«Для мене і Україна, і Київ, і Українська Академія – дорогі й близькі. Я радію їхньому зростанню і так вірю у велике призначення дорогої мені Бібліотеки і Академії»

12 березня виповнилося 145 років від дня народження Володимира Вернадського – видатного науковця зі світовим ім’ям, природознавця, засновника біогеохімії, мінералогії, радіогеології, автора вчення про ноосферу.

Дитинство Володимира Вернадського, уродженця Петербурга, пройшло у Харкові, де він навчався в гімназії. Сім'я Вернадських повернулася до Росії, коли Володя був 13-річним підлітком.

Випускник фізико-математичного факультету природничого відділу Петербурзького університету згодом працював в Італії, Німеччині, Франції. Професор Павлов запросив молодого вченого на роботу до Московського університету.

1904 року Російська академія наук призначає Вернадського завідувачем відділу Геологічного музею у Петербурзі. Згодом його обирають екстраординарним, ординарним академіком.

Щороку у спеціалізованих журналах Володимир Іванович публікує 10–15 статей.

1911 року, коли на знак протесту проти поліцейського свавілля з Московського університету звільнилися 21 професор і більш як сто викладачів, Вернадський був серед них. Уже у Петербурзі цього самого року він відзначив 25-річчя наукової й педагогічної діяльності. Його учні готують і випускають збірник своїх статей з посвятами вчителю.

1917 року Володимир Іванович як член Тимчасового комітету Держдуми разом із трьома колегами підписав телеграму цареві, у якій тому повідомлялося про переворот і пропонувалося зректися престолу.

Згодом як голова Комісії з підготовки реформи вищої школи, а потім і як заступник міністра освіти у травні 1918 року, він розпочинає організацію Української академії наук, президентом якої його обрали збори академіків 27 листопада 1918 року. Та вже у серпні 1919-го Київ захопило військо генерала Денікіна, й становлення наукового центру припинилося.

Невтомний Вернадський продовжив стрімку наукову діяльність, завідуючи Мінералогічним і Геологічним музеями. Згодом очолює Радіохімічну лабораторію, організовує експедицію до Сибіру на місце падіння Тунгуського метеорита, засновує Радієвий інститут. У Франції читає лекції з геохімії, працює над створенням науки про живі речовини – біогеохімію, відкриває Біогеохімічну лабораторію.

Його обирають членом Паризької академії наук із мінералогії.

А в СРСР проти геохімії з'являються розгромні статті. У Малій Радянській Енциклопедії 1934 року про Вернадського написано: «За своїм світоглядом – прихильник ідеалістичної філософії. У наукових працях проводить ідеї «нейтралізму» науки, виступає на захист релігії, містики і «живої матерії», заперечуючи матеріалістичну діалектику».

Після переїзду у 1934 році уряду СРСР і президії Академії наук із Ленінграда до Москви за станом здоров'я Володимир Іванович поїхав лікуватися за кордон, де й працював над книжкою «Наукова думка як планетарне явище». Вона побачила світ аж 1977 року.

За часів репресій Вернадський залишає усі адміністративні посади й працює лише науковим консультантом.

Та коли у червні 1940 року отримав із США від сина Георгія вирізку із газети, де йшлося про розгортання робіт із виробництва «нової ядерної енергії», почав опікуватися створенням в Академії наук «комісії з урану» на чолі з Хлопіним. До неї увійшли Курчатов, Вавілов, Щербаков, Капіца та інші провідні науковці.

17 травня 1941 року Вернадський пише у щоденнику: «Кажуть, німецькі війська на кордоні. Думаю, з нами вони церемонитися не будуть і пустять у дію гази. І в той же час розумове ослаблення комуністичного центру, недолугі дії влади, зростання незадоволення... «Любов до Сталіна» є фікцією, якій ніхто не вірить. Майбутнє тривожне. Я впевнений у силі російського (українського і т.п.) народів».

Протягом двох років учений працював над своєю найбільшою працею «Хімічна побудова біосфери Землі та її оточення». Повернувшись із казахстанської евакуації до Москви, почав створювати проект нового інституту, боровся з цензурою наукових журналів. У грудні 1944-го слабке здоров'я Вернадського підірвали спочатку жорстока застуда, а за кілька днів – летальний крововилив у мозок. Це сталося 6 січня 1945 року.

Про Володимира Вернадського написано сотні книг і статей. У Російській академії наук, де тривалий час працював учений, «Архів Вернадського» складається з 10 описів, які містять 4591 справу. Це 136302 сторінки архівних документів, третина їх доступна користувачам в електронному вигляді. Як кажуть фахівці, почерк Вернадського один із найскладніших в Архіві академії наук.

У київському Інституті рукопису Національної бібліотеки імені В. І. Вернадського архівних матеріалів значно менше, вони – унікальні. Тут, зокрема, велика кількість фотографій, охоронна грамота, видана Володимиру Вернадському як «Голові-Презіденту Української Академії Наук», листи до близького друга й соратника у створенні Академії Агатангела Кримського. Їх зблизила дружба з Михайлом Драгомановим, якого Агатангел називав своїм «незабутнім учителем». Згадуючи про зустрічі з Вернадським понад 30 років тому, Кримський писав: «Ми розговорилися, згадали про Драгоманова – так і встановилися наші близькі стосунки».

«Найдорожчому моєму приятелеві і найкращій людині, яку я коли знав, академікові Володимиру Івановичу Вернадському присвячую сю книжечку своїх віршів», читаємо у другому виданні поетичної збірки А. Кримського «Пальмове гілля. Екзотичні поезії» 1908 року. А 9 серпня 1911 року Кримський напише Вернадському: «У моєму житті зустріч з Вами становить велику важливу смугу. Для Вас моє знайомство було лише епізодом, для мене – суттєвим відрізком життя... З першого ж моменту Ваша особистість вразила мене, вразила в багатьох відношеннях... Головним чином на мене вплинула Ваша гармонійність: і чудовий вчений, і людина з чутливим громадським принципом, і спеціаліст, і широкий філософ; не тільки сповідник відомих ідей, але й практичний, послідовний виконавець їх у житті».

Вернадський також високо цінував Агатангела Кримського. Організовуючи Українську академію наук у 1918–1919 роках вважав за необхідне залучити його до роботи. «У Київському університеті, – розповідав у «Спогадах» 1943 року Вернадський, – з-поміж професорів не було осіб, котрі були б видатними дослідниками в галузі мови, літератури, історії України. А без участі таких людей не можна було розробити Статут Української академії наук. Треба було шукати таких людей в іншому місці. Звернулись до професора Лазаревського інституту в Москві А. Ю. Кримського, великого вченого-орієнталіста, учня академіка Ф. Є. Корша. Кримський був не тільки орієнталістом, а й великим дослідником у галузі історії та граматики української мови, був видатним українським поетом і людиною колосальної ерудиції». В іншому листі Вернадський написав: «Пишу Вам по-русски, т.к. боюсь писать по-украински Вам, такому великому знатоку дорогого мне украинского языка: наделаю ошибок, а Вы это отметите».

Про їхні тісні дружні взаємини свідчить те, що Вернадський особисто організовував переїзд Кримського з Москви. Професор погоджувався їхати до Києва назавжди тільки зі своєю великою бібліотекою. А плани його були грандіозні: передати в дар майбутній Українській академії наук укомплектовану східною та українською літературою власну книгозбірню.

Так бібліотека та архів Агатангела Кримського опинилися в Києві і є неоціненним скарбом Центральної наукової бібліотеки імені В. І. Вернадського Національної академії наук України.

А слова її геніального засновника до професора Кримського говорять самі за себе: «Для мене і Україна, і Київ, і Українська Академія – дорогі й близькі, залишилися з моєю старою особистістю. Я радію їхньому зростанню і так вірю у велике призначення дорогої мені Бібліотеки і Академії».