Якщо власник шахти хоче отримувати прибуток, він має платити за охорону праці

2007 року на українських шахтах загинули 249 чоловік. Це на 91 смертельний випадок більше, ніж у 2006-му. Загалом у вугільній галузі за рік травмовано майже шість тисяч працівників. Після трьох аварій на орендному підприємстві «Шахта імені О. Ф. Засядька», під час яких загинули 106 людей, тема безпеки праці стала однією з ключових

Наш співрозмовник – президент Донбаського регіонального відділення Міжнародної Академії наук екології та безпеки життєдіяльності, доктор технічних наук, професор Володимир МАРТОВИЦЬКИЙ. У його біографії – успішний досвід керівництва шахтою, виробничим об’єднанням, відділом охорони праці, надзвичайних ситуацій, координації діяльності гірничорятувальних частин і екологічної безпеки Міністерства вугільної промисловості, Донецьким науково-дослідним вугільним інститутом. Володимир Дмитрович – один зі співавторів Закону України «Про охорону праці», за яким галузь живе сьогодні. Після зміни складу урядової
й експертної комісій з розслідування причин аварій на шахті імені О. Ф. Засядька торішнього грудня Мартовицький увійшов до складу робочої групи з проведення повторного розслідування причин аварій і аналізу експертних висновків. На час підготовки матеріалу остаточні висновки про причини аварій іще не було зроблено. Тому йшлося лише про тенденції, які існують у галузі. На жаль, тенденції тривожні...

– Володимире Дмитровичу, які чинники могли спричинити таку масштабну аварію, що сталася на шахті імені О. Ф. Засядька 18 листопада?

– Аналізуючи обставини та причини аварій, допущених на цій шахті з 1999 року, можна дійти висновку: керівники орендного підприємства «Шахта імені О. Ф. Засядька» як особливо високонебезпечного об’єкта протягом тривалого періоду організаційно, технічно й науково не забезпечують цілком здорові та безпечні умови праці шахтарів. Аварії повторюються з однакових причин. І під час їх розслідування явно проглядається однаковий підхід, що переслідує одну мету: врятувати винних, а не дати оцінку ефективності заходів за результатами розслідування попередніх аварій, знайти глибокі причини, котрі призвели до трагедії, вжити адекватних заходів до керівників усіх рівнів управління цією шахтою, чого, як правило, ніколи не було у висновках урядових комісій. Хотілося б, щоб нова урядова комісія не повторила такого підходу.

До викладеного вище я додав би відсутність у нашій країні фундаментального наукового забезпечення відпрацювання пластів, які становлять небезпеку за газом, пилом, газодинамічними явищами й залягають на великих глибинах. І ця причина, вважаю, виходить з «центру». Не фінансується наука, не висуваються фундаментальні завдання. Немає дослідницьких робіт, що допомогли б ці завдання сформулювати.

Коли я працював директором Донецького науково-дослідного вугільного інституту в 2003–2004 роках, держава з необхідних 3 мільйонів гривень виділяла лише 1,3. Інші кошти вчені повинні були заробляти через договори з підприємствами. В окремі роки інститутові ставилися завдання з відпрацювання пластів на великих глибинах понад кілометр, однак ця діяльність не охоплювала всього обсягу, необхідного для розв’язання проблеми.

Друге питання – форма власності на вугільних підприємствах. Приміром, на шахті імені О. Ф. Засядька вона колективна. Водночас є чимало приватних шахт – ВАТ «Павлоградвугілля», «Краснодонвугілля», «Вугільна компанія «Шахта Червоноармійська-Західна № 1». Змінивши форму власності, держава не переклала відповідальності за створення безпечних умов праці на нових господарів. І дуже ліберально ставиться до них у цьому питанні. А власники, відчувши потурання з боку держави, поводяться вільно й безвідповідально. Нам слід було, змінюючи форму власності вугільних підприємств, передусім вивчити досвід країн, котрі давно живуть за такої системи.

– І які з них можна назвати еталоном у питаннях безпеки праці?

– Наприклад, США. Там власника поставлено в такі економічні умови, що йому просто невигідно огульно й безвідповідально ставитися до життя людей, котрі працюють на його підприємстві. Це відображено передусім у величезних санкціях, застосовуваних до порушників. А в нас збитки від аварії покриваються з бюджету держави. Виходить, платить усе населення країни. Після аварії на шахті імені Засядька колишнє керівництво Кабміну заявляло: із держбюджету виділено 7,5 мільйона гривень. Не усвідомлюючи, що люди тонко реагують на це й розуміють – у них забрали гроші. А в американців за всіх платить власник. І він знає, якщо в нього станеться така катастрофа, доведеться розщедрюватися йому, а не державі. Ось у чому різниця – в організаційному та правовому підході.

– В акті розслідування причин кожної великої аварії на шахті обов’язково записують пропозиції комісії, спрямовані на недопущення подібних випадків у майбутньому. Чому ж тоді аварії на шахті імені Засядька повторюються?

– Вважаю, настав час керівництву країни зробити висновки з аварій минулих років і поставити крапку. І притягти до відповідальності не лише тих, хто безпосередньо винен, а й тих, хто створював умови для нових трагедій. Хто робив висновки, писав багатотомні документи, присвячені аваріям. Настав час запитати: чому, попри те, що з 1999 року закладаються заходи з недопущення нещасних випадків, вони повторюються? У чому причина? Неграмотні рекомендації? Безвідповідальні виконавці? Неналежний контроль?

Починаючи з 1999 року на цій шахті загинули 239 чоловік. Понад 200 потрапили до лікарень за результатами трьох торішніх вибухів. Невже не очевидно, що в найбрутальніший спосіб порушено конституційні права людини на життя, на її здоров’я? Знаю, багато вугільників досить скептично поставилися до версії про нібито невідоме газодинамічне явище, яке спричинило аварію 18 листопада. Маємо всі підстави сумніватися в тому, що загибель понад сотні людей залежить від якихось потойбічних сил.

На шахті є таке правило: незрозумілий сигнал сприймай як «стоп». Тобто не роби нічого, поки не розберешся. Хіба можна після декількох аварій знову посилати туди людей, не знаючи, як керувати процесом? Тому рішення про цілковите припинення робіт на шахті до з’ясування причин вибухів, вважаю, було дуже правильним. Його потрібно було прийняти давно.

– А як ви прокоментуєте заяву попереднього керівника урядової комісії Андрія Клюєва про створення на шахті імені Засядька наукового центру? Який у нього міг би бути статус?

– За умови виділення обіцяних 2,5 мільярда гривень для наукових досліджень цілком можливо всю українську науку залучити до розв’язання проблеми. Але не варто очікувати, що коли сьогодні «впадуть» такі гроші, завтра вчені знайдуть відповіді на всі запитання. Тут потрібен хороший генеральний конструктор, котрим свого часу був Корольов, людина, здатна охопити проблему з усіх боків. До того ж, потрібно знайти справжніх фахівців, професіоналів. На жаль, за останні роки їхні ряди поріділи: у галузевій науці не залишилося людей, одні архіви зберігаються. На мою думку, такий центр повинен бути незалежним від галузі та від академічної науки. Можливо, це буде центр при Кабінеті Міністрів.

– Якщо покласти відповідальність за ліквідацію наслідків аварії на власника, чи не виникне ситуації, коли родини загиблих роками не зможуть отримати виплату, бо в господаря шахти не буде грошей?

– Якщо власник хоче мати цей об’єкт і одержувати на ньому прибуток, він платитиме. Якщо він не може цього зробити, такий власник не потрібен. Держава має повернути підприємство собі. А не так, як нині: мовляв, ти працюй, а коли щось трапиться, ми тобі допоможемо. Такого бути не повинно. Але в нашій країні немає відповідного закону. Якби такий порядок діяв, якби господар знав, що з нього запитають й ані копійки анізвідки він не отримає, йому було б економічно вигідно займатися питаннями безпеки. Переконаний, першим кроком до переходу на таку систему стане безумовне виконання Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) в сфері господарської діяльності», котрий набув чинності 26 грудня 2007 року.

– Ви прибічник приватизації шахт?

– Я прибічник усього розумного, у тому числі і приватизації вугільних підприємств. Але ці об’єкти потрібно давати в руки особам, котрим можна довіряти життя людей. А не тим, хто поводиться автономно, нікого не розуміє й не визнає. Адже власник перебуває на території України, і держава своїм контролем має забезпечувати збереження життя працівників.

– Як на шахті фіксується перевищення концентрації метану?

– На небезпечних за газом шахтах кожен робітник повинен мати спеціальний світильник на голові, що під час перевищення концентрації метану починає подавати сигнал. Блимає лампочка й людина практично не може працювати. Плюс датчики на вихідному струмені, які фіксують концентрацію газу. Скажімо, за правилами безпеки максимальний показник – 1 відсоток. Якщо на датчику буде 1,2 відсотка, він спрацює й повністю відключить дільницю. Конвеєр не крутиться, комбайн стоїть. Усе, шукай причину, подавай на дільницю додатково повітря. І ось для того, щоб обманути цю систему, і вчиняються злочинні дії перед самим собою. За розповідями шахтарів, на датчики накидають куртки, замазують глиною... Вибухонебезпечна концентрація метану – уже з 4,5 відсотка. А люди продовжують працювати.

Щоб не допускати таких випадків, наші вчені розробили автоматизовану систему попередження аварій у шахтах. За її дотримання аварія неможлива! Коли щось трапляється, інформація, оминаючи диспетчера, передається напряму гірничорятувальникам. Вони бачать і знають, у якій точці сталася аварія, відразу вирушають на допомогу. З власного досвіду роботи директором шахти знаю, що всі ці важкі моменти узгоджуються з першою особою: наскільки серйозна ситуація, чи викликати воєнізовану гірничорятувальну частину, чи ні. У разі застосування нової системи суб’єктивний чинник (або бажання приховати аварію) виключається. Це в ідеалі.

– Сьогодні більшість українських шахт залишаються державними. Чи не виявиться так, що держава, швидше, волітиме закрити вугільні підприємства, ніж вкладати великі кошти в безпеку праці? У такому разі нинішній дефіцит коксівного вугілля в країні збільшиться.

– Якщо державі потрібне коксівне вугілля, потрібно вкладати гроші в створення безпечних умов праці і брати стільки вугілля, скільки треба. Адже в 1970-ті роки лише Донецька область видобувала 105 мільйонів тонн вугілля – майже в два з половиною разу більше, ніж зараз. Шахти, які працюють сьогодні, працювали й у ті роки. У тому числі небезпечні та глибокі. А смертельний травматизм на один мільйон тонн видобутого вугілля був не вищий від нинішнього. Давайте виходити з цього. Або візьмімо досвід США. Там видобувають на рік 1,2 мільярда тонн вугілля. А смертельний травматизм – близько 40 чоловік на рік на 150 тисяч працюючих у галузі.

Звісно, якщо закрити наші небезпечні шахти, травматизму не буде взагалі. Та либонь керівництво країни розуміє, що Україні потрібне вугілля. Отже треба будувати нові шахти та вкладати гроші в існуючі. Обсяг видобутку можна збільшити з допомогою хорошої техніки. А аварії – це просто від нинішньої безконтрольності в галузі. І сьогоднішній стан безпеки праці в ній – красномовна ілюстрація того, що захистом конституційного права людини на життя необхідно займатися відповідально та серйозно.

Розмову вів Володимир ПАВЛЕНКО.