№5, березень 2008
Дівчата з групи «неАнгели» схожі на двох гермафродитів. Ці грубі риси та вилиці, голоси, подібні до гудіння трансформатора, – прекрасні. Бентежать не їхні оголені тіла, увінчані пір'їстими капелюхами (цього добра навалом на будь-якому телевізійному каналі), а те, що жіночність так химерно поєдналася з чоловічністю. Збуджує метаморфоза, якась загадка, щось незрозуміле й незвичне, справжня чортівня, порок, збочення. У їхніх кліпах з'являються чоловіки, вбрані в смокінґи. Але вони зайві. Бо маскулінне начало заховане вже в самих дівчатах. Утім, поряд із випрасуваними брюками, широкими лацканами та кремезними плечима їхнє відео перетворюється на достеменне трансвестит-шоу. Адже самі дівчата – аномалія, ґлюк у природному кодові, тілесний мікс.
І
Ми вже звикли до того, що чоловіки співають жіночими голосами. Але ще дивина, коли жінки співають чоловічими. Сценічних чоловіків, чи радше хлопчиків із рум'яними щічками й нафарбованими віями, хочеться підкараулювати в темних підворіттях і дубасити доти, доки вони не стануть схожими на нормальних мужиків. Але справа ця марна. Бо що є «нормальний мужик»? «Мужики не танцуют, – співав DJ Ґрув, – они пьют, гнут спины, но не танцуют». Але чомусь у його кліпі стрибає якась сексапільна істота й каже, що вона «мужчина».
Світ перемінився. Світ перевернувся. Одна жінка, родичка мого друга, казала: «Дивлячись на те, що відбувається, гадаю, скоро армагеддон». А потім її забрали в Павловку. То мій друг переконаний, що в неї було більше клепки, аніж у тих, хто її запроторив у божевільню.
ІІ
Де вони, справжні чоловіки? Де справжні жінки? І що означає це «справжні»? Якось я сидів у кафе. За сусіднім столиком пила каву людина. Коси торкалися рамен, вищипані брови здивовано вигиналися, чорна фарба робила очі ляльково великими. Здавалося, вона зараз кліпне ними й скаже червоно-ґумовими губами: «Мама». Цей пупс був дівчиною. Мене щось здивувало в ній. Не стовідсоткова фемінність, підкреслена всіма можливими жлобськими засобами. Ні. Здивувало щось інше. Привернув увагу контраст. Тримаючи філіжанку кави, вона про щось думала, про щось, мабуть, дуже важливе, й незворушно дивилася кудись убік: чи то у вікно, завішене білими жалюзі, чи то в темний закуток. Погляд і весь вираз обличчя, припасований до задумливих очей, були нежіночими. Себто в них не ховалися бісики та кокетність, професійний жіночий усміх і прижмур очей, який каже про всю серйозність і приязність ставлення до співрозмовника, та маска, за котрою годі й розпізнати справжні думки. Безперечно, якби в цей момент задуми хтось до неї звернувся, то вона прокинулася б і накинула на обличчя вишколену міміку. Але її ніхто не займав. І вона залишалася зі своєю кавою, ложечкою та тією річчю, на яку дивилася і, певно, не бачила. Ця задумливість і серйозність, якась навіть скрушність, були не жіночими, а загалом людськими. Із такими незрячими очима міг сидіти і хлопець, і літній чоловік, іноді й діти поринають у якесь провалля, в якому людина втрачає стать і вік, соціальний статус і знання всіх тих фантиків, котрі ми називаємо культурою. Це й лякало в дівчині. У ній проступило щось суто людське, те, з чим ми, мабуть, помираємо. І її фізіологічна тендітність, косметична бутафорія, кофтина з декольте й шлярочки на манжетах були гротеском і театральщиною, здавалися потворними й аморальними, ніби принижували її. Вона була гидка. Ніби дешева шльондра. Ніби плаксивий клоун. І сама її присутність якось ображала. Чого сидіти з цим відірваним од життя виразом? Усміхнися, стерво! Хотілося підійти й образити її, вихлюпнути дражливість. Якби вона не витала десь у захмар'ї, а, випроставши плечі й трохи схиливши голову, розмішувала цукор, тримаючи ложечку вказівним і великим пальцями, я подумав би, що вона чудова, а її кофтина зі шлярочками просто неперевершена, не кажучи вже за ґумові губки. А так вона здавалася якоюсь розірваною, розшматованою, складеною з уламків тіла, сторонніх гримас і дешевого дрантя. Аномалії дратують. Бентежать чуття життєвої цілісності. Злагодженості природи, культури та моралі. Викликають відразу, наче циркове шоу, в якому слони грають у м'яча, а леви ластяться, мов хатні Мурки.
Дівчатам варто менше думати (принаймні на людях) і більше посміхатися. Це передумова чарівності, яка, проте, іноді скидається на дурнуватість.
ІІІ
Жан-Поль Сартр у автобіографічному оповіданні «Слова» згадує про найприкріший випадок у своєму житті. Прикрість його ще й у тому, що це найперший спогад. Йому три роки. Родина святкує Різдво. Горить ялинка. Усі радісні. Сміється й маленький Жан-Поль. У нього довгі золоті кучері. Він убраний у білу пишну сукенцю та білі гольфи, а за спиною в нього пухнасті крильця – він різдвяне янголятко. «Як звати тебе, чудова дівчинко?» «Жан-Поль». «Жан-Поль?» – дивувалися гості. «Я – різдвяний янгол». «Ти такий милий, Жан-Полю».
Сартр пише, що, можливо, якби його не вбирали в дівчачу сукню, він став би геть іншою людиною. Він, певно, все життя ніяковів, бачачи мерехтливі вогники на зеленому гіллі. Йому все, либонь, здавалося, що хтось підійде ззаду й скаже йому, огрядному чоловікові: «Янголятко». Мовить якось тихо й інтимно. А найгірше, що, почувши це, він озирнеться й просяє усмішкою: «Я – Жан-Поль».
Його дідусь був мудрим чоловіком. Він хотів уникнути аномальних нахилів у внуковому вихованні. Відвів малого в перукарню й попросив обтяти золоті кучерики. А потім посмутнів. Йому доручили янгола, а додому він повертає косооку жабу. Непоправний контраст. Спершу тобі посміхаються, бо ти милий і чудовий, а потім посміхаються й мовчать. Але ти відчуваєш в усмішці щось близьке до глузування. Дивишся в люстро й пересвідчуєшся, що з тебе справді кепкували, бо ти – потворний. «Тобі, Жан-Полю, неодмінно треба вирости розумним, як твій дід-професор і дядько Альберт». «Я вже читав Расіна». «Молодець, хороший хлопчик». Після таких травм, спричинених дитячій душі, Сартр міг стати лише бунтівним філософом.
Мистецтво народжується з чуття прекрасного в житті. Філософія – з чуття потворного. Політика – жалюгідна й трагічна спроба перетворити філософію на мистецтво, зробити потворне прекрасним.
Але що воно таке, прекрасне? Цьому запитанню дві з половиною тисячі років. Це Сократове запитання. «Що таке прекрасне?» – запитував він афінянина. «Як що таке? – дивувався той. – Зрозуміло, прекрасне – це ось ця дівчина». «А коняка може бути прекрасною?» – провадив Сократ. «І коняка також». «А будинок?» «І будинок, звісно», – відказував співрозмовник. «Що ж тоді спільного між дівчиною, конякою та будинком, якщо всі вони прекрасні?» Це філософове запитання виявлялося найскладнішим. За такі допитування, що вели в глухий кут, хтілося вбити. (Так воно зрештою й сталося.)
Певного знання немає й досі. Але незаперечним є те, що Жан-Поль, схожий на дівчинку, був чарівним. А дівчата-неангели, випинаючи риси, котрі, як здається, прикрашають чоловіків, просто чудові. Панянка ж, яка пила каву з виразом обличчя, що пасувало б радше якомусь бухгалтеру, щиро кажучи, тільки й привернула увагу несхожістю на пересічну кралю.
IV
У мене є химерна гадка, про яку й казати незручно: нам подобається в жінках їхня подібність до чоловіків, у чоловіках – їхня схожість на жінок. Я, довго придивляючись до однієї дівчини, сказав їй якось: прекрасним у людині є її щонайбільша андрогінність. Дівчина не на жарт образилася. Я б теж образився, якби мені таке сказали. Почував би ся враженим у самісіньку плекану чоловічу суть. Так, ніби на мене, наче знічев'я, зиркнули, а потім одвернулися, вирішивши, що побачене не варте уваги. Дівчина, либонь, почувалася так само. А потім її попустило. Сказала, що в якогось американського психолога вона вичитала щось подібне. Той вважає, що культура рухається в напрямкові стирання меж між жіночим і чоловічим. І в майбутньому… Та що там у майбутньому… Вже й нині ця межа є суто умовною. А будь-якою умовністю, як відомо, можна знехтувати. Так мене виправдали завдяки психологічним студіям. Думаю, варто більше друкувати праць із психології. Спершу вона мені казала: йди, шукай собі свого андрогіна, а я волію залишатися жінкою. А потім про особисте сприйняття цієї тези нічого не казала, тільки завважила, що завдяки авторитету перекладеного фоліанта мене виправдано. Теорія виправдана іншою теорією. А як щодо практики? На практиці, себто у сприйнятті, нічого не змінилося. Та й змінитися не може. Бо навіть ті жінки, яким закортить перетворитися на чоловіків, прагнутимуть обернутися на справжніх, зі знаком оклику чоловіків. Чоловіки ж також не зупиняться на півдороги. Усі йтимуть до крайніх точок на вісі статевого розрізнення. Ніхто не волітиме зупинитися на нулеві, забажавши поєднати протилежні риси: пане докторе, зробіть з мене Мерелін Монро, але так, аби на роботі всі бачили, що я схожий на Брюса Уїліса. Середнє, яке виробить культура, існуватиме практично, у повсякденні, але не в теорії, не у взірцеві, котрий хотітиметься наслідувати. А втім, хтозна. Можливо, якийсь геніальний гермафродит спокусить запопадливих шукачів гламура.
Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ
Архів журналу Віче
![]() |
№7 |
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата |
Вивезення будівельного сміття. Що потрібно знати
Ексдержсекретар Трампа розповів, яким може бути його "мирний план" для України
Сікорський про дозвіл Україні бити вглиб РФ: Крапля камінь точить
Як знайти надійний пункт прийому алюмінію в Києві?
Почему опытные туристы выбирают Lowa
Порівняння вісків для виготовлення свічок
Президент Словаччини погрожує Україні через припинення транзиту роснафти
Чехія готує нову ініціативу з постачання Україні снарядів на 2025 рік
Штаб Трампа подав скаргу на Гарріс через передачу грошей із фонду Байдена
Польський міністр назвав вирішення історичних суперечок щодо Волині умовою вступу України до ЄС