Романтик полустанку Любов

Анатолій МатвІйЧук відчуває життя наскрізь. Від цього народжуються вірші, пісні. А якщо життя таке багатомірне, то й пісні щоразу не схожі одна на одну. Й автор, відповідно, всередині себе завжди різний. Для творчої натури – неабияка перевага.

Уперше зустріла його на фестивалі «Червона рута» (Чернівці, 1989) – був такий пісенний форум, що згодом почив у бозі, як це часто трапляється з гідними починаннями в нашій вітчизні. Отже, український менестрель Толя того часу мав довгі кучері, був ліриком і водночас оптимістом. За кілька років, коли вперше бесідували для газети, наш герой дедалі частіше поринав у себе, шукаючи ідеали. Нині Анатолій Матвійчук, пройшовши крізь випробування долі, поєднує в собі чимало іпостасей. Народний артист України, котрий співає з телеекрана, поет, що ріже правду у вічі, денді з набріоліненим волоссям, гравець у більярд... І водночас – затятий романтик. Цьогорічний його «сольник» у Палаці «Україна» мав назву «Полустанок Любові – 10 років потому»: справжня провокація для тих, хто не знає, яка вона, істинна натура Анатолія, та помилково думає, що той зациклився на старих піснях про головне. Втім, увесь 2007 рік довів, що Матвійчук узагалі не годен зациклитись. Чимало подій, багато роздумів, безліч планів. Хіба не привід для новорічної зустрічі?

– Толю, років п'ятнадцять тому, коли відбулося наше перше інтерв'ю, ти був хазяїном чорного кота. Тепер, кажуть, білого...

– Перс на ім'я Бетховен, а для своїх просто Балбес – істота благородна й байдужа до всього, за винятком холодильника, де зберігається його їжа. Дивлюся на нього й думаю: мені б цей спокій та умиротвореність. Адже скільки не читай розумних книжок, а життя бере своє та втягує у круговерть, змушуючи сприймати все навколо серцем і душею. Зрештою, інакше творчі люди не можуть.

– Коли запитую тебе про що-небудь, потрапляю у гротескову ситуацію. Брати інтерв'ю в журналіста (згідно з дипломом) аномально: він наперед знає відповіді на запитання, які йому ще не поставили... До тебе нерідко приходять, як до гуру, з етико-філософськими розмовами.

– Я вже давно перестав бути журналістом, хоча освіта робить свою справу. Безперечно, людина повинна мати принципи. Проте, звісно, безпринципним легше: неважливо, що проповідуєш, про що пишеш, які пісні співаєш, головне, щоб щедро платили. Нині часто кажуть, що головна міра цінності книги або диска – продані тиражі. Однак, приміром, і туалетний папір теж непогано продається... Завжди писав ті пісні, котрі подобалися мені самому, й вірші, що їх диктує час. Але моя проблема в тому, що закладав у них надто багато сенсу, забуваючи, що це не всіма сприйнятно, особливо на тлі загальної тенденції до спрощення. Ігнорувати закони шоу-бізнесу не можу, однак і жити за ними для мене не є можливим. Тому в мене свій шлях та власне оцінювання того, що відбувається.

– Тобто наймудріше – піднятися над вітряними млинами шоу-бізнесу та робити свою справу... Усе-таки ти доволі добре орієнтуєшся на естрадній кухні, й від тебе зазвичай бажають дізнатися те, що достеменно вивчив ізсередини. Я, наприклад, ніяк не збагну абсурдної речі: як сталося, що велика співоча країна Україна не могла 2007-го визначитися з вибором свого представника на «Євробачення»?

– Зрештою, все залежить від мети, яку ставимо перед конкурсом (і, зрозуміло, перед собою). Якісним вокалом там нікого не здивуєш, тож наші продюсери зробили ставку на шоу. А взагалі мені здається, ми з гіпертрофованою увагою ставимося до цього конкурсу. Й це тоді, коли в нас практично не залишилося жодного всеукраїнського пісенного фестивалю. Майже все зруйновано, а на руїнах активізувалися нувориші від культури, створюючи прибуткові проекти-одноденки. У мене склалося враження, що цю «співочу» країну просто хочуть позбавити її істинної культури. Інакше як пояснити той факт, що в ефірі телеканалів засилля російської попси, а для більшості власних артистів зведено нездоланні бар'єри. Кошти у вітчизняну культуру майже не вкладаються, тому її немає в ефірі й відповідно немає у свідомості людей. На кону – втрата музичних традицій. У цій ситуації мене найменше обходить, хто їде на «Євробачення». Незрівнянно важливіше, що і як співатимуть наші нащадки.

– Пригадую твою епіграму: «Страна моя – ты, как большой дурдом, прицепленный к хвосту локомотива! Мы видим шоу – и Данилко в нем нас надувает, как презервативы». Звучить сумно. Тим паче, що естрада наша – галузь аж ніяк не поодинокого «шахрайства».

– Андрій – талановита людина. Він лише зайняв ту нішу у свідомості багатьох людей, котрим таке мистецтво близьке. До речі, він був гостем на моєму «Полустанку Любові». Побажав мені якнайбільше ворогів – вони, мовляв, не дають змоги розслабитися. Набагато гірше, коли ціла плеяда молодих виконавців виходить на естраду, відверто наслідуючи західних зірок. Ця генерація називає себе «європейцями». Але покажіть мені, де ще в Європі так несамовито приміряють на себе чужі мелодії, теми, культурні віяння та чужий менталітет? Мабуть, це робиться свідомо. Бо зруйнувати традиційну культуру – означає позбавити державу її єднального начала.

– Пєлєвін якось написав: «А що таке сучасне мистецтво, як не брудна («трущоба»), де сотні жадібних повивальних баб витягують із порожнечі, що стогне в пологових муках, нові й нові форми?..» Здається, в українській попсі настав період безгрунтовного пошуку форм, й замість потужних вокалістів публіці пропонують гламурних потвор із їхніми помпезними шоу.

– Найімовірніше, винна глобальна криза всієї сучасної західної культури. Вони там у глухому куті. Тому що цивілізація ввібрала не ті цінності та закликала не до тих почуттів. Будь-яке велике мистецтво – чи то музика, чи то живопис, література – народилося, аби проявити можливості людини, розширити рамки її уявлення про себе. Сьогодні культура стала утилітарною. Вона – об'єкт комерції. В Україні нині дві культури, одна – традиційна, близька та зрозуміла більшості, інша – строката та одноденна, та, що бурхливо розквітла на щирих грошах нових буржуа. Річ навіть не у вокальних можливостях її представників, а в тому, що ця культура від початку позбавлена душі, глибокої суті, вона не пов'язана з реальним життям. Її призначення – розважати ситих та задоволених собою людей. Тому якщо в тій самій «Віагрі» або ще якійсь групі замінюють фігурки, це ні на чому не позначається. А втрата справжнього таланту завжди помітна.

 – Естетика виступів, звісно, має відповідати часу. Але ніяк не можу погодитися з фактом появи численних співачок, котрі перед тим, як вийти на сцену, фотографуються в костюмі Єви в усіх поспіль чоловічих журналах. Як то кажуть: не вмієш співати – роздягайся. За хвилину й імені її не пригадаєш... Як вважаєш, ці безголосі фантоми небезпечні?

– Мене тішить, що цю тему періодика мусує дедалі частіше. Ймовірно, незабаром почнеться очищення – народу набридає ця гра з основними інстинктами, що її проповідує вітчизняний шоу-бізнес. Вона вже зайшла надто далеко. Залежати від своїх гормонів – те саме, що сісти на голку. Однак прозріння, гадаю, десь поблизу. Люду набридає ця гра, йому потрібна різноманітна духовна їжа. Тим часом у меню пропонують суцільний десерт. Проте солодощами ситий не будеш. Публіка бажає, щоб її сприймали серйозно. Люди приходять на мої «сольники» – бачила б ти, як вони радіють змістовним речам, віршам, як сміються під час виконання гумористичних пісень. Зрештою, як стоячи проводжають мене після концерту. Часом підходять та запитують, чому так рідко з'являюся на телеекрані, куди поділося ціле покоління українських виконавців. Що можу на це сказати – двома словами й не відповісти.

– Як вважаєш, чи можливо нейтралізувати поняття «формат», що стоїть поперек горла багатьом достойним співакам?

– Нещодавно Національна Рада з питань телебачення та радіомовлення проводила зустріч із представниками комерційних радіостанцій, вимагаючи від них виконання закону про те, що в ефірі має лунати як мінімум 50 відсотків вітчизняного музичного продукту. Мене запросили на цю нараду. Я бачив, як більшість продюсерів відбиваються від українських пісень, мотивуючи тим, що більшість із них – «неформат». Теоретично у поняття «формат» закладалася певна естетика та якісь особливості музичних композицій, котрі є визначними для потрапляння в ефір. Згоден! То як тоді пояснити, що більшість FM-станцій крутить ті самі російські та західні хіти, а потужний пласт вітчизняної музики категорично відкинуто?

Більшість українських артистіві напружено працюють: записують нові пісні, дають концерти, але біда в тому, що плоди їхньої праці хтось береться оцінювати як неформат. Тим часом якійсь зірочці, котру розкручують, достатньо записати посередню пісеньку або просто зламати підбори на концерті, щоб її пропіарили всі ЗМІ. Раніше артистам постійно телефонували із програм музичних новин, інформаційних агентств, цікавилися подіями. Тепер мало кого цікавить, як живе левова частка наших виконавців. Річ іще й в іншому: будь-які соціальні потрясіння та революції ніби перекреслюють минуле та викидають на поверхню нових героїв. Але в цивілізованих країнах ніхто не дозволить собі обізвати, приміром, Тома Джонса чи Тіну Тернер динозаврами або нафталіном. У нас на це здатен будь-який журналіст-невіглас. Звідки йому знати, що в кожної генерації свої кумири. Щодо себе можу сказати: переживаю нині один із найпродуктивніших періодів свого життя.

Записав чотири компакт-диски власних пісень. Вийшла друком поетична книжка «Сповідь». Було багато концертів, творчих зустрічей. Кілька років тому отримав Премію Івана Франка, що її присуджує Спілка журналістів. Трохи пізніше – літературну премію імені Андрія Малишка. Після цього – концертний тур. Останнім часом двічі побував в Ізраїлі, виступав у Тель-Авіві та Кармиєлі. Для мене було дуже важливо відвідати святе місто Єрусалим. Та й подорож країною виявилася доволі повчальною. Дуже імпонує законослухняність та патріотизм простих громадян, їхня мелодійна пісенна естрада. На російськомовних телеканалах багато культурологічних, духовних, образотворчих програм, беззмістовних шоу практично немає. Зате в концертах представлені всі покоління артистів. Тобто є над чим замислитись.

– У контексті святкової метушні не можу не запитати: які асоціації у тебе пов'язані з цими торжествами? Для артистів, знаю, вони мають особливе значення.

– Новорічні свята для нас – досить активний час. Протягом кількох днів деколи встигаєш виконати місячну норму концертів, вечірок. До того ж доводиться бути й ведучим, і співаком, і сценаристом. Публіка цими днями надзвичайна, незалежно від фаху – весела, бурхлива.... Пам'ятаю, якось на Новий рік ми з Любою – моєю дружиною та директором – були в круїзі Середземним морем: я тоді працював у концертній програмі на кораблі. У новорічний вечір ми пришвартувалися в одному грецькому містечку. Рівно опівночі на нашому теплоході почали вибухати петарди, хлопавки, феєрверки – здійнялася така стрілянина! Поліцейські машини не змусили себе довго чекати. Місцеві жителі вирішили, що корабель захопили терористи. А тим часом круїзна публіка висипала на пірс та захопила полісменів у заручники. І не відпустила, поки не напоїла їх шампанським та не змусила співати наших пісень. Потім вартові закону поверталися до своїх справ приголомшені, але з добрими усмішками. Новий рік, як-не-як.

Вела розмову
Ольга КЛЕЙМЕНОВА.

Фото з особистого архіву 
Анатолія МатвІйЧука.