№5, березень 2008

«Зануда», або «Ти козацьким шаблям помолися»

Перша, унікальна, широкомасштабна… Ці визначення – про авторську «Всесвітню козацьку енциклопедію ХV – початку ХХІ століть» Богдана Сушинського, який здійснив те, на що не спромоглися цілі наукові колективи: уклав надійний довідник про історію лицарства не лише в Україні, а й у Європі та Азії.

Чи зустрічався Іван Сірко з д’Артаньяном?

Богдан Сушинський – один із найпомітніших, найяскравіших і найзагадковіших представників сучасної української еліти. Інтелектуально-духовної, козацької, аристократичної. Він єдиний із нинішніх майстрів слова – генерал-отаман Українського козацтва, граф, світлий князь. А ще академік Міжнародної академії наук, освіти, індустрії та мистецтв при ЮНЕСКО (США), один із засновників і керівників Міжнародного лицарського ордену архістратига Михаїла. Автор першої «Всесвітньої історії лицарства» та першої «Всесвітньої козацької енциклопедії», унікального збірника есе «Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців ХV–ХІХ століть», а також п’ятдесяти художніх, науково-популярних і документальних книжок. Нагороджений орденом Христа Спасителя (отримав від Святійшого Патріарха Київського та всієї Руси-України), орденом Архістратига Михаїла ІІ ступеня, орденом Лицарської доблесті трьох ступенів, медаллю Святого Амброзія, яку було вручено в м. Ароні (Італія) на з’їзді світового лицарства. Лауреат міжнародних премій ім. О. Дюма, ім. І. Мазепи, а також премій ім. М. Трублаїні та ім. Е. Багрицького. Першим удостоєний Міжнародної премії Українського козацтва «Лицарське перо»…

– Пане Богдане! Ви дебютували новелами, написали чимало повістей, романи «Через міст над бистриною», «На тій землі за пагорбом» та «Морава». Цей твір у вісімдесяті роки минулого століття набув значного розголосу. Ви стали одержувати великі гонорари, здобувати премії, мандрувати світами. Коли і як захопилися козацтвом?

– На романтичному рівні – ще в студентські роки. Тоді мене особливо вразив один епізод: участь українських козаків на чолі з Іваном Сірком на боці Франції у знаменитій Тридцятилітній війні, що, як відомо, тривала з 1618-го до 1648 року. Після затяжних битв ця до краю виснажена країна звернулася по допомогу до Польщі. Король Владислав IV вагався. І тоді посол Франції у Варшаві граф де Брежі порадив найняти українських козаків. Богдан Хмельницький та Іван Сірко помчали до Франції, провели переговори й послали туди 1800 козаків.

Якби наші пращури не взяли участі в Тридцятилітній війні, то, звичайно, не зустрілися б із відчайдушними мушкетерами славетного д’Артаньяна. Та головне інше: наші сміливці засвідчили на світових обширах не лише свою відвагу, а й шляхетність, овіяли славою рідну землю.

Зрозуміла річ, що зустріч козаків із мушкетерами глибоко вразила мою ще юнацьку душу, розбурхала уяву. Я кинувся до бібліотек, пізніше занурився в архівні матеріали. Пишався тим, що наших звитяжців повів сам Богдан Хмельницький. Та згодом допевнився, це – легенда. Насправді загін очолював Іван Сірко. Про участь наших козаків у Тридцятилітній війні я написав цикл «Лицарі кардинала», до якого ввійшли романи «На вістрі меча», «Французький похід», «Вогнища Фламандії» та «Шлях воїна».

– За вашою версією, навіть кардинал Мазаріні так і не збагнув, як сталося, що існує сильна постійна армія на бездержавних, фактично безкордонних теренах.

– Я тривалий час шукав у Франції неспростовні, так би мовити, первісні документи про зустріч Івана Сірка та д’Артаньяна. На жаль, не натрапив на них. І повів із читачами відверту розмову: там, де йшлося про факти, реальні події, подав розлогі цитати з хронік, навів інші численні історичні відомості, а де вдавався до вимислу чи домислу, то не приховував цього. Почав писати цикл іще наприкінці вісімдесятих років минулого століття, а з’явився друком чотиритомник лише 1994 року. І не в якомусь відомому прокозацькому центрі, а в Донецьку.  Тоді я ще раз переконався: Україна – справді соборна держава, а козаки-лицарі – її віддані сини.

– Воістину, пане Богдане, наш народ – великий, дрібні – грошолюбці. Вони не знайшли, точніше, не захотіли знайти коштів на видання першого в Україні збірника, в якому вміщено есе про гетьманів, кошових отаманів і полководців козацько-повстанських військ.

– Книжка «Козацькі вожді України» має майже сімсот сторінок документальних текстів, численні ілюстрації. Нещодавно з’явилося друком доповнене й доопрацьоване перевидання. Там уже подано 215 відомих, маловідомих і зовсім невідомих імен. А тоді, наприкінці дев’яностих років минулого століття, я був на грані розпачу. Окремі есе друкували в газетах, здобували схвальні відгуки, а я все ще не міг знайти видавця. Звертався до багатьох державних і недержавних структур, бізнесменів – усі відмовляли, посилаючись на різні причини. Та незабаром доля всміхнулася: на допомогу прийшов пан Ісмаїлов. Уявляєте? Азербайджанець, до того ж мусульманин, фінансово підтримав видання про українське козацтво.

«Про Францію я писав у Парижі…»

– Мабуть, не один історик хотів би довідатися, де та як ви збираєте багатющі матеріали.

– Для мене важливо те, що навіть деякі професійні дослідники враховують дані моїх книжок та публікацій у періодиці. А їх, до речі, тисяч зо три. Народилося своєрідне означення: «зануда». Цілком погоджуюся з ним, ба навіть пишаюся таким «титулом». Я справді нічого не приймаю «на віру». Кожен факт перевіряю, всі дані уточнюю, завжди шукаю першоджерела. Іноді опрацьовую сотні документів, щоб написати кілька сторінок про того чи того козацького отамана. Герої моїх романів діють у багатьох країнах. Я побував у всіх, у деяких – не раз. Про Францію я писав у Парижі, про Німеччину – в Берліні, про США – у Сан-Франциско. Об’їздив уздовж і впоперек Румунію, Польщу, Чехію, Грецію, Італію…

– З вашої ініціативи в Одесі споруджено пам’ятник отаманові Чорноморського козацтва Антону Головатому…

– Свого часу (це був уже вінець так званої горбачовської перебудови) я став депутатом міськради й очолив комісію з питань культури. Якось принесли на затвердження список пам’ятників Леніну. Я був подвійно шокований: по-перше, тому, що в Одесі – 130 монументальних зображень вождя, а по-друге, що це – надсекретна інформація. Звичайно, я той список не завізував. Пізніше пам’ятники пролетарському вождю, крім двох, знесли.

Загалом же Одеса (бодай у назвах вулиць, площ, великих і малих архітектурних форм) усе-таки українізується. Так, замість усіляких чужоземних і чужорідних назв уже з’явилися проспекти та бульвари з давніми історичними найменнями, вулиці Лесі Українки, Шухевича… Вдумаймося: в Одесі – вулиця Шухевича! А ще, замість довжелезної Московської, яка тягнулася через увесь козацький (!) Пересип, нині маємо вулицю Чорноморського козацтва! У центрі міста, на чотирикутній, справді європейській площі, постав і величний пам’ятник Антонові Головатому. На мій погляд, це найкращий у світі пам’ятник козакові взагалі й українському козакові зокрема. Скульптор пан Токарєв – до речі, росіянин, петербуржець – постійно консультувався зі мною. Я переконаний: ось так треба діяти на своїй землі скрізь, завжди й в усьому.

– Саме ви, Богдане Івановичу, задумали й здійснили 1999 року перенесення праху гетьмана Івана Мазепи з румунського міста Галаца до Батурина. Пригадаймо ще раз, як усе це відбувалося, що, зокрема, залишилося поза хронікою тих днів.

– Було відомо, де Мазепа похований. Знали й те, що його кісток не збереглося: викинули з монастиря в Дунай, а обитель знесли. Та все ж ми чітко визначили місце могили, взяли з нього землю, з якою назавжди поєднався гетьманський прах. Поклали в урну, опечатали й освятили. На кордоні запитали: «Що це?». Я відкарбував: «Прах Івана Мазепи – глави нашої держави». Потім додав: «Що ви як офіцер української армії повинні зробити?». Прикордонник виструнчився біля урни й віддав честь. Ось так формуються справжні сини України, її захисники, новочасні лицарі. Усе це я змалював у романі «Гетьман Мазепа: повернення до Батурина».

– Яке воно, сучасне українське козацтво?

– Нещодавно з’явилася друком моя книжка «Лицарі приморського степу. Історія чорноморського козацтва XVІІІ–ХХ століть». Там простежено всі етапи його становлення, боротьби з чужоземцями. Нині скрупульозно досліджую найновіші документи про сьогодення козацтва. Не сприймаю шароварів та оселедців, інших суто етнографічних ознак. Маємо свою форму, на погонах – восьмикутні зірки. Та найголовніше те, що ми утверджуємо такі ідеї: державність, українська мова, православна віра, вірність Україні, мужність задля захисту України, порядність і глибока духовність. Оце вона і є – житейська, біблійна, а отже, й козацька першооснова нашої національної ідеї.

Увічнений у назві летовища

– Знову й знову хочеться повернутися до малодослідженого аспекту – всесвітньої козацької слави…

– Не маю жодних вагань: слава українських козаків світова. Тисячі й тисячі синів нашої землі виборювали її шаблями в різні часи на величезних територіях: від найпівденніших степів, де минуло моє дитинство, – до Скандинавії, від Кубані – до берегів Мальти, від Сходу – до Піренеїв та Ла-Маншу. Наведу лише один яскравий приклад: діяльність Григора Орлика – сина славетного гетьмана України в еміграції Пилипа Орлика. У Швеції, куди перебрався батько, Григір вступив до королівської гвардії Карла ХІІ і здобув перше бойове хрещення. Навчався в Лондонському університеті, опанував кілька мов. Пізніше доля повела загартованого не в одній битві українського лицаря до Парижа. Там він і став одним із найвидатніших французьких полководців XVІІІ століття, графом, генерал-лейтенантом армії Людовіка XV. Григора Орлика шанобливо називали генералом Орлі. Французи не забули про нього: увічнили в назві всесвітньо відомого летовища. А ми?

– А ми, Богдане Івановичу, не знаємо, де похований великий син України. І це не виняток.

– На жаль, справу маємо із закономірністю, яка характерна для всієї історії козацтва. Жоден із гетьманів чи відомих отаманів не мав свого літописця, хроніста. Була сила-силенна високоосвічених людей, але ніхто з наших відомих полководців не попросив когось із випускників академій відкласти шаблю й занотувати побачене в походах і битвах, зрештою, просто зафіксувати якісь щоденні подробиці. Богдан Хмельницький зібрав навколо себе цвіт української еліти. І що ж? Якщо хто й вів нотатки, то не його соратники, а іноземці. Навіть Іван Виговський, ставши гетьманом, не здогадався залучити до свого оточення хроніста. А мав би це зробити, адже тривалий час був генеральним писарем.

Згадуваний Пилип Орлик – один із тих винятків, які підтверджують правило. Він вів детальний щоденник упродовж майже тринадцяти років. Неоціненні записи побачили світ у США. Загалом же доводиться користуватися чужоземними джерелами. Коли я писав роман-есе «Гетьман Виговський: погляд з ХХІ століття», серце обливалося кров’ю. І тому, що ніхто з родичів та сучасників гетьмана не склав життєпису великого українця, і тому, що нинішні дослідники, шукаючи його могилу, пересварилися між собою. Істини так і досі не допевнилися, а чвари тривають.

Щоб припинити сварки, я запропонував компромісний – і в науковому, і в морально-етичному плані – варіант: до часу виявлення (хоч би де то було) та ідентифікації останків вважати місцем поховання Виговського Манявський скит, оскільки його названо в заповіті. Поки що ми не можемо виконати волю гетьмана: знайти його останки й поховати в скиті. Але можемо й повинні спорудити там пам’ятник Іванові Виговському, створити музей.

І меч генерала, і посох письменника

Нещодавно я завершив роман про подільських євреїв «Меч і посох». Скажете: несподівана тема. Можливо. Я погортав унікальні судові матеріали, пов’язані з діяльністю Устима Кармелюка. У судових справах наводяться особливі прикмети народного звитяжця. Одна з них така: знає єврейську мову. З’ясувалося, повстанці змогли так довго триматися лише тому, що їх підтримували як українські, так і єврейські родини.

Нині готуються до друку чотири томи історичних есе «Князі і полководці Стародавньої України». Оповідь розпочинаю від антів. Отже, разом із дослідженнями про козацтво буде охоплено й відтворено в художньо-документальних портретах тисяча років нашої історії. А ще хочеться щонайшвидше завершити цикл про видатних українок, зокрема про доньок Ярослава Мудрого – Анну (королеву Франції), Єлизавету (королеву Норвегії та Данії) та Анастасію (королеву Угорщини). До речі, щоб написати про неї, я чотири рази їздив до цієї країни.

– Останнім часом ви особливу увагу звертаєте на такі складні доленосні поняття, як народ, нація, державність, намагаєтеся дати їм своє визначення…

– Ці слова не лише треба повторювати, як щоденну молитву, а й повсякчас осмислювати, прояснювати, розпросторювати. Ось чому я стверджую: нація – ідеальна природна форма духовного безсмертя людини. Дбаючи про безсмертя нації, ми інстинктивно дбаємо й про безсмертя кожного з нас.

 

Розмову вів Микола СЛАВИНСЬКИЙ.