Інформаційний ресурс – головний чинник державної політики в умовах глобалізації

Человечество в ходе своего развития превращается в мощную геологическую силу, своей мыслью и трудом преобразующую лик планеты.

Володимир Вернадський

Інформаційно-комунікаційні технології на початку 1990-х років сприяли розвитку процесів стрімкої глобалізації світового господарства і є сьогодні одним із найважливіших чинників, що впливають на формування нової постінформаційної цивілізації людства, яка з метою свого збереження має взяти на себе всю відповідальність за розвиток біосфери. Її основою, безперечно, стає інформаційний ресурс (ІР) кожної держави в тому його розумінні, що це складна сукупність, власне, накопиченої нею в бібліотеках і архівах інформації та знань; кадрів, які їх створюють і обслуговують процеси накопичення, зберігання та обміну в глобальному інформаційному середовищі, а також задіяні інформаційні й комунікативні системи та програмно-апаратні засоби. Доведено, що вплив інформаційного ресурсу революційно змінює спосіб життя людей, підвищує вимоги до нашої освіти й відповідальність щодо вибору роботи. Усе це потребує перегляду засад соціальної системи й одночасного формування нової гуманістичної етики. Слід у новій перспективі оглянути світовий і вітчизняний досвід, накопичений інформаційний ресурс, усвідомити вагомість наукової й гуманітарної спадщини нашого народу.

Сьогодні інституції, які мають опікуватися в Україні цими проблемами й, зокрема, інформаційним ресурсом, розпорошені, тому його системно не аналізують і, як наслідок, раціонально не використовують.

Усі наші політичні лідери та партії у процесі останньої виборчої кампанії пропонували вибудовувати нову парадигму розвитку України саме на основі піднесення рівня освіти та науки в державі, однак не наголошували, що це можливо винятково за умов розвитку в країні високотехнологічних виробництв, що ефективне управління процесами формування та використання інформаційних ресурсів потребує змін, які за своєю суттю вже всюди стали змістом суспільних відносин новітньої доби. А в нас навіть поняття «інформація» та «інформаційний ресурс», які є базовими, системоутворювальними чинниками, на жаль, не мають визначення, що задовольнило б науковців, законодавців, фахівців у сферах суспільних відносин, інформаційних і телекомунікаційних технологій тощо.

Верховна Рада нового скликання та уряд України мають терміново приділити увагу цьому питанню. Відверто й зважено (як це свого часу зробили американці, програвши СРСР першість у запуску першого штучного супутника Землі) назвати причини, які заважають протягом років незалежності залучити ІР до розвитку в країні засад інноваційної економіки і сформулювати завдання геополітичної доктрини України в контексті її створення.

Геополітичні доктрини, на відміну від метафізичних, зорієнтовані більшою мірою на просторовий, ніж на часовий масштаб. Проекції розглянутих метафізичних доктрин на континентальні простори трансформуються у відповідні геополітичні доктрини, водночас зростання масштабу географічного простору супроводжується, як правило, дедалі точнішою й однозначнішою геополітичною ідентифікацією. У геополітичних доктринах у сконцентрованому вигляді проявляються унікальні географічні, культурно-історичні і психологічні особливості народів, які проживають на цих просторах, і відображаються у національних інтересах. Реалізувати їх намагаються провідні країни світу в різних регіонах земної кулі.

Відомо, що із системного погляду інформаційна (керівна) складова є енергетично слабкою, однак вона викликає процеси, до яких залучаються значні (енергетичні, людські, матеріальні, фінансові тощо) ресурси. Так, лише один біт інформації перемикає, скажімо, червоне світло світлофора на зелене і дає команду транспортним потокам або складним технологічним системам рухатися. Функціонування, наприклад, технічної системи, забезпечується поданням на вхід інформації (яка визначає мету) та енергії або речовини. Система забезпечує керований процес перетворення й отримує на виході інформацію (про результати діяльності) – енергію або речовину з новими параметрами. Отже, інформація становить інформаційно-цільову основу будь-якої діяльності. Порушення її цілісності або спотворення основи інформації завжди і всюди має негативні наслідки для результатів функціонування будь-якої системи, а тому сьогодні всюди актуалізується проблематика її захисту.

Активно впроваджуючи новітні інформаційні технології, ми намагаємося збалансувати взаємовідносини, які виникають під час роботи з інформаційним ресурсом. Поява новітніх інформаційних технологій змусила нас постійно розв’язувати дедалі нові для нас і всього людства проблеми інформаційно-психологічних взаємовідносин людей. Ми сьогодні намагаємося глибоко дослідити, вивчити їхні витоки і наукові засади, оскільки вони стають основою критеріїв оцінки стабільності соціальних, духовних, політичних процесів новітньої доби [1].

Сьогодні, опановуючи засади нового постінформаційного технологічного укладу людства, ми розуміємо, що він вимагає від людини брати за основу життя не просто роботу з інформацією, а пошук у ній інноваційної компоненти розвитку бізнесу й країни. Для цього, безперечно, потрібні потужні інформаційно-комунікаційні мережі, завдяки яким країна одержує доступ до світових джерел інформації, але це лише початкові умови, котрі досить легко створити за допомогою іноземного досвіду і зацікавлених міжнародних структур. Головним і необхідним є визначення основних принципів, цілей та методів реалізації концепції й державної політики в інформаційній сфері, а вона має бути спрямованою на забезпечення загальнодержавних інтересів та захист прав, природних і законних інтересів громадян (фізичних осіб), організацій (юридичних осіб) і всього суспільства загалом [2].

Входження людства в нову цивілізацію, безперечно, стимулюють транснаціональні корпорації. Саме вони активно впливають на всі процеси технологічного переозброєння людства, прагнучи всюди передусім виконати свої завдання в економічній, політичній, військовій сферах, зокрема, і в нашій державі. Не маючи досвіду протистояти цьому впливу, ми перед викликами, які постають перед нами у всіх сферах життя, намагаємося швидко визначатися, де для нас буде фарватер, яким Україна прямуватиме у майбутнє, заздалегідь забезпечивши умови своєї державної незалежності. Шляхів цих не так багато. У найузагальненішому вигляді можна розглядати лише два: технократичний – установлення тотальної влади техніки над людьми у всіх проявах організації нашого життя; технологічний – коли рівень світогляду й духовності людського суспільства під впливом знань і розвитку інформаційних технологій має поступово стати таким, щоб відкрилися внутрішні можливості людини щодо використання нових, поки що невідомих шляхів гармонійного співіснування людини з природою за рахунок використання безпечних для біосфери Землі й суспільства засобів. І вочевидь, це справа вже недалекого майбутнього, оскільки технократичний шлях виявився для розвитку світу і України зокрема катастрофічним.

Повною мірою цю тезу допомагає зрозуміти 700-сторінкова доповідь економічного радника уряду Великої Британії, колишнього головного економіста Світового банку сера Ніколаса Стерна. Нині це найпереконливіший і найтривожніший документ про наслідки глобального потепління для світової економіки. Його презентація відбулася торік у Лондоні в жовтні.

Пророкування грізне. Уже в найближчі 100–200 років середня температура на поверхні Землі підніметься на п’ять градусів за Цельсієм, що спричинить танення льодовиків та вічної мерзлоти. Понад мільярд людей залишаться без джерел питної води, малює Стерн похмуру перспективу. Підвищена інтенсивність повеней у прибережних зонах та спустошення внутрішніх регіонів забере житло та засоби існування у сотень мільйонів людей, їх вразять спалахи інфекційних хвороб.

Отже, протягом останніх двох-трьох десятиліть стало зрозуміло, що постійне збільшення споживання ресурсів біосфери Землі не дає їй змоги відновлюватися, і, як наслідок, кількість техногенних аварій та катастроф швидко зростає. Загальне забруднення середовища біосфери проникає й руйнує організм людини на генетичному рівні, вносячи свої зміни у процеси захворювань та мутації. У зв’язку з цим запам’ятався малюнок: сидить на стільці бабуся з двома головами і в’яже спицями. До неї підповзає гусениця з дитячим обличчям і запитує: «Бабусю, і чого це раніше люди так боялися радіації?». Це чорний гумор, появі якого ми зобов’язані аварії на Чорнобильській АЕС. Вона, крім величезного горя, дала народу України величезний досвід і, сподіваюся, змусила нас остаточно усвідомити, що природа – жива і дуже складна система, яка за неповажне ставлення людей до неї відповідає адекватно: посухами й катастрофами. Наче на підтвердження цього висновку випуски новин, публікації в газетах рясніють інформацією про небезпечні витоки зі сховищ хімічних речовин та звалищ відходів через нерозумне проведення їхньої утилізації або зношеність конструкцій. Водночас ми чіткіше усвідомлюємо, що подальше прямування в руслі надмірного розвитку наших потреб за рахунок техніки й технологій цивілізації веде Україну до технологічної катастрофи. Вибудовування складних систем безпеки в рамках нинішньої моделі техносфери вочевидь уявляється дедалі безглуздішим, воно потребує модернізації на нових законодавчих засадах, що гарантували б створення умов екологічно безпечного життя в Україні.

Інформаційна парадигма розвитку дає можливість кардинально змінити ситуацію і створює умови, спроможні поставити знаки заборони на шляхах до деградації людства, надати преференції впровадженню нових екологічно безпечних технологій і водночас набуттю суспільством екологічної самосвідомості. Час вимагає від нас визначити й закріпити в суспільній свідомості різницю між цими шляхами розвитку цивілізацій і за допомогою засобів масової інформації формувати у крихкому державному тілі образ обраного нами майбутнього. І тут головним є створення умов, за яких людина – системоутворювальний елемент інформаційних ресурсів будь-якої країни – буде відповідно підготовлена, матиме систематизовані знання для плідної праці з інформацією. І таку роботу слід розглядати крізь призму національних інтересів у геополітичному вимірі. Це дасть змогу викристалізуватися новому розумінню проблем національної безпеки і створить потужну інформаційну структуру їх систематичного впливу, як ідеології безпечного майбутнього для нашого суспільства.

Сьогодні суспільство намагається реагувати на тиск зовнішнього середовища, досить повільно розмірковуючи про різні аспекти національної безпеки. Як наслідок, рік у рік повільно розширюється коло тих, хто опановує нові світоглядні ідеї щодо безпеки нашого існування. При цьому і законотворчий процес, і інформаційна політика держави у сфері формування цілісного погляду на проблему національної безпеки поки що жодним чином між собою, на жаль, не перетинаються. Всі наші закони щодо розбудови безпечного для життя і розвитку суспільства на засадах ринкової економіки, прийняті протягом усіх років незалежності, відсторонені від людського середовища і не мають належної інформаційної підтримки з боку держави. Саме тому необхідно терміново думати про нову парадигму завдань політики і національної, і інформаційної безпеки. Вона має супроводжувати законотворчий процес, а для цього слід затвердити головну стратегічну національну мету, наприклад, збереження й удосконалення життя громадян України. Її необхідно охарактеризувати простими, достатньо об’єктивними критеріями, які легко обраховуються і є прийнятними. І хоча сьогодні національну безпеку України дедалі більше розуміють як системний комплекс заходів, підпорядкованих збереженню, по-перше, генофонду народу України, його традицій, способу життя, духовно-інтелектуального потенціалу, природних та інформаційних ресурсів, в основу глобальних трансформацій, первинних осередків системи, яку ми вибудовуємо, закладатимуться міжнародні норми (від латинського norma – правило, зразок) належної (допустимої) поведінки та правовідносин, які захищаються від порушень силою державного примусу. Зокрема, нове для нас інформаційне економічне право, яке регулює порядок здійснення в інформаційній мережі електронної економічної діяльності: електронної торгівлі, електронного консалтингу, Інтернет-страхування і подібне, передбачає використання значного інформаційного ресурсу, накопиченого державою протягом десятиліть. Процес установлення ціни на нього досить складний і в нас, в Україні, він навіть не відпрацьовується, а тому не враховується, зокрема, під час проведення приватизації майнових комплексів. За таких умов сьогодні є безліч штучних і об’єктивних труднощів, які перешкоджають об’єктивній оцінці ситуації в Україні. По-перше, не існуючи в системі владних структур, інститути не працюють над цими питаннями як стратегічними, можливо, тому, вже два роки поспіль Президент України не направляє до Верховної Ради свого Послання, розуміючи, що владні фахівці й система оформлення стратегічних доктрин вичерпали свій ресурс. Це, у свою чергу, не дає змоги громадянам за точними критеріями оцінювати дії людей, делегованих суспільством до владних структур. По-друге, в нас немає доступу до конкретної статистики щодо використання нашою економікою власного ІР, оскільки для цього знов-таки потрібні нові для нашого суспільства засади та структури державного управління, які для остаточної оцінки ІР мають доповнювати його оцінками безпосередніх учасників створення та реалізації експериментального впровадження нових науково-технічних рішень. Сьогодні це для нас велика проблема. Для розбудови інноваційного напряму економіки нам не вистачає людей, які володіють конкретним матеріалом і мають практику роботи в науково-технічній сфері із упровадження наукових знань у промисловості. Майже вся наша наукова еліта протягом десятиліть була позбавлена можливості отримати будь-який практичний досвід. Сьогодні, переглядаючи їхні біографії, розумієш, яка глибока прірва, що її Президент України сподівається подолати за їхньою допомогою. Слід визнати, що навіть теоретично це майже неможливо без залучення іноземних консультантів. Зрозуміло також, що цивілізований ринок інформаційних послуг здатний на саморегуляцію. Водночас зрозуміло й те, що виконання завдань такого масштабу неможливе без участі держави. За певних обставин їй навіть доведеться використовувати найжорсткіші заходи, оскільки, оцінюючи інформаційній ресурс, необхідно враховувати безліч чинників. Зокрема, конкуренцію джерел інформації, проблеми динаміки її корисності і цінності, кількість потенційних загроз несанкціонованого отримання й використання... Сьогодні ми потерпаємо саме від послаблення державного управління науково-технічною сферою через надмірне невміле поширення західних концепцій, які пропагують обмеження ролі держави в умовах саморегульованого ринку, якого, за великим рахунком, ніде у світі немає.

Спроба вийти на державний рівень розуміння проблем раціонального використання ІР, яку в 1999 році намагалися зробити Президент України Л. Кучма та президент Національної академії наук України Б. Патон, на жаль, була відразу припинена керівництвом Національного інституту стратегічних досліджень, якому розробку цієї проблематики було доручено.

Нині ми дедалі більше відчуваємо, що відсутність цілеспрямованих дій у такій роботі, фактично самоусуненість від вивчення на державному рівні процесів розвитку й можливостей нових інформаційних технологій,   глобалізації соціально-економічних процесів, змін економічного світоустрою, які відбуваються на сучасному етапі, тягне за собою послаблення економічної, інформаційної та бюджетної безпеки України. Це може призвести до значного послаблення, а за певних обставин навіть до руйнування нашої фінансово-кредитної та податкової систем, масових порушень прав, свобод та законних інтересів і господарюючих суб’єктів, які здійснюють електронну економічну діяльність із використанням глобальних комп’ютерних мереж, і фізичних осіб – споживачів товарів, робіт, послуг, які надаються в електронній формі інформаційним ресурсом.

Відомо, що життєздатність будь-якої ідеї визначається кількістю людей, які навколо неї годуються. Нині, як свого часу льотчиками-космонавтами, всі раптом захотіли стати законодавцями моди в реалізації складних процесів інформатизації та синтезу інформації. Під різним приводом до Верховної Ради вносять проекти законів стосовно інформатизації країни, національної та інформаційної безпеки. Роблять це на основі запропонованих іноземними, переважно американськими, фірмами ідей підготовлені люди. Використовують вони, як правило, авторитетних, однак в інших сферах діяльності, людей. Мотиви згоди останніх на такі дії, звичайно, неважко зрозуміти – матеріальна винагорода. Як наслідок, в Україні начебто здійснюються кроки з розробки раціональної системи інформатизації, але, приймаючи її, доводиться глибше усвідомлювати, що нам треба переглядати основні засади життєвого досвіду й традицій свого народу. Рано чи пізно суспільство зрозуміє це й нам доведеться створювати свою, базовану на підтримці національних ідей, нову політико-правову основу інформатизації. Жодної альтернативи цьому немає, оскільки лише натхнення народу та його творча праця, земля й Сонце, яке нам світить, є єдиними енергетичними джерелами нашого інноваційного розвитку.

Думаю, тут доречно сказати дещо й про концепції енергетичної незалежності України. Вона відбудеться, якщо ми сьогодні правильно зорієнтуємось і долучимося до програми глобальної перспективи, приміром, створення енергетичних установок, що використовують принципово нові джерела енергії, – водню, Сонця… Їх реалізують провідні країни світу і це винятково коштовні й важкопрогнозовані проекти, але, сподіваюсь, у нас є наукова основа та люди, які здатні розв’язувати такі проблеми. Народ України має бути зацікавлений, щоб енергетика майбутнього працювала і на нашу державу.

Розглядаючи європейські наукові та науково-технічні програми, ми відзначаємо, що вони активно розвивають нанотехнології, оптику, напівпровідникове матеріалознавство, фізику і техніку надпровідності, тобто ті наукові напрями, розвиток яких був пріоритетом в Україні за радянських часів. Проте протягом років незалежності ми навіть не зробили зрозумілих кроків, щоб такі науково-технічні програми стали змістом політичних заяв наших лідерів і проектами європейської інтеграції. Держава не ставила перед собою завдань, які природно інтегрували б зусилля наших учених та інженерів до розв’язання проблем, якими перейматиметься світова та європейська науково-технічної спільнота. Зокрема, наш уряд не зміг представити їй виробничу базу наших підприємств військово-промислового комплексу. Соромно усвідомлювати, що, наприклад, маючи в Києві, Дніпропетровську, Харкові, Львові потужну базу приладобудівних заводів, установ науки та освіти, ми не змогли запропонувати шляхи інтеграції їх виробництв до сфери діяльності всесвітньо відомих фірм, які спеціалізуються, приміром, на виробництві аерокосмічних систем, програмно-апаратних засобів обчислювальної техніки, лікувальних апаратних комплексів і приладів, медичних й агропромислових препаратів і систем. За всі ці роки ми так і не знайшли часу розглянути альтернативи розвитку своїх високотехнологічних підприємств оборонно-промислового комплексу. Тобто Міністерство промислової політики України всі роки незалежності здійснювало не політику творення, а руйнувало своєю бездіяльністю засади благополуччя нашої країни в майбутньому. Сплюндровано головну ідею нашої незалежності – дати можливість людині гідно жити за рахунок своєї праці, створити середній клас, який мав би забезпечити розвиток демократичних інститутів суспільства. Всі роки незалежності ми розвивали великотоннажні виробництва, які в процесі ваучерної приватизації було врешті вилучено із загальнонародної власності. Використовуючи в непомірних кількостях російські газ та нафту, вони створили клас олігархів, не розробивши прийнятного плану стратегічного розвитку України. Викликає занепокоєння, що напрями стратегічних проривів України пропонують сьогодні лідери політичних угруповань лише як передвиборні гасла, а Національний інститут стратегічних досліджень при Президентові України, створений для виконання таких завдань, навіть не береться їх коментувати. Стратегії вирішення загальнодержавних питань упорядкування відносин у нас не існує, як і системного підходу до організації незалежного моніторингу й статистичного спостереження за процесами розвитку в державі постінформаційних тенденцій. На наш погляд, вихідним продуктом діяльності інститутів Адміністрації Президента та РНБО України з точки зору політичної науки має стати з’ясування здатності суспільної системи зберігати стан динамічної рівноваги за допомогою інструментів політичного регулювання, з огляду, а то навіть і незважаючи на несприятливі впливи зовнішнього і внутрішнього середовищ. Це дуже важливо в умовах розвитку сучасного світу, особливістю якого є загострення інформаційного протиборства й вихід його засобів на якісно новий щабель у всіх сферах життя. Оскільки інформатизація основних сфер діяльності всіх держав, швидке формування глобальної інформаційної інфраструктури та значні досягнення розвитку інформаційних технологій, їхній вплив на свідомість, волю й почуття людей стимулюють активний розвиток програмно-технічних засобів завдання збитку глобальним і національним комп’ютерним і телекомунікаційним системам. Недостатній рівень розвитку засобів і методів забезпечення захисту національних інформаційних просторів робить залежною свідомість населення й нашої держави від іноземних центрів упливу.

Це має бути усвідомлено й відображено в концепції національної безпеки із зважанням на зростання інформаційної активності людей. Вільне, неконтрольоване використання результатів діяльності наших наукових, освітніх, медичних та інших установ, конфіденційна інформація, як-от: комерційна, персональні дані тощо стають загрозою для загальної безпеки України. Нерозвиненість законодавства щодо регулювання цих процесів створює сукупність умов і чинників, які впливають на безпеку життєво важливих інтересів особистості, суспільства й держави.

Саме тому, на наш погляд, найважливішим напрямом державної політики України щодо зміцнення її економічної потужності є поетапне глибоке наукове дослідження юридичної та економічної природи, а також тенденцій розвитку новітніх інформаційних технологій, процесів глобалізації світової економіки загалом і насамперед основних тенденцій розвитку електронної економічної та гуманітарної діяльності. Цього потребує національна безпека України. Це стало викликом, на який ми поки що не можемо відповісти за правилами асиметричного підходу до розв’язання політичних, соціальних та економічних проблем.

Можна вважати, що це спричиняє: недостатню затребуваність нових передових науково-технічних рішень і оригінальних розробок, у тому числі подвійного застосування; скорочення обсягів досліджень за стратегічно важливими напрямами світового науково-технічного розвитку; небезпеку вільного обігу певних результатів інтелектуальної діяльності, який обмежено українським законодавством; нерозвиненість організаційної інфраструктури й системи охорони результатів інтелектуальної діяльності у науково-технічній сфері як комерційної таємниці; роз’єднаність системи обліку результатів науково-технічної діяльності, виконаних за рахунок бюджетних коштів і засобів контролю з їхнім використанням, а в багатьох випадках і відсутність таких систем і засобів; недостатність нормативної бази для включення результатів інтелектуальної діяльності в економічний обіг і, як наслідок, недооцінка нематеріальних активів підприємств, галузей і економіки країни загалом. Крім того, впливає на зниження комерційного потенціалу результатів інтелектуальної діяльності військового і подвійного призначення. Внаслідок недосконалості процедур передачі результатів до цивільної сфери і деформуються системи відтворення науково-технічних кадрів та науково-технічного потенціалу країни (руйнування науково-дослідної бази й наукових шкіл, втрата творчої науково-технічної еліти і висококваліфікованого виробничого персоналу, зниження рівня освітнього потенціалу в науково-технічній сфері, посилення негативних внутрішніх і зовнішніх міграцій висококваліфікованих фахівців науки й техніки). Все це зумовлює виникнення тенденції створення пільгових умов для поширення на українському ринку іноземних технологій і науково-технічної продукції і, як наслідок, посилення технологічної залежності України від іноземних технологій.

За таких умов перед Україною постає проблема підготовки фахівців, спроможних осягнути масштаб і особливості розвитку інформаційної економіки, національної та інформаційної безпеки України. В основу розробки їхніх засад як завдання стратегічного значення, на наш погляд, мають бути покладені світоглядні ідеї, які визначають сукупність економічних, правових та інформаційних відносин з торгівлі, продажу й купівлі інформаційних послуг. Розвинений ринок інформаційних послуг має характеризуватися чітко визначеними цінами, номенклатурою послуг, умовами договорів і механізмами реалізації їх надання, і лише за умов, коли інформацію можна виокремити як особливий предмет праці або творчості, може йтися про інформаційну діяльність, пов’язану з інформаційними технологіями, підпорядковану головному завданню – отриманню й доведенню до споживача інформаційних продуктів та послуг через визначений технологічний процес науково-інформаційної діяльності. Вплинути на їхнє розв’язання в умовах, коли інтенсивний розвиток інформаційної інфраструктури став технологічною базою перетворення життя сучасного світу, його економіки, системи освіти, культури, духовного розкріпачення людини, підвищення можливостей її участі в житті суспільства, зможе значною мірою лише чітка й добре структурована система роботи з інформаційним ресурсом. Тобто можновладці і новий склад Верховної Ради України мають взяти на себе відповідальність та ініціативу впровадження новітніх поглядів на інформацію та інформаційний ресурс у законодавство України.

Джерела

1. Згуровський М. З. Сталий розвиток у глобальному і регіональному вимірах: Аналіз за даними 2005 р. – К.: КПІ, 2006. – 84 с.

2. Соснін О. В. Проблеми державного управління системою національних інформаційних ресурсів з наукового потенціалу України – К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2003. – 572 с.

Автор: Олександр СОСНІН