Неземний, вірний собі, добрий і...

Сьогодні Василя Стуса називають незламним борцем за незалежність України, безкомпромісним правозахисником і видатним поетом, творчість якого було висунуто на здобуття Нобелівської премії. За радянської доби його переслідували як дисидента й націоналіста. Про це вже йшлося в журналі Верховної Ради України «Віче» (2006, №№1-2).

Деякі незнані раніше штрихи до портрета видатного українця розкривають його син Дмитро – літературознавець, головний редактор часопису «Київська Русь», автор дослідження «Василь Стус: життя як творчість», відзначеного Національною премією України імені Тараса Шевченка, та академік і відомий громадський діяч Микола Жулинський.

Дмитро СТУС:

– Із якихось причин доля Василя Стуса видовжилась у часі й досі служить лакмусовим папірцем справжності, вкотре доводячи, що людина – попри всі обставини – таки спроможна здолати власний страх і стати гідною свого покликання. Певен: коли б працівники ЦК КПУ й КДБ України, які прийняли 1972 року рішення засудити поета, усвідомлювали, що самі ж творять національний міф незламності українського духу, вони ніколи не довели б висмоктану з пальця й «зав'язану» на протистоянні П. Шелест – Л. Брежнєв справу до суду. Але сталося саме так, і це ще одне свідчення всесильної долі. Свого часу та ж доля, в якій поєднано інстинкт самозбереження й прагнення самоспалення, провидіння й віру, будень і свято, примусила Стусових батьків перебратися з голодної й безперспективної Рахнівки (Вінниччина) до робітничого Сталіно, а самого Василя погнала звідти до Києва – міста, яке не раз виштовхувало його із себе як чужорідне тіло, аби вже по смерті вшанувати як героя.

Доля випробовувала поета щораз новими шляхами, але він, угадуючи її веління, знаходив у собі сили й готовність гордо приймати виклик. Так творилася містерія життя Василя Стуса, за внутрішньою логікою якої йому належало попри все максимально реалізовувати – «тратити» – себе. Постійна готовність за будь-яких обставин максимально наповнювати життєву мить і дозволяє сьогодні говорити про феномен Василя Стуса – людини, поета, чоловіка, батька, сина, знаного й незнаного, доброго і…

Нині мого батька дуже зручно трактувати як борця за незалежність України. Мені ж видається, що цей момент другорядний і присутній лише в останні п'ять–вісім років поетового життя. Працюючи над біографією Василя Стуса, збагнув: він – передусім людина, яка не допускала неповаги до себе за жодних обставин. Він кинув виклик суспільству, в якому існував, але це вселюдський виклик, бо неординарна особистість у всі часи входить у суперечність із суспільством.

Більшість таких людей внутрішньо ламається або вчиться йти на великі чи малі компроміси. Поет залишався собі вірним до кінця. І спромігся зреалізуватися, мав друзів, кохану, яка чекала його після арешту. Про це можуть мріяти 99,9 відсотка чоловіків. Бо зрозуміти тата було дуже складно, тому мама швидше вірила йому й чекала саме тому, що вірила. Вона до цього часу каже, що Василь Стус був неземною людиною. Він творив свій світ, який нині цікавий не лише в Україні саме тому, що універсальний.

Василь Стус зберігав вірність українській культурі, хоча були спокуси перейти в російську. У 1970 році, не маючи жодних можливостей на батьківщині, він навіть намагався вступити на Вищі сценарні курси у Москві й написав сценарій російською мовою.

Не можу сказати, що я збагнув тата. Жив без нього з п'яти років. Швидше в нас були взаємини вчителя й учня, причому учня аж ніяк не найкращого, який усе сприймає із запізненням. Але мені цікаво пізнавати і Стуса-батька, і Стуса-особистість, і Стуса-поета. Думаю, що небагато знайдеться тих, хто, не маючи за життя визнання, зберігають таку непохитну віру в себе. Розповісти про це мене переконав Микола Жулинський. Я довго пручався. Зрештою здався. Можна сказати, що три чверті книжки написано дослідником і чверть – сином. Нині я виховую своїх синів. Я вчу їх лишень любити: світ, тих, хто поруч.

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ:

– Не все з творчої спадщини Василя Стуса збереглося. Не менш як шістсот його віршів було конфісковано й знищено в страшні роки табірних страждань. Проте й з того, що дійшло до читача чи залишилося в рідних та близьких, можна судити про масштабність художнього мислення великого майстра слова. Амплітуда його настроїв величезна, сягає катастрофічної перенапруги. Особливо важко переживав Василь Стус розлуку з дружиною й маленьким сином. Їхні образи виринають у снах, з'являються у темені безсоння, проступають на холодних мурах, запитують і кличуть до себе… Непросто уявити душевний стан поета в період слідства, під час першого, а потім і другого ув'язнення на десять років позбавлення волі і п'ять – заслання. Цей вирок було оголошено не в моторошні тридцяті, а вже у вісімдесяті (точніше, 2 жовтня 1980 року). На примусових роботах в уральському таборі в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року поет згас, та залишився його великий цілісний доробок, де є такі слова: «Іди – мужній і сам себе помножуй…»

 Підготував
Микола СЛАВИНСЬКИЙ.