Тисячолітня Україна: Енеїда – Шумер – Троя

Енеїда

Тіт Лівій у тритомній «Історії Риму» свідчив про заснування столиці Римської імперії нащадками троянського царя Енея. Останній, до речі, після одруження на Лавінії, дочці тамтешнього царя Латина, став ще й царем латинян [10].

Тож поставимо собі запитання: «Чому це ісландський історик ХІІ ст. н.е. Сноррі Стурлуссон у своїй праці «Сага про Інглінгів» називав Європу Енеєю?» [9]...

Прояснити ситуацію, на нашу думку, допоможуть матеріали протошумерських печерних архівів Кам'яної Могили /Шу-Нун (ХІІ–ІІІ тис. до н.е.), в яких згадується Бог-творець Енліль. За свідченням російського шумеролога А. Кифішина, якому вдалося розшифрувати чимало написів із цього найдавнішого храму планети, праукраїнська цивілізація з центром біля Запоріжжя була «метрополією» і Шумеру, і багатьох інших центрів «писемних культур»...» [4, с. 524].

 Отже, беручи до уваги (відповідно до міфології храму Кам'яна Могила) ключову роль у прадавньому українському суспільстві Бога-творця Енліля, маємо певні підстави вважати, що мешканці тогочасної України могли називати свою країну Енеїдою... Принаймні, з історії відомо чимало прикладів, коли плем'я, рід, країну називали іменем свого лідера (бога, жреця, вождя). Додамо лише, що в перекладі з латини ім'я Еней означало мідний (той, що знав мідні технології?)...

Після зазначеного вище поява понад 200 років тому поеми «Енеїда» І. Котляревського, на нашу думку, не здається такою вже й випадковістю (Вергілій «відпочиває»!), втім, як і все, про що йтиметься далі....

Шумер

Ім'я цього самого бога Енліля згадується і в численних археологічних та історичних джерелах Шумерської цивілізації (V–ІІІ тис. до н.е.), що була локалізована на території сучасного Іраку – в басейні річок Тигр і Євфрат.

 Як то кажуть, Богу – Богово, а кесарю – кесарево... Навряд чи є випадковістю й те, що царі в стародавньому Шумері називалися енсі, хоча використовувався й титул лугаль [3].

Відомий сходознавець Л. Васильєв стверджував, що загадка шумерів і досі не розгадана і додавав: «...шумерська мова значно відрізняється від групи семітських мов, поширених серед більшості давніх мешканців близькосхідної зони» [3, с. 84]. Свого часу було доведено (Е. Церен, 1966 р.), що корінні шумери мали негроїдні риси обличчя, а в царських могильниках були поховані особи «нордичного» типу. Понад те, царів Ура (одного із шумерських царств) в останню путь «чомусь» проводжали на санях (як, до речі, й перших єгипетських фараонів) [11, с. 173]. Вельми цікавий «національний звичай» як для країни зі спекотним, посушливим кліматом, де в принципі не буває снігу?..

 Отже, висновок очевидний: малою батьківщиною шумерів (принаймні їхньої арійської еліти) була, найімовірніше, територія сучасної України!

Троя

Стародавній Шумер, на думку А. Кифішина, вплинув на культурне життя легендарної Трої, оскільки здійснене дослідником порівняльне дешифрування шумерських і троянських текстів засвідчило: «...Троянські написи епохи Трої ІІ мають очевидні ознаки спорідненості з протошумерськими» [4, с. 39].

Можливо, це суто географічні та лінгвістичні «випадковості»? Зовсім ні! Ці сумніви цілковито зникають після ознайомлення з результатами археологічних досліджень, проведених у Малій Азії / Анатолії (Троя!), Сирії (Угарит), на Кіпрі, Сардинії (Італія), в острівній (Крит, Родос) і материковій Греції та в Єгипті (Луксор).

Як вважає В. Клочко, характер знайдених та викарбуваних на рельєфах будинків і гробниць у вказаних вище країнах зразків зброї (круглі щити, списи і короткі, загострені з обох боків мечі) однозначно свідчить про її походження з Північного Причорномор'я (Сабатинівська версія трипільської культури, ІІ тис. до н.е.) [5].

А згадана вище Сабатинівська археологічна культура (ІІ тис. до н.е., епоха пізньої бронзи), як стверджує О. Білоусько, є прямою спадкоємицею середнього етапу (3600 – 3150 рр. до н.е.) трипільської культури [2, с. 132].

І у зв'язку з цим навряд чи можна вважати випадковістю той факт, що сучасна археологічна наука серед восьми основних локальних груп трипільської культури виокремлює і Троянівську [2, с. 80].

Своєю чергою, не зайвим буде нагадати таке свідчення археологів: Троя (грецькою – Ілліон) була заснована у ІІІ тис. до н.е., що значно пізніше, ніж виникла трипільська культура, котру, як відомо, історики виокремлюють починаючи з VІ тис. до н.е. [1; 2].

Археологічні розкопки свідчать про такі періоди існування легендарного міста: Троя І (3000–2500 рр. до н.е.), Троя ІІ (2500–2200 рр. до н.е.), Троя ІІІ (2200–2050 рр. до н.е.), Троя ІV (2050–1900 рр. до н.е.), Троя V (1900–1800 рр. до н.е.), Троя VI (1800–1300 рр. до н.е.), Троя VII (1300–1100 рр. до н.е.), Троя VIII (700–350 рр. до н.е.) [2, с. 112].

До речі, ще в 1903 р. (за 100 років до А. Кифішина) російський історик З. Рагозіна писала, що напівбожественний герой античних (грецьких) міфів Геракл є «перетвореним типом вавилонського (постшумерського. – В. Б.) Гільгамеша» [7, с. 236]. Отже, вже цитований нами шумеролог Кифішин своїми розшифровками лише підтвердив те, що неупереджені історики знали ще раніше!

 Але тут ідеться не лише про археологічну, лінгвістичну, а й релігійно-міфологічну спорідненість. Написи на одній з брил Кам'яної Могили, за свідченням дослідника, зберегли текст міфу про Троянську війну: про десятилітню війну двох родів, про царство мишей, про «вигнаних жінок» тощо [4, с. 59].

Змісти міфів дуже схожі, але шу-нунський текст, авторами якого були носії сурсько-дніпровської культури, є старшим щонайменше на дві тисячі років за відповідний троянський (античний) міф!

Чудасія: Трої ще немає, а міф про Троянську війну вже є?! Але якщо зважити, що троянці були вихідцями з України, то все стає на свої місця. Вони прийшли в Анатолію із своїми міфами й світоглядом, формами суспільного устрою та матеріальної культури.

Чому Троя?

У спорідненості українців-русів і троянців опосередковано можна переконатися, звернувшись до такої стародавньої літературної пам'ятки, як «Слово о полку Ігоревім».

Як відомо, Київська імперія (ІХ–ХІІ ст. н.е.) була полісною, або вічевою, монархією. У її політичній міфології традиційно акцентувалося на божественному походженні влади, в якій постать князя (як і жреця за язичницьких часів) була водночас і містичною (сакральною), і такою, що мала реальну політичну владу.

Зокрема, всі руські князі там іменуються Дажбожими онуками [12, с. 131–137]. Проте нас зацікавило інше. Власне князь Ігор у цьому стародавньому тексті називається онуком Трояна!

Гадаємо, коментарі зайві, оскільки праукраїнське троянське плем'я, що заселило свого часу Анатолію – територію сучасної Туреччини (там і досі в місті Бергам/Пергамон стоїть храм Бога Трояна), теж походить від свого племінного бога Трояна!

А останній за міфологією стародавньої України був Богом землі, підземелля й повітря (три – в одному, звідси й ще одна версія символізму тризуба?). Йому вклонялися, зокрема, й амазонки, які допомагали боронити Трою (так ось що їх об'єднувало?)...

Чи не забагато «випадковостей»? Навряд, бо дуже схоже на закономірність. Якщо ми звернемо увагу на те, що в сучасній Україні і досі проживає чимало людей з прізвищем Троян, то переконаємося, що в кожній «випадковості» виявляються свої історичні закономірності! І не горять не лише рукописи. Тисячоліттями продовжують жити й імена наших пращурів...

Повертаючись до висновків А. Кифішина, слід визнати правомірними його твердження про те, що Троя «позичила» елементи своєї релігійно-філософської культури Стародавньому Єгипту та Античній Греції [4, с. 47–48].

Отже, переконуємося, що між Енеїдою, Шумером, Троєю, Єгиптом, Грецією та Римом історія протягнула досить міцний цивілізаційний ланцюг. І факти неупереджено свідчать про те, що він має праукраїнське походження.

Про основний бізнес русів

Наостанок хотілося б застерегти від спроб зобразити наших арійських предків «білими й пухнастими». Адже, зрозуміло, якби не їхні технологічні переваги (культура землеробства, приручення коня, винахід колеса й колісниці, мідних, бронзових та залізних технологій виготовлення зброї й знарядь праці), їм не вдалося б узяти під контроль величезні території від Європи до Азії й Африки. Історія стверджує, що ніхто просто так свої землі не віддає.

Певною ілюстрацією є свідчення «Повісті временних літ» про похід князя Ігоря на Візантію: для тих, хто намагався чинити русам опір, наслідки програної війни були жахливими: захопленим полоненим вони зв'язували руки і «гвозди жєлезныи посрєди главы вбивахуть им» [6, с. 33].

А економіка вже згадуваної Київської імперії (яку радянська історіографія з відомих причин нарекла Київською Руссю) трималася переважно на торгівлі рабами («склавінами» або «слов'янами»), хутром і продуктами бджільництва (медом і воском) на східних ринках і поставках предметів розкоші на північ Європи [8]. Але це окрема тема для розмови, так само, як і питання, чи є насправді українці слов'янами...

Джерела

1. Березанська С. С. та ін. Давня історія України. – К., 1997.

2. Білоусько О. Україна давня: євразійський цивілізаційний контекст. – К., 2002.

3. Васильев Л. С. История Востока. В 2-х томах.– М., 1998. – Т. 1.

4. Кифишин А. Г. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ–ІІІ тыс. до н.э. Т. 1. – К., 2001.

5. Клочко В. І. Народи моря і Північне Причорномор'я // Археологія. – 1990. – № 1.

6. Повесть временных лет // Под ред. и с предисл.
В. П. Андриановой-Перетц.– М.; Л., 1950.– Ч. 1.

7. Рагозина З. Л. История Мидии, второго Вавилонского царства и возникновения Персидской державы. – СПб., 1903.

8. Ричка В. Княгиня Ольга. – К., 2004.

9. Стурлуссон С. Круг земной.– М., 1980.

10. Тит Ливий. История Рима от основания города. В 3-х томах. – М., 2005

11. Церен Э. Библейские холмы. – М., 1966.

12. Энциклопедия «Слова о полку Игореве». В 5-ти томах. – СПб, 1995. – Т. 5.

Автор: Валерій БЕБИК