ЧІО-ЧІО-САН ПОМЕРЛА

Дівчата з групи «неАнгели» схожі на двох гермафродитів. Ці грубі риси та вилиці, голоси, подібні до гудіння трансформатора, – прекрасні. Бентежать не їхні оголені тіла, увінчані пір'їстими капелюхами (цього добра навалом на будь-якому телевізійному каналі), а те, що жіночність так химерно поєдналася з чоловічністю. Збуджує метаморфоза, якась загадка, щось незрозуміле й незвичне, справжня чортівня, порок, збочення. У їхніх кліпах з'являються чоловіки, вбрані в смокінґи. Але вони зайві. Бо маскулінне начало заховане вже в самих дівчатах. Утім, поряд із випрасуваними брюками, широкими лацканами та кремезними плечима їхнє відео перетворюється на достеменне трансвестит-шоу. Адже самі дівчата – аномалія, ґлюк у природному кодові, тілесний мікс.

І

Ми вже звикли до того, що чоловіки співають жіночими голосами. Але ще дивина, коли жінки співають чоловічими. Сценічних чоловіків, чи радше хлопчиків із рум'яними щічками й нафарбованими віями, хочеться підкараулювати в темних підворіттях і дубасити доти, доки вони не стануть схожими на нормальних мужиків. Але справа ця марна. Бо що є «нормальний мужик»? «Мужики не танцуют, – співав DJ Ґрув, – они пьют, гнут спины, но не танцуют». Але чомусь у його кліпі стрибає якась сексапільна істота й каже, що вона «мужчина».

Світ перемінився. Світ перевернувся. Одна жінка, родичка мого друга, казала: «Дивлячись на те, що відбувається, гадаю, скоро армагеддон». А потім її забрали в Павловку. То мій друг переконаний, що в неї було більше клепки, аніж у тих, хто її запроторив у божевільню.

ІІ

Де вони, справжні чоловіки? Де справжні жінки? І що означає це «справжні»? Якось я сидів у кафе. За сусіднім столиком пила каву людина. Коси торкалися рамен, вищипані брови здивовано вигиналися, чорна фарба робила очі ляльково великими. Здавалося, вона зараз кліпне ними й скаже червоно-ґумовими губами: «Мама». Цей пупс був дівчиною. Мене щось здивувало в ній. Не стовідсоткова фемінність, підкреслена всіма можливими жлобськими засобами. Ні. Здивувало щось інше. Привернув увагу контраст. Тримаючи філіжанку кави, вона про щось думала, про щось, мабуть, дуже важливе, й незворушно дивилася кудись убік: чи то у вікно, завішене білими жалюзі, чи то в темний закуток. Погляд і весь вираз обличчя, припасований до задумливих очей, були нежіночими. Себто в них не ховалися бісики та кокетність, професійний жіночий усміх і прижмур очей, який каже про всю серйозність і приязність ставлення до співрозмовника, та маска, за котрою годі й розпізнати справжні думки. Безперечно, якби в цей момент задуми хтось до неї звернувся, то вона прокинулася б і накинула на обличчя вишколену міміку. Але її ніхто не займав. І вона залишалася зі своєю кавою, ложечкою та тією річчю, на яку дивилася і, певно, не бачила. Ця задумливість і серйозність, якась навіть скрушність, були не жіночими, а загалом людськими. Із такими незрячими очима міг сидіти і хлопець, і літній чоловік, іноді й діти поринають у якесь провалля, в якому людина втрачає стать і вік, соціальний статус і знання всіх тих фантиків, котрі ми називаємо культурою. Це й лякало в дівчині. У ній проступило щось суто людське, те, з чим ми, мабуть, помираємо. І її фізіологічна тендітність, косметична бутафорія, кофтина з декольте й шлярочки на манжетах були гротеском і театральщиною, здавалися потворними й аморальними, ніби принижували її. Вона була гидка. Ніби дешева шльондра. Ніби плаксивий клоун. І сама її присутність якось ображала. Чого сидіти з цим відірваним од життя виразом? Усміхнися, стерво! Хотілося підійти й образити її, вихлюпнути дражливість. Якби вона не витала десь у захмар'ї, а, випроставши плечі й трохи схиливши голову, розмішувала цукор, тримаючи ложечку вказівним і великим пальцями, я подумав би, що вона чудова, а її кофтина зі шлярочками просто неперевершена, не кажучи вже за ґумові губки. А так вона здавалася якоюсь розірваною, розшматованою, складеною з уламків тіла, сторонніх гримас і дешевого дрантя. Аномалії дратують. Бентежать чуття життєвої цілісності. Злагодженості природи, культури та моралі. Викликають відразу, наче циркове шоу, в якому слони грають у м'яча, а леви ластяться, мов хатні Мурки.

Дівчатам варто менше думати (принаймні на людях) і більше посміхатися. Це передумова чарівності, яка, проте, іноді скидається на дурнуватість.

ІІІ

Жан-Поль Сартр у автобіографічному оповіданні «Слова» згадує про найприкріший випадок у своєму житті. Прикрість його ще й у тому, що це найперший спогад. Йому три роки. Родина святкує Різдво. Горить ялинка. Усі радісні. Сміється й маленький Жан-Поль. У нього довгі золоті кучері. Він убраний у білу пишну сукенцю та білі гольфи, а за спиною в нього пухнасті крильця – він різдвяне янголятко. «Як звати тебе, чудова дівчинко?» «Жан-Поль». «Жан-Поль?» – дивувалися гості. «Я – різдвяний янгол». «Ти такий милий, Жан-Полю».

Сартр пише, що, можливо, якби його не вбирали в дівчачу сукню, він став би геть іншою людиною. Він, певно, все життя ніяковів, бачачи мерехтливі вогники на зеленому гіллі. Йому все, либонь, здавалося, що хтось підійде ззаду й скаже йому, огрядному чоловікові: «Янголятко». Мовить якось тихо й інтимно. А найгірше, що, почувши це, він озирнеться й просяє усмішкою: «Я – Жан-Поль».

Його дідусь був мудрим чоловіком. Він хотів уникнути аномальних нахилів у внуковому вихованні. Відвів малого в перукарню й попросив обтяти золоті кучерики. А потім посмутнів. Йому доручили янгола, а додому він повертає косооку жабу. Непоправний контраст. Спершу тобі посміхаються, бо ти милий і чудовий, а потім посміхаються й мовчать. Але ти відчуваєш в усмішці щось близьке до глузування. Дивишся в люстро й пересвідчуєшся, що з тебе справді кепкували, бо ти – потворний. «Тобі, Жан-Полю, неодмінно треба вирости розумним, як твій дід-професор і дядько Альберт». «Я вже читав Расіна». «Молодець, хороший хлопчик». Після таких травм, спричинених дитячій душі, Сартр міг стати лише бунтівним філософом.

Мистецтво народжується з чуття прекрасного в житті. Філософія – з чуття потворного. Політика – жалюгідна й трагічна спроба перетворити філософію на мистецтво, зробити потворне прекрасним.

Але що воно таке, прекрасне? Цьому запитанню дві з половиною тисячі років. Це Сократове запитання. «Що таке прекрасне?» – запитував він афінянина. «Як що таке? – дивувався той. – Зрозуміло, прекрасне – це ось ця дівчина». «А коняка може бути прекрасною?» – провадив Сократ. «І коняка також». «А будинок?» «І будинок, звісно», – відказував співрозмовник. «Що ж тоді спільного між дівчиною, конякою та будинком, якщо всі вони прекрасні?» Це філософове запитання виявлялося найскладнішим. За такі допитування, що вели в глухий кут, хтілося вбити. (Так воно зрештою й сталося.)

Певного знання немає й досі. Але незаперечним є те, що Жан-Поль, схожий на дівчинку, був чарівним. А дівчата-неангели, випинаючи риси, котрі, як здається, прикрашають чоловіків, просто чудові. Панянка ж, яка пила каву з виразом обличчя, що пасувало б радше якомусь бухгалтеру, щиро кажучи, тільки й привернула увагу несхожістю на пересічну кралю.

IV

У мене є химерна гадка, про яку й казати незручно: нам подобається в жінках їхня подібність до чоловіків, у чоловіках – їхня схожість на жінок. Я, довго придивляючись до однієї дівчини, сказав їй якось: прекрасним у людині є її щонайбільша андрогінність. Дівчина не на жарт образилася. Я б теж образився, якби мені таке сказали. Почував би ся враженим у самісіньку плекану чоловічу суть. Так, ніби на мене, наче знічев'я, зиркнули, а потім одвернулися, вирішивши, що побачене не варте уваги. Дівчина, либонь, почувалася так само. А потім її попустило. Сказала, що в якогось американського психолога вона вичитала щось подібне. Той вважає, що культура рухається в напрямкові стирання меж між жіночим і чоловічим. І в майбутньому… Та що там у майбутньому… Вже й нині ця межа є суто умовною. А будь-якою умовністю, як відомо, можна знехтувати. Так мене виправдали завдяки психологічним студіям. Думаю, варто більше друкувати праць із психології. Спершу вона мені казала: йди, шукай собі свого андрогіна, а я волію залишатися жінкою. А потім про особисте сприйняття цієї тези нічого не казала, тільки завважила, що завдяки авторитету перекладеного фоліанта мене виправдано. Теорія виправдана іншою теорією. А як щодо практики? На практиці, себто у сприйнятті, нічого не змінилося. Та й змінитися не може. Бо навіть ті жінки, яким закортить перетворитися на чоловіків, прагнутимуть обернутися на справжніх, зі знаком оклику чоловіків. Чоловіки ж також не зупиняться на півдороги. Усі йтимуть до крайніх точок на вісі статевого розрізнення. Ніхто не волітиме зупинитися на нулеві, забажавши поєднати протилежні риси: пане докторе, зробіть з мене Мерелін Монро, але так, аби на роботі всі бачили, що я схожий на Брюса Уїліса. Середнє, яке виробить культура, існуватиме практично, у повсякденні, але не в теорії, не у взірцеві, котрий хотітиметься наслідувати. А втім, хтозна. Можливо, якийсь геніальний гермафродит спокусить запопадливих шукачів гламура.

Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ