№5, березень 2008

Ратуша, церква й сироварня. А у нас?Ратуша, церква й сироварня. А у нас?

Крізь терня до... тернів

Ідея створити сироварню виникла у 1994 році, коли я перебував у Франції. За основу було вирішено взяти швейцарську технологію. Вже наступного року я був у Альпах. Потім швейцарці приїхали в Селище, змонтували обладнання, профінансували й збудували очисні споруди. У Швейцарії у центрі кожного села є ратуша, церква та сироварня – це їхні візитівки. У нас зазвичай є лише сільрада.

Коли ми тільки починали працювати, то проблеми були з бюрократами, нині проблеми геть інші. Першого року роботи на сироварню молоко щодня продавали 275 селян. Тепер лишки молока приносить із десяток осіб. Селяни, здаючи нам 3–4 літри молока, мали ще одну місячну пенсію. Нині ситуація змінилася. Люди, котрі тримали худобу, постаріли. Молоді займатися цією важкою працею не вміють і не хочуть. А держава жодним чином не підтримує тваринництво. У селах робочі місця є лише для педагогів, у сільрадах і на пошті. Усі інші люди або бідують, або їздять на заробітки. Після розпаювання колгоспних земель селяни отримали по 70 соток. Створити міцне господарство на такій грядці неможливо. Є закон про підтримку виробництва молока, що передбачає дотацію на літр молока 20–25 відсотків од собівартості. Але закон не працює. Чому мінеральна вода коштує дорожче за молоко? – запитують мене селяни. Як їм пояснити, що смоктати воду із землі – це бізнес, а утримувати худобу – це не бізнес? З водою жодного клопоту. А молоко – живий продукт. Воно живе, доки людина його не споживе. І про нього треба дбати.

Зустріч верхів та низів

Одного разу на вулиці Хуста я зустрів пана Петра Симоненка. Підійшов до нього, представився. У мене одне запитання, кажу. Ви запевняєте, що боретеся за підтримку селян, скажіть мені, хто блокує фінансування видатків, передбачених законом про підтримку виробників молока? Він мені відповів: «Наверху». Я й досі думаю: де це воно, «наверху»?

Зав’яжімо стрічку, розрізану під час відкриття сироварні

Приїздить до мене співробітниця Держстандарту й запевняє, що хоче допомогти. Пані, кажу я їй, дуже сумніваюся в допомозі інспекторів, бо я їх багацько бачив. Вона оглянула підприємство, взяла проби продукції й дає чималий формуляр. Відзвітуйте, каже, про прибутки за останні три місяці, бо згідно з постановою Кабміну ви маєте сплачувати податок в обсязі 40 відсотків од прибутку. Я відповідаю їй, що не можу сплатити такі гроші. Нічого, каже, я вам допоможу задекларувати лише частину прибутку. Дякую за пропозицію, кажу, але я так працювати не звик. А потім у нас в обласному управлінні Держстандарту понад місяць тривали суперечки. Я доводив, що оподатковуються лише самопресувальні напівтверді сири. Мої ж сири напівпресувальні м’які та пресувальні напівтверді. Інспектор зі мною не погоджувалась. Я вимагав, щоб претензії були викладені письмово, бо ми з партнером маємо намір податися до Києва і показати їх у Міністерстві сільського господарства. Сироварня колись відкривалася дуже пишно. Ми її закрили б теж пишно. Урочисто, під музичний акомпанемент зав’язали стрічку, розрізану під час відкриття. Бо, мабуть, немає в Україні жодної сироварні, що могла б сплатити податок у 40 відсотків. Конфлікт ми врешті владнали. А його причину пояснив мені один старий чиновник: є, каже, синдром інспектора – це прагнення за будь-яку ціну знайти порушення й накласти штраф, бо який тоді з тебе інспектор.

Свого часу у Швейцарії

Працюючи на сироварні у Швейцарії, я теж стикався з інспектором. Коли той приїхав, я побіг до директора: до нас приїхав ревізор, що робити? Нічого, відказує він, роби свою справу, а інспектор робитиме свою. Оглянувши завод, інспектор знайшов поламаний кран і обурений поїхав. Що ж тепер буде? – запитую директора. Усе буде гаразд, відповідає, кантон дасть гроші на ремонт крана.

Я об’їздив чимало швейцарських сироварень. В одному містечкові мені показали три заводи: на першому були сучасні очисні споруди, на другому – абиякі, а на третьому – жодних: стоки стікали просто в річку, а довкола потоку чорніла вигоріла земля. Я не міг збагнути: чому це підприємство досі не закрили? А швейцарці, в яких я запитував про це, не могли збагнути, як це можна закрити підприємство. Вони пояснювали: якщо завод має проблеми, то кантон зобов’язаний допомогти їх розв’язати, бо від закриття нікому ліпше не стане – ні власникам, ні працівникам, ні кантону.

Автор: Петро ПРИГАРА

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня