такий само бажаний об’єкт для терактів, як найвищі військові та поліцейські чини. Недаремно закон передбачає для кожного з них по два охоронці (насправді декотрих супроводжує й по десять бодігардів), а нині йдеться про збільшення цієї кількості принаймні вдвічі.

Заступник секретаря Мохамад Салех Салджукі наводить статистику депутатської активності. За два роки їм надійшло на розгляд 170 законопроектів, 56 вони вже ухвалили. Серед них  – закони про пресу, політичні партії, демонстрації і протести, поліцейську реформу, мінеральні добрива, охорону здоров’я. Під час нинішньої сесії депутати мають намір ухвалити закони про держслужбовців і протидію корупції, а також внести поправки до закону про боротьбу з наркозагрозою. Ще одне завдання – розглянути можливість проведення дострокових парламентських виборів, об’єднавши їх задля економії коштів із черговими президентськими. Більшість парламентаріїв заради бюджету начебто згодні добровільно відмовитися від цілого року владних повноважень.

Питаю про відносини між більшістю й опозицією. Особливо мене цікавить «поведінка» колишніх талібів – саме з огляду на теракти, якими «славиться» «Талібан».  «Вони приймали нашу Конституцію, – пояснює пан Салджукі, – і відмежувалися від тих, хто нині воює проти нас. Використовують депутати не зброю, а політичну боротьбу – в рамках Основного Закону». Втім, співрозмовник визнає, що політична боротьба подекуди опирається на «арсенал»: «Слава Аллаху, до кулаків не доходить, інколи в запалі дискусій депутати кидають один в одного  пластиковими пляшками з водою...» Це, запевняє він, єдина розкіш, яку можуть собі дозволити колеги: ні більшість, ні опозиція ніколи не використовують як аргумент блокування роботи парламенту. Цілком випадково саме в цьому місці заступник секретаря відволікся на пропозицію: було б добре, якби українські депутати обмінялися з афганськими колегами досвідом парламентської роботи. Все-таки він багатий порівняно з їхнім. Це – «дуже гарна підмога всім нам». З патріотизму й гордості за український парламент я промовчала про ймовірні наслідки ескалації такої підмоги, особливо в контексті взаємостосунків депутатських «фронтів». В Афганістані  навіть не підозрюють про масштаби  «багатства» нашого досвіду в цьому плані:  пляшки з водою – це дитячі пустощі на тлі «джентльменських наборів» справжнього законодавця...

Парламент і виконавча влада, як зведенята.
На людях дружать, між собою чубляться

У парламенту непрості стосунки з виконавчою владою та президентом, хоча про це розповідають дуже ухильно. Відомо, що торік відбулося кілька гучних конфліктів між сторонами: депутати зажадали відставки міністрів закордонних справ та у справах біженців і репатріантів через їхню незадовільну роботу, але Хамід Карзай на такий крок згоди не дав. Також не одержали вотуму довіри в парламентаріїв голова Центробанку та один із членів Верховного суду. Але й тут наштовхнулися на опір президента, що призвело до нових суперечностей. Тим часом Конституція надає парламенту право запрошувати на засідання для звіту про свою діяльність членів уряду і навіть висловлювати їм недовіру, однак цей сегмент повноважень, як бачимо, часто нехтується виконавчою гілкою.

Політологи у відвертих розмовах стверджують, що парламент і глава держави, несамостійні у своїх діях, бо здебільшого керуються побажаннями США. Тому й депутатські протести проти певних рішень виконавчої влади такі мляві. Однак в інтерв’ю голова Національної ради Юнус Каноні рішуче не погодився з такою оцінкою. Принаймні в тій частині, що стосується законодавчого органу. «Неправильно порівнювати молодий афганський парламент із парламентами інших країн, – наголосив він. – Уже є великим досягненням, що політики різного спрямування зібралися в одних стінах. А суперечності між законодавчою та виконавчою владою свідчать про те, що парламент в Афганістані є відносно новим явищем...»

Пан Каноні  побіжно заперечив і прив’язку рішень парламенту до вказівок із Вашингтона:  наприкінці минулого року депутати подали на розгляд президентові свою стратегію стабілізації військово-політичної ситуації в країні. Її суть: гарантом стабільності  в Афганістані мають стати власні сили безпеки, а не «позичені», як це вважає глава держави.

Діяльність парламенту постійно й досить докладно висвітлюють місцеві мас-медіа. Я мала можливість переконатися в цьому впродовж свого перебування в Афганістані: і з допомогою перекладача, і просто ввімкнувши в номері готелю телевізор. Ключове слово «парламоне» лунало в телерепортажах із такою само частотою, як, на жаль, усе ще поширений тут термін «терористичний акт». Повністю хід засідань Національної ради подає й офіційний друкований орган нижньої палати – газета на кшталт «Голосу України» в її «депутатській» частині. Є в парламенту й своє «Віче» – щоквартальний журнал «Шура» (Рада).

До речі, про свободу слова. Недавно афганського журналіста Саєда Камбакхшу засудили до смертної кари. Це викликало велике збурення в середовищі його колег і міжнародних правозахисників. Місія ООН зі сприяння Афганістану закликала судову владу переглянути вирок, бо він  підриває засади правосуддя в країні, що проголосила відданість універсальним принципам прав людини.

У парламенті впевнені, що після такого резонансу надто суворий вирок пом’якшить апеляційна інстанція, хоча й не вважають вчинок журналіста зовсім безневинним. Як запевнив пан Хавасі, в Афганістані немає цензури й панує повна свобода слова. Єдина засторога (вона виписана і в Конституції, і в законі про пресу): не виступати проти найсвятішого для кожного мусульманина – релігії. Саєд порушив це правило, надрукувавши зібрані в Інтернеті матеріали про роль жінок в ісламському суспільстві. Його звинуватили в поширенні матеріалів, що ображають іслам. Схоже, навіть за відсутності цензури ця стаття може бути пасткою для необачного вільнодумця.

* * *

...Здається, у мене є шанси не затримуватися більше перед віконцем бюро перепусток афганського парламенту. І славний Київ тут ні до чого. Тепер «поручитися» за мене, сподіваюся, можуть не тільки працівники прес-центру, а й керівники «палаток». Принаймні на прощання всі вони дякували українській журналістці за те, що взагалі до Афганістану приїхала, а тим паче за виявлений інтерес до діяльності Національної ради. Усман же порадив берегти візитки. «Наступного разу зателефонуємо самому Юнусу Каноні...». Втім, йому «підходить» і хтось нижчий за рангом. Головне, щоб одразу провели всередину парламенту...

Автор: Людмила Коханець