Легали

Журналіст «Віча» Олексій СИЩУК попросив прокоментувати ситуацію з численними випадками нападів на іноземних громадян у Києві представника одного з київських вузів, а також іноземних студентів — громадян Ірану й Туреччини, які постраждали від побиття.

Борис Циганюк, керівник управління міжнародних зв’язків Національного технічного університету України «КПІ»:

— 19 лютого на території студмістечка відбулися збори близько п’ятисот іноземних студентів не лише КПІ, а й інших навчальних закладів. Під час розмови з їхньою делегацією ректор КПІ Михайло Згуровський підтвердив, що кількість нападів із побиттям іноземців, зокрема й на території студмістечка, останнім часом на порядок збільшилася.

А наслідком зібрання став лист до держустанов, зокрема до Комітету Верховної Ради з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією. Вважаю, проблему расизму, чи міжнаціональної нетерпимості, треба розглядати комплексно.

Необхідно й формувати позитивну громадську думку щодо співпраці та мирного співіснування українців із громадянами інших держав.

ОСМАН, іранець, студент 3-го курсу КПІ, народився в Ірані, до навчання в Україні мешкав у Туреччині.

— Це сталося два роки тому, о пів на сьому вечора, коли я повертався зі своєю подружкою від метро «Політехнічний інститут» до гуртожитку. На півдорозі, у неосвітленому місці, нас зупинили… Я помітив чотирьох молодиків, пізніше дівчина сказала, що їх начебто було семеро. Вони мовчки підійшли й почали мене бити. Пам’ятаю тільки, що перед цим почув свист — певно, то був сигнал. Діяли організовано… Досі болить праве коліно, а так усе обійшлося. Міліції я не розповідав, бо це марна справа, лише кільком друзям.

— Як ти гадаєш, ці люди стежили за тобою чи зустріли вас випадково?

– Вони вийшли на вулицю саме заради цього (пари закінчилися, студенти поверталися додому). Скінхеди багато часу  витрачають на підготовку нападу, сигнали, екіпіровку, «ролі». Мої друзі майже щодня розповідають про випадки побиття іноземців…

— Твоє життя, графік якось змінилися після того випадку?

— Скажу відверто: столиця Туреччини — Стамбул набагато  небезпечніший за Київ. Там у центрі міста в обідній час у мене штрикнули ножем, щоб відібрати дорогий мобільник. Тож у вашому місті спокійніше, хоч і трапляються випадки вбивств. Головне, щоб міліція захищала всіх жителів України. «Бритоголовим» не можна дозволяти стати сильнішими.

— Чи є в Києві місця, куди ти не підеш за жодних обставин?

— Я не гуляв би територією КПІ, особливо після 17-ї години. Там багато студентів, охорона практично відсутня. Знаю випадки побиття просто поблизу гуртожитку.

Кілька тижнів тому іноземні студенти  влаштували мітинг біля стін КПІ. Представники різних країн говорили з ректором, пояснювали йому проблему. Та видимих результатів поки що немає. 

ТАРКАН, студент 4-го курсу КПІ, громадянин Туреччини:

— Нещодавно на території інституту побили іранського студента й китаянку. Тих, хто це зробив, знайшла міліція й допитала. Кожен із хлопців спокійно розповідав: вони, мовляв, «нічого не планували, просто йшли й побачили іранця. Усі вдарили, і я теж ударив. Потім розійшлися».

Ненормально, що такі випадки класифікують як хуліганство, ніхто не вбачає в цьому міжнаціональної ворожнечі. І міліція так само ставиться до 99 відсотків випадків. Коли китайські студенти на Борщагівці сідали в трамвай, на них напала група молодиків. Дуже сильно побили. Під кінець узяли паспорт і зі словами «їдьте звідси» вирвали першу сторінку. Грошей не взяли…

Ще у 2006 році в КПІ такого не було. Не знаю, звідки взялися ці люди. У них немає роботи, немає занять. Вони ризикують своїм майбутнім, кар’єрою, репутацією… До того ж більшість скінхедів не полюють за коштовними речами, лише б’ють. 

У Києві постійно житимуть іноземці, тому лише формальне привернення уваги не допоможе. Потрібен прецедент — суд над скінхедами. Доки цього не буде, доти стіни КПІ «прикрашатимуть» написи на кшталт «Україна для українців!», «Дякую тобі, Боже, що я не москаль, не єврей і не хач».

Від редакції. Наші іноземні співрозмовники через побоювання помсти не побажали фотографуватися для журналу. І прізвища їхні ми не називаємо саме з цієї ж причини. Такі, на жаль, реалії в Києві для багатьох іноземців. Легальних — також.