Почім меншовартість, "малорос"?

Столицю України (та хіба тільки її?) дедалi нахабнiше блокують вивiски: "ресторанчикъ", "нотарiусъ", "продмагъ", "магазинъ", "трактиръ". Чому б не просто: "малоросъ" або "хохолъ"? Нешаблонно звучало б "дуракъ", але з огляду на деяку немилозвучність цього поняття доцільніше обійтися нейтральним: "прідуръ". Зате ж гармонiя форми i змiсту яка!..

Фантоми колгоспу

I смiх i грiх. Виривалися безпаспортнi селяни в мiсто i щонайперше – аби не затюкали їх – незграбно копiювали "гороцьку" мову. "Гороцька" немовби вивищувала соцiальний статус, пiдносила в очах попереднього середовища й прилучала до "iстинної" культури. Щось-то мають на думці високi посадовцi, нехтуючи рiдною.

Утiм, однi новоспеченi пожадливо послуговувалися мiськими перевагами, розширювали власний кругозiр i невдовзi ставали iнженерами, вченими, письменниками, акторами, журналiстами, органiзаторами виробництва. Iншi фундаментально осiдали в гуртожитках, гостинках, а з плином рокiв i в "хрущовках".

Земляцтво легiтимiзувалося, як могло. "Гуманiтарна допомога" з дому, доукомплектована популярним напоєм, частенько розiгрiвала душу до того стану, коли пiдсвiдоме руйнiвною хвилею зносило благеньку греблю заледве набутого шарму, й тоді мiську тишу роздирало надсадне: "Навгор-родi ве-е-ерба р-ря-асна"... Вгамовувала репертуар стабiлiзуюча дiя розсолу чи кисляку.

Перемiшування живого грунту з мертвим асфальтом витворювало специфiчний конгломерат. Земляки сваталися, кумувалися мiж собою, плекали власну ауру. Первинна мотивацiя – будь-якою цiною вирватися з колгоспу (iнколи як самоцiль, "за компанiю") – часто так i залишалася самоцiллю.

Проте вище голову! Зрiвнялiвка, неконкурентнiсть, нечутливiсть до iнновацiй, нерозвинутi потреби та амбiцiї пiдлещували мiльйонам "аляповатими" значками "Ударник коммунистического труда", декотрим – просуванням до лав "розуму, честi й совiстi епохи", затуляючи очi на всепроникнi шарашки та могоричi. Нова iсторична спiльнота, мовляв, не пансiон благородних манер.

Нинi меткiшi "човниками" розпливлися по різних зарубiжжях, молодшi торують шлях у нелегали. Решта – нi в тих нi в сих, не прийнята навiть в офiцiйно зареєстворанi регiональнi земляцтва: там особистостi потрiбнi, нiхто – скрiзь нiхто.

Коло звужується, замикається. Безликi не формують нацiї – несформованi нацiї не становлять iнтересу для зовнiшнього свiту, хоч скiльки чепурись бiля європейського подвiр'я. Більшого від малопрестижних нiш у Росiї не сягнеш. На додаток сама природа мститиметься за розiрванi з нею зв'язки, свiдоме чи неусвiдомлене замулення кореневих витокiв.

Дослідники й сьогоднi помічають: найупертішi носiї "гороцької" – нащадки сiльських мiгрантiв. Навертання до прабатькiвського корiння лише посилює їх подразливiсть i навiть агресивнiсть. Дiти нiчийної власностi та суржикового послiду, позбавлені чогось дуже iстотного, що поза матерiальними вимiрами, стають "нічийними" в сенсі духовному. "Гороцька" вкупi з iншими атрибутами маскультури – прихисток заблуклої душi, iлюзiя якщо й не самореалiзуватися, то хоча б iмiтувати самодостатнiсть. "Своєю" ж немовби щоразу тицькають тобi на щось таке, що змушенi були переймати старшi поколiння, аби не зостатися синьою панчохою.

Фантоми ж не з'являються з нічого.

"Спасибо, Хохльонок!"

Нарештi глобалiзацiя. Наче Всевишнiм пiдкинута у переддень армагеддону рятiвна нитка у формi свiжого аргументу на допомогу iнтеграторам. Щойно з переляком в очах вони брали "сепаратистiв" за груди: "Европа объединяется, а вы, вы!.."

Їхнi попередники-iнтернацiоналiсти мережили свої iдеологiчнi витинанки респектабельнiше, здобрюючи цитатами з живих i мертвих класикiв про закономiрнiсть, скажiмо, вiдмирання усiляких там нацiональних прибамбасiв і гуртування довкiл стрижневого народу – провiдника в майбутнє, зближення, а згодом i злиття нацiй.

Нинi охочих стати пiд самоскомпрометованi штандарти iнтернацiоналiстiв порiдшало. Аж ось глобалiзацiя. Тремтiть, хутірськi задвiрки, передусім мова, прабатькiвські культура, традицiї. Поки не спiймали облизня – мерщiй у гарячi обiйми ближнього. Найпрудкiшим iндульгенцiї гарантовано. Хiба забулось, як попередники iнтернацiоналiстiв ощасливлювали малоросiв маєтками, дворами або, за свiдченням "Iсторiї русiв", особливо ревних заохочували "спершу грiшми по кiлька карбованцiв, а опiсля – по чарцi горiлки з привiтанням: "Спасибо, Хохльонок!" (К., 1991, с. 265).

Космополiтизацiя й собi постаралася задля викурювання етнокультурних особливостей нацiї.

Пiдлила масла у вогонь й iнформатизацiя, на початках якої оборонцi єдино "правильної" застерiгали сiром: наплачетеся зi своєю "неправильною", в жоден комп'ютер не влiзете, вiк вiкуватимете при свiчках, скапуючи лоєм шаровари.

Нарештi демократизацiя. Роздолля українофобам! Шал росiйськомовних видань, додаткiв до них, теле- i радiоканалiв, компакт-дискiв. Уже й бувалi в бувальцях колишнi номенклатурники криво посмiхаються залишками пiльгових коронок: "При нас такого не було"...

Їм, щоправда, з другого боку, вторить зачарований свiтовою демократiєю колишнiй дисидент розлогою риторикою про права людини, волевиявлення народу i т. п., в якій мiсця всьому українському, звiсно, не знаходиться. Не вписується воно в загальнолюдськi стандарти – i квит. Недавнi переслiдувачi iнакодумства, а нинiшнi оборонцi двомовностi в захватi вiд такого прозрiння свого пiдопiчного. Спробуй знайди ефективнiшого агiтатора за меншовартiсть.

Опоненти знають: мова – основа духовностi й культури. Викорчуєш її – пiдiрвеш, отже, основи нацiональної iдентичностi, без якої особа – статистична одиниця в масиві безликих. Їм би бульварно-тротуарного пiйла побiльше – навперебiй захлинатимуться, потiшаючи корчмарiв.

У шаленстві й не помiтять, як руйнiвники українства небезпечно вивищуються над немiччю його вiдродження й ось-ось готові пустити пiд "бiлоруський укiс".

I все закрутиться-завертиться, полiтичнi ковбої ще дужче гарцюватимуть по нацiонально неосвоєних прерiях – кримських чи київських, донецьких чи харкiвських, а то й "мочитимуть" тубiльцiв за методикою "разложения войск противника".

Придатних для "разложения" точок удосталь. Як i геростратоподiбних полiтикiв. Не вiдомi лише лицарi духу, спроможнi раз i назавжди виставити з храму, яким є Україна, торговцiв нечестивим товаром. Поторгували б десь на Заходi, в Росiї чи Iзраїлi на витоптуваннi корiнних мов, культур i пiдриві єдностi народiв – пiр'я летiло б вiд них разом із "правами" та "свободами". Нацiональною безпекою торгує тiльки "малоросъ".

Ударимо пам'яттю по безпам'ятству?

Власний образ русичi вигранювали самi. "Човники" молодих i заповзятих з Києва, Острога, багатьох регiонiв України нестримно просувалися дорогами Захiдної Європи за найдорогоцiннішим товаром – освiтою, знаннями. Європейський вибiр був їх чумацьким шляхом i перспективою паритетного обмiну набутками.

Ворухни лишень не зотлiлi матрикули середньовiчних унiверситетiв Риму i Падуї, Болоньї i Генуї, Флоренцiї i Венецiї. Або ж Лейпцiга, Вiттенберга, Гейдельберга, Геттiнберга, Страсбурга, Єни, Кенiгсберга, Ростока, Галле, Кiля. Передусiм факультети медицини, фiлософiї, теологiї, грецької, арабської, гебрайської мов. I явиться нам образ України iнший, не схожий на той, що створений або, точнiше, спотворений чужою iсторiографiєю. Являться принишклi коридори Падуанського унiверситету, де вiд 1592 по 1610 рiк лекцiї з космографiї, математики, геометрiї, астрономiї, механiки, військової архiтектури читав Галiлео Галiлей, а протягом ХV – ХVIII столiть докторський ступiнь здобули майже 500 студентiв з України.

Вписнi книги й сьогоднi пiдтвердять: лекцiї самого Галiлея слухали 52 українцi, дехто й жив у його помешканнi. Iдеї гелiоцентризму вони поширювали на Батькiвщинi, не полишали вчителя у днi його тяжких випробувань. Збереглися листи учнiв до Галiлея, свiдчення надсилань наставником книжок i "окулярiв" своєму пiдопiчному.

А в славнозвiснiй Болоньї з-помiж двох претендентiв музичної академiї – Моцарта i Березовського – високоповажна комiсiя прiоритет вiддала талановитому киянину, авторовi опери "Демосфонт", низки концертiв й оригiнальному спiваковi. Його iм'я й занесли на "золоту дошку" академiї.

Усезагальна освiченiсть, коли "кожне село тодi мало свою школу" (Iларiон) й настiльними книжками не тiльки професорiв Києво-Могилянської академiї, а й духовної, полiтичної, вiйськової елiт України були численнi працi античних мудрецiв, стала знаковою.

Знаннями пращури поборювали незнання, розширювали горизонти свого свiтогляду. Звершували сходження на Олiмп. (А послуговуючись бiблiйною метафорою – i на Голгофу водночас).

Усе ж персонiфiкований образ України – особистiсть самодостатня, не тiльки i не стiльки воїн i хлiбороб, скiльки подвижник, здобувач знань, внутрiшнiм свiтлом осяяний мудрiстю Ярослава та християнських предтеч. Матiр з немовлям i книжкою – родова iкона й нацiональна iдея українства, згусток енергiї, що давав можливiсть вирiзнитися, не загубитися в безмежжi простору i часу завдяки освiтi, освiченостi, а отже, комунiкабельностi, здатностi до повноцiнного дiалогу, iнiцiативи й конкурентностi.

Модерна високотехнологiчна країна з культом знань, нацiональною духовнiстю та культурою – наш хресний шлях, нашi невiдворотнiсть i майбутнє.

Моральне збоченство, деперсоналiзацiя власної iсторiї, заохочення до самообпльовування, мiзернiзацiя дiянь i дум своїх попередникiв зростають не на пiску.

Поглинутим самозахватами й самопожиранням не до освоєння хоча б тих-таки латиномовних свiдкiв українського середньовiччя, "випадково" не знищених дотла, спонсорування разом з державою оригiнальних серiалiв про сотнi й тисячi не вiдомих спiввiтчизникам визначних i колоритних особистостей – наших предтеч, випуску нацiональних компакт-дискiв, книжок, iгор для дiтей, проведення всеукраїнських i регiональних конкурсiв на знання iсторiї рiдної Батькiвщини, котрою висококультурна людина пишалася б, не вдаючись до брому.

А поки що з пам'яті не сходить хирлява державно-полiтична елiта, що догiдливо, підтюпцем слiдкує за лукавими топ-шоуменами в найпрестижнiшi зали на чергове бульварно-розважальне дiйство. Заїжджi гастролери уже тут як тут, надiйний патронаж забезпечено...

Важкий це хрест – безпам'ятство.

Автор: Cтанiслав ТЕТЕРУК