Пектораль

Видатний український археолог і поет Борис Мозолевський народився 4 лютого 1936 року в маленькому степовому селі Миколаївці на Миколаївщині… 24 лютого 1971-го археолог знайшов саме ТОЙ курган. А 21 червня світові явилася пектораль...

"Залишалися тільки гори перевернутої
глини"

Новостворена археологічна експедиція розпочала підготовку розкопок Товстої Могили. Курган виявився міцним горішком: восьмиметровий свідок минувшини мав насип близько 12 тисяч кубічних метрів. Борис Мозолевський, окинувши пильним чіпким оком його обриси, одразу відчув: курган скіфський. І свято в це повірив. Шукав підтверджень: бив і бив нові свердловини. Лише четверта з них принесла бажані результати. Це сталося 24 лютого 1971 року. Щоб остаточно переконатися в слушності припущень, треба було перемістити гори ґрунту. Лише 30 березня начальник експедиції, рано-вранці востаннє сфотографувавши ще цілісний курган, о восьмій годині зустрів бригаду скреперів та бульдозер. Вони почали метр за метром знімати західну половину насипу.

То було нищення святині? Так, але задля врятування свідків вічності! Там, де рили кар'єри, з курганів, за свідченням Бориса Мозолевського, "залишалися тільки гори перевернутої глини, і мертвотний пейзаж той був настільки неприродний на землі, що здавалося, ніби якась дивна машина перекинула вас раптом до безкрайніх пустель Марса і ви стоїте – маленький та безпорадний – один на один з усією безоднею космосу". Саме з безодні, та не простору, а часу й сяйнула золотом унікальна пектораль. Борис Мозолевський завважив її перший і перший доторкнувся до знахідки чорними від пилу століть, довгими музикальними пальцями.

"На хвилю я заціпенів…"

Незабутню мить свого життя Борис Мозолевський зафіксував так: "Я побачив, як зблиснуло золото, і якимсь невідомим відчуттям збагнув, що це саме те: річ була велика і явно лежала на своєму первісному місці, не зрушена грабіжниками. На хвилю я заціпенів…" Стрілки показували 14 годину 30 хвилин. Над Товстою Могилою яріло велике сонце. Було 21 червня 1971 року.

Вага пекторалі – 1150 грамів, діаметр – 30,6 сантиметра. Ось детальний опис знахідки, яка потрясла цивілізований світ: "Усе поле пекторалі поділене на три місяцеподібні яруси за допомогою витончених порожнистих трубок, що становили каркас виробу. Нижній і верхній яруси заповнювали скульптурні композиції, середній оздоблювався насиченим рослинним орнаментом, закріпленим на плоскій платівці. Увесь витвір до найменшої деталі виготовлено із золота 958-ї проби, що має чистий сонячний колір. У центрі нижнього ярусу – три сцени боротьби коня з двома грифонами, що напали на нього. Далі за ними – поєдинок дикого кабана (праворуч) та оленя (ліворуч) із леопардом і левом, а також зображення гонитви собаки за зайцем… Перед зайцями, мов одвічні символи музикальної тиші степу, сидять уже звернені один до одного коники-стрибунці, самець і самиця. Завершуючи композицію ідейно й стилістично, вони водночас становлять природний перехід до середнього поясу зображень, який відбиває святкове буяння природи… Воно посилюється великими квітками, інкрустованими блакитною емаллю, та п'ятьма скульптурками птахів… Фокус усього твору – середня сцена верхнього ярусу, де двоє роздягнених до пояса чоловіків шиють хутряне вбрання, розтягнувши його за рукави… Ліворуч і праворуч від центральної сцени стоять кобили й корови з малятами, за ними вміщено фігури двох юних скіфів, зайнятих доїнням овець. За вівцями – кози з козенятами… Завершується композиція зображенням птахів, що летять врізнобіч, створюючи враження викінченості задуму й водночас безмежності простору".

Шлях до Скіфії

Борис Мозолевський вивчав історію при свічці. Так і нотував ще у вісімдесятих роках минулого століття: "Коли при свічечці у глибокому підземеллі ножем і щіточкою воскрешаєш до нового життя – життя вже у науці – те, що зовсім недавно ще, з історичного огляду, було чиєюсь живою долею…"

Оте "зовсім недавно" відомий археолог і лірик вимовляв природно, з глибоким переконанням та філософським спокоєм. Дослідник сприймав буття Скіфії мало не як сьогодення, принаймні вчорашній день.

Він ішов до своєї Скіфії не один полиновий рік. Видобував стародавні чаші, келихи, казани, тарелі, глеки… Аж поки не знайшов унікальну пектораль.

Не назвав товаришами…

Борис Миколайович (відійшов за вічний обрій 13 вересня 1992 року) зими не любив, більше хилився до осені, мовби передчував, що прощатиметься з білим світом саме тоді, коли опадатиме листя. Помирав довго, тяжко, та ніхто з колег і поетів не подав надійної руки. Могли встигнути, однак суєта суєт була ближчою за вічність.

Що ж, так велося здавна. Батько загинув на одному з фронтів Другої світової війни, мати Домна Олексіївна гибіла на колгоспних полях, аби принести синові черствий післявоєнний окраєць житняка. Порадили втікати від голоду до армії, і Борис (ще був замалим) спершу прибився до авіаторів, а потім – до одеських моряків. Пізніше став льотчиком. Після служби (потрапив під знамените хрущовське скорочення Збройних Сил СРСР) десять років кочегарив у Києві. Ні, не був дисидентом, не ховався від переслідувань, хоча, за свідченням Євгена Сверстюка, належав до "найгостріших і найпряміших" поетів. Просто шукав вільного часу біля вогню, який сам запалював і біля якого, зігрівши душу, нотував ліричні рядки. Водночас заочно навчався на історико-філософському факультеті Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка.

Про археологію Борис Мозолевський до тридцяти років навіть не мріяв. Уже з'явилася друком перша збірка віршів "Начало марта" (попервах писав російською мовою), уже побував у кількох експедиціях, уже керував археологічним гуртком у Київському палаці піонерів, працював у видавництві "Наукова думка", редагуючи чужі монографії про сиву історію, зокрема про скіфів, та душа мовчала, не озивалася на поклик давнини. Можливо, тому, що жив болючою сучасністю, лише про неї писав найзаповітніші рядки. Так чи так, а "науковці в цивільному" мали копії віршів, де були, зокрема, слова "не назву товаришами Хрущова й Брежнєва". Знову довелося повертатися в кочегарку.

Тим часом у степових краях розгорталося широкомасштабне будівництво. Кургани за курганами опинялися під загрозою знищення. Археологи квапилися їх розкопувати. Фахівців катастрофічно бракувало. Саме тоді й згадали про опального кочегара-поета. Уперше розпочавши самостійні розкопки (взимку, як і раніше, грівся в кочегарці), знайшов не один слід пращурів, почув не один голос із глибокої, мало не космічної давнини. Тисячі курганів було розкопано раніше. У темінь багатьох велетенських насипів проникав і Борис Мозолевський. Там, де починалася непроглядна пітьма, запалював свічку й ніби мандрував у часі, мовби наяву бачив минуле, неначебто вдивлявся в свою душу й прапам'ять… Пізніше народяться рядки: "Я пішов у світ задимлений \ По єдину пектораль".

Втечі від слави

Знахідка круто змінила плин днів Бориса Мозолевського. Прибула високоповажна комісія, пектораль оглянули керівники України, зокрема П. Шелест і В. Щербицький. Опала закінчилася. Бориса Мозолевського, який ураз став знаменитим, було заднім числом оформлено на постійну роботу молодшим (!) науковим співробітником. Усіх учасників розкопок Товстої Могили відзначили золотими годинниками та грошовими преміями. За окремою ухвалою Борис Миколайович почав одержувати персональну заробітну платню (200 карбованців). Уславленого археолога, як автора поетичних збірок, прийняли до Спілки письменників України. А він знову й знову втікав од слави й суєти суєт в українські степи – до Хоминої, Денисової, багатьох інших могил та Чортомлика.

А тим часом пектораль жила своїм життям в Музеї історичних коштовностей разом з іншими шедеврами світового значення, зокрема, срібною вазою з Гайманової Могили, ювелірними виробами майстрів ІV – ХІІ століть. Певна річ, на знахідку Бориса Мозолевського не раз посягали Москва й Ленінград. Слава Богу, всесвітньо відомий витвір вдалося відстояти. Тоді заздрісники посіяли чутки, що наша пектораль – копія. Знахідку справді возили до міста на Неві. Там дорогоцінну нагрудну прикрасу відреставрували й зробили з неї три "дублі". На щастя, не лише вони, а й першотвір повернулися до України. Лише обмежене коло фахівців знають, коли демонструється оригінал, а коли – копія.

Борис Мозолевський цього не допевнювався. Він спокійно ставився до слави. Більше цінував не її сяйво, а тихе колихливе світло свічки, яке допомагало проникати в товщу української землі, робити нові й нові відкриття. При полум'ї свічечки писалися й вірші:


Пройшли шляхами ураганними,
Звели із попелу життя.
А степ все світиться курганами
Й не дозволяє забуття.

І в незатишному сім світі
Тим на землі щасливий я,
Що в золотому верховітті
Зоря лишилася й моя.

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ