№1, січень 2008
Вплив політичних поглядів польських мислителів на роль, місце та цивілізаційну місію Польщі й поляків у світі, на формування інтегрованого образу країни
Системоутворювальними категоріями в політичній культурі кожної нації є ідентичність (самоусвідомлення), цивілізаційна місія та позиціонування на міжнародній арені. Ці категорії справляють визначальний вплив як на формування базових напрямів внутрішньої й зовнішньої політики, так і на форми та методи її реалізації, становлять основу відмінності політичної культури однієї нації від політичних культур інших народів, ядро інтегрованого образу країни. У Польщі згадані категорії починаючи з кінця XVII століття, коли Польща втратила свою незалежність, і понині наповнювалися конкретним змістом і ставали основою діяльності її політичного класу під значним впливом доктрин месіанства, сарматизму та прометеїзму. Слід зазначити, що сам термін «месіанство» («месіанізм») виник лише у XVIII столітті [9]. Автор цього поняття, що походить від слова «месія» – помазаник Божий, – польський філософ Юзеф Марія Хоене Вронський (1776–1853).
У духовній та політичній культурі Речі Посполитої ідеї месіанства з'являються досить рано, ще у XVI столітті. Їхніми протагоністами стали Станіслав Ожеховський (1513–1566), Пьотр Скарга (1536–1612), Вацлав Потоцький (1612–1696) та Веспазіан Коховський (1633–1700), який, зокрема, стверджував, що так само, як євреї у Старому Заповіті, так і поляки в Новому є обраним Богом народом і тому на них покладено місію захисту християнської віри від атак мусульманства [15, с. 144–145].
Після третього поділу Польщі у 1795 році, коли Перша Річ Посполита була остаточно знищена як держава, почала створюватися нова концепція месіанства, а польський романтизм надав їй ідеалістичної інтерпретації. Якщо в так званому старопольському месіанстві йшлося про роль польської держави в Європі, то в новому, романтичному, – про роль польського народу, який як Богом обраний покликаний опікуватися християнством.
Основоположник польського романтизму Вронський вважав, що месіанство покликане врятувати людство шляхом відкриття йому абсолютних істин [15, с. 84], і в певний історичний період окремі народи (переважно європейські) мають виконати визначену Богом місію, спеціальне завдання, що допоможе привести людство до абсолютних досягнень. Зокрема, він був єдиним польським месіаністом, який вважав: на чолі всіх слов'ян повинна стояти Росія, через що у Польщі його концепція слов'янського месіанства була непопулярною, однак автор відмовився від неї лише в останні роки життя [15, с. 134].
Наприкінці XVIII століття інші польські романтики створили цілком протилежну польськоцентричну концепцію слов'янського месіанства, стрижнем якої стала ідея воскресіння («zmartwychwstaniа») польської держави. У 1806–1812 роках. відродження Польщі пов'язували з Францією і Наполеоном (його поляки називали «заступником небес»), пізніше, за часів Конгресового Королівства – з Олександром І, який як «ангел миру» прийняв на себе месіанську місію.
У цей період виникає й панслов'янське месіанство (ідейні початки воно бере ще із С. Сташіца, Х. Коллонтая та розвивається у Я. Нємцевича, Ф. Слотвінського, К. Бродзінського), зокрема, набуває розвитку месіаністська доктрина про Христове призначення Польщі як «жертви Європи» (К. Бродзінський (1791–1835), під проводом якої слов'янські народи, ще мало цивілізовані, однак освітлені Польщею, здійснюючи поступ на шляху до цивілізації, ставатимуть щоразу більш гідними входження до спільної федерації
(С. Сташіц (1755–1826) [15, с. 146].
Один із найвідоміших представників польського романтизму Броніслав Фердинанд Трентовський (1808–1869) вважав, що універсальна філософія (її було розроблено як польську народну філософію) має здійснити певну історичну місію у Європі [8]. Він стверджував, що слов'яни, а точніше сказати – поляки, мають місію впорядкування політичного та суспільного життя континенту і навіть місію спасіння світу [15, с. 245], тому що вони – «Народ Божий»: Христа «намісником є Наш народ» [15, с. 246].
Б. Трентовському, а також іншим польським романтикам тих часів притаманна ідеалізація Польщі та її історії. Так, він стверджує, що «історія наша щедра на присвячення для людства і для свободи; вона сповнена жертв і самопожертв, яких не знають інші народи; вона має Костюшків і Марцінковських, Казимирів Великих і Лешеків Білих; [історичні події. – Ю. Щ.] доносять до нас [відомості про. – Ю. Щ.] лігницьку битву та про звільнення Відня» («Przedburza polityczna») [15, с. 245–246]. Уславлення історії Польщі – перший догмат для Б. Трентовського. Другий догмат, притаманний романтикам цієї епохи, – твердження про те, що «Польща як була і є, так і буде серцем слов'янства» [15, с. 246].
Кароль Лібельт (1807–1875), на відміну від Б. Трентовського, мав дещо інші погляди на месіанство народів. Він наголошував, що не можна вести мову про один, раз і назавжди обраний Богом народ (яким вважають себе євреї). «Берло історії переходить від народу до народу <...> історія кожного народу є виконанням певної місії» [15, с. 299]. «Польща <...> має свою місію для людства, від якої не можна їй відступитися, яку не можна занедбати під страхом смертної кари» [15, с. 300].
Схожі погляди мав Август Цєшковський (1814–1894). Він також зауважував, що кожен із народів має виконати у визначений час свою історичну місію. А слов'яни (під якими розумів переважно поляків) мають особливу місію, із виконання якої розпочнеться нова ера в історії людства.
Адам Міцкевич (1798–1855), один з ініціаторів романтичного перевороту в польській літературі, стверджував, що «воскресіння» Польщі неодмінно відбудеться на основі віри в Бога. Видатний поет вважав поляків Богом обраним народом, фактично – Христом серед народів: «На третій день душа повернеться в плоть, і народ воскресне, і звільнить усі народи Європи від неволі» [7, с. 468]. А. Міцкевич не раз порівнював дії поляків із діями Христа [6, с. 37], а також стверджував, що «столицю Свободи» буде перенесено з Єрусалима [6, с. 39], натякаючи на те, що нова постане в Польщі, оскільки поляки – захисники свободи – є найкращими серед народів [6, с. 26, 39].
Генрік Каменський (1813–1865) вважав покликанням Польщі апостольство, оскільки Польща, на його думку, силою Одкровення впливає на народи й робить це відповідно до свого історичного призначення [2, с. 55].
Альтруїстичні погляди на відданість поляків своїй справі присутні й у таких рядках Г. Каменського: «Польща – це такий народ, від якого, попри хоч би чий так званий інтерес, можна сміливо вимагати всього, що є добром і красою. На долю народів, налаштованих таким чином, випадають муки, але на них також чекає величне призначення» [2, с. 59]. Для Г. Каменського Польща – свічадо справедливості, « <…> всьому світові мірило [курсив мій. – Ю. Щ.], осередок, ваги духовні» [3, с. 65–66].
Зигмунт Красінський (1812–1859), який вважав поляків народом, що має право повчати інші нації – «виголошувати проповідь» [4, с. 62], також вводить в обіг поняття «ополячення», яке означає в нього «піднесення духом вище за всі народи» [3, с. 64].
Один із видатних месіаністів Вінцент Лютославський (1863–1954) стверджував, що польська національність проявляється у відчутті свободи, безсмерті й палінгенезі (тобто оновленні-відродженні) духу, а також у впевненості в існуванні Бога. Місія й покликання польського народу, на його думку, полягають у передачі цих фундаментальних істин [5], а сама Польша – «Христос націй» [14, с. 44].
Маріан Здзеховський (1861–1938) у роботі «Антиномії російської душі» [1] розглядає польське месіанство в протиставленні російському. Він пише, що «<…> будучи менш апокаліптичним, наш месіанізм не поривав із дійсністю, прагнув триматися землі, по суті, лише перемістивши наші надії із близького майбутнього у далечінь, яка не піддається визначенню. <…> У зіставленні з нашим месіанізмом російські месіаністи менш реалістичні й одночасно логічніші. Вони більше дозволяють мрії звабити себе. <…> у мріях наших і надіях ми або прагнули стояти на твердому ґрунті (Тов'янський, Міцкевич, Цєшковський), або переміщували їх у потойбіччя, щоб вони, світячи нам звідти, стали спонуканням для подвоєних зусиль і прагнень до загальної для всіх мети (Красінський, Словацький). <…> Для росіян наш месіанізм нудний, коли ступає по землі, й беззмістовний, коли возноситься над землею <…>» [1, с. 167–168]. Крім того, польське месіанство, на відміну від російського, пов'язане зі стражданнями: тільки через страждання Польща може здобути щастя бажаної свободи у сфері політичних відносин [1, с. 167].
Антоній Холоневський (1872–1924) стверджує, що якби Польща не була розділена, вона неодмінно перетворилася б на ідеальну державу [11, с. 198], оскільки ідеї, яким належить майбутнє світу, – це польські ідеї [11, с. 197]. Однак «<…> після поділів під розбещеним впливом знущань переслідувачів над тілом і душею Польщі похитнулося в нас відчуття величі й історичного значення польської ідеї» [11, с. 197].
Значний внесок у формування сучасної суспільно-політичної думки Польщі зробив відомий філософ та історик Фелікс Конечний (1862–1949). Він, зокрема, стверджував, що Польща як цивілізаційний форпост Заходу в центрі континенту щоразу втрачала свою могутність саме за спроб поєднати Захід із Сходом, прагнучи нести на Схід західну культуру, а натомість сама «зісходжувалася», падала під впливом тюркcько-слов'янської, московської культури. У фундаментальній праці «Polskie Logos a Ethos» Ф. Конечний об'єднує тюркську культуру зі слов'янською і вважає їх варварськими, так само як і московську, яку виокремлює зі слов'янської: «<...> причиною падіння Польщі було прагнення синтезувати Схід із Заходом, унаслідок чого Польща піддалася східному впливові, зорієнталізувалася <...>» [13, с. 346].
Відзначимо, що Ф. Конечний свідомо обминає питання про причини дихотомічності світогляду польської еліти. Неможливо уявити, що такий авторитетний науковець «забув», що ідеологія польської шляхетської та магнатської еліти за часів Відродження поєднувала догмат «золотої свободи» та обраності й месіанства як бастіону всього християнського світу з пошуком своїх історичних та генеалогічних коренів у слов'янській історії.
Як зазначають автори фундаментального академічного видання «Історія Польщі» (за редакцією Є. Топольського) [12, с. 354], увесь цей набір шляхетського мислення, що наголошував позірну (надуману) вищість шляхетської Польщі, її законів та звичаїв над рештою світу і водночас приписував їй особливе опікування Бога (і виключно – Пресвятої Діви Марії), був названий діячами Відродження, які критикували подібне становище, сарматизмом.
Вихідним пунктом сарматизму була характерна для епохи Відродження і пов'язана з розвитком історичної думки загальноєвропейська тенденція до пошуку історичного родоводу держав і народів. Польські історики початок цього родоводу відшукали в давніх сарматів (як від Х століття називали слов'ян), приписуючи їм такі риси, як мужність, честь, гонор тощо. У ХVII столітті, за саксонських часів, цю назву узурпує для себе польська шляхта як спадкоємиця зазначених чеснот. Якщо ж поняття «сармати» поширювалося на інші слов'янські народи, то Польщі (а правильніше сказати – польській шляхті) приписувалося серед них найважливіше місце.
Характерно, що польська шляхта наслідувала у своїй культурі магнатський взірець. А магнати, прагнучи показати свою унікальність (насамперед розкіш), не відмежовувалися від впливу і Заходу, і Сходу.
Магнатський космополітизм (що переважно, на потребу шляхти, відтінювався своєрідним магнатським сарматизмом) мав небезпечне для політичної цілісності держави вістря. Воно полягало в збільшенні суверенності магнатства, а також у догматі «золотої свободи», що мав інше коріння, ніж шляхта. І якщо «золота свобода» шляхти спиралася на мислення державними категоріями, однак була скерована на бездіяльність, то догмат золотої магнатської свободи був ідеєю динамічною, але не оперував категоріями цілісності нації та держави. Щодо цього явища у польській політичній культурі не було єдиної думки, що також стало однією з причин утрати незалежності.
Але загалом Польща не дала східній «культурі» поглинути християнсько-класичну (за Ф. Конечним), тобто західну латинську цивілізацію, і в такий спосіб виступила стосовно Західної Європи в «rolі zbawiciela» («ролі спасителя»). У свою чергу, отець Август Хлонд (1881–1948) вважав, що історичною місією Польщі є велич та міць [10, с. 340], а відродження Польщі – це вимога самого Христа: «Цар Христос хоче, щоб Польща відродилася [курсив мій. – Ю. Щ.], пориваючи зі світськістю, яка пригнічує її великі думки й сили» [10, с. 342].
Отець Яцек Салій (1942 р. н.) виступає проти того, що в кожного з народів можуть бути особливі місії у світовому співтоваристві [7, с. 464]. Він критикує погляди багатьох своїх попередників і зазначає, що вони створили, зокрема, такі образи Польщі, як «павич серед народів», який необґрунтовано підноситься над іншими й приписує собі те, що реальне було тільки в мріях [7, с. 465].
Слід окремо відзначити, що в ХХ столітті ідейний зміст та дух месіанства найповніше проявилися у рухові «політичного прометеїзму», стрижнем якого став сформульований Адамом Міцкевичем ще 1848 року ідеал боротьби за свободу народів: «Вітчизна там, де погано; бо як тільки десь у Європі утискається свобода і точиться боротьба за неї, там точиться війна за вітчизну, і на цій війні всі мають битися» [16, с. 1]. З часом цей ідеал втілився у формулі «за «вашу й нашу свободу». Як наголошує професор університету Стефана Кардинала Вишенського Вєслав Ян Висоцький, у цій формулі словосполучення «за вашу» акцентовано передувало словосполученню «і нашу свободу» [16, с. 1]. В. Висоцький вважає, що автор терміна «прометеїзм» – полковник Тадеуш Схаетзель, який написав працю «Національні інтереси Польщі на Сході» («Racja stanu Polski na Wschodzie»).
Через геополітичне розташування Польщі у двадцяті роки минулого століття прометеїзм став складовою політики незалежності, яку найпослідовніше здійснював табір пілсудчиків, що мав чітко виражену антиросійську та антирадянську спрямованість. Тогочасний співробітник міністерства закордонних справ Польщі Тадеуш Голувко наголошував: «Неможливо уявити незалежність Польщі без незалежності Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії та Білорусі. Незалежність Польщі є одним із проявів того глибокого процесу, який сьогодні відбувається в Європі, – визволення народів із політичного рабства. Якщо Польща залишиться самотньою, якщо інші держави, що постали на руїнах Росії, не здужають утриматися, на неї [Польщу. – Ю. Щ.] чекає непевне майбутнє « [16, с. 3]. Та Пілсудський не спромігся реалізувати ні концепцію створення багатонаціональної, багатокультурної та багатоконфесійної польської держави, ні федеративне бачення створення групи союзних із нею держав. У тогочасній Польщі гору взяли процеси полонізації та інкорпорації.
Проте і в Польщі, і в Європі загалом політичний прометеїзм у 20–30-ті роки минулого століття залишався помітним явищем у міжнародній політиці, однак виявився занадто слабким, щоб забезпечити незалежність Польщі та іншим державам. Відповідальність за це несуть як егоїзм польського націоналізму, так і зростання націоналізму українського, литовського, білоруського, чеського та інших народів, що не мали ні рішучості, ні переконаності чи здатності до об'єднання сил проти спільного ворога.
У 80-90-ті роки прометеїзм переживає піднесення завдяки діяльності профспілки «Солідарність», Конгресу солідарності народів, який у червні 1989 року висунув ідею створення «Межимор'я» («Miedzymorza») – спільноти вільних народів між Балтійським, Чорним та Адріатичним морями. З початку нового тисячоліття Польща продовжує в зовнішній політиці підтримувати власну концепцію демократії, свободи та незалежності.
Проявом месіанства й прометеїзму можна вважати заангажованість польського політикуму та значної частини суспільства в українські події на зламі 2004–2005 років. У цей час, як зазначив тодішній президент РП А. Кваснєвський, «щодо України поляки виявили природний інстинкт, оскільки Україна належить до числа стратегічних для Польщі справ» [17]. Він вважає, що польська присутність на майдані Незалежності під час подій листопада 2004 – cічня 2005 років залишиться в пам'яті обох народів і відіграє ту саму роль, що й польська допомога Будапешту 1956 року або прояви солідарності з Польщею в 1980 році чи після 13 грудня 1981 року [17].
У внутрішній та зовнішній політиці нинішньої Польщі традиції месіанства, прометеїзму та сарматизму виявляються в тому, як політикум відстоює всередині країни та в рамках Європейського Союзу свою позицію в питаннях конституційної угоди, ставленні до абортів, сексуальних меншин тощо.
У такий спосіб політична еліта Польщі формує нині інтегрований образ своєї країни, своєї нації, підкріплюючи власні зусилля щодо формування їхнього позитивного сприйняття та приязного ставлення міжнародної спільноти цілеспрямованою інформаційною діяльністю МЗС країни, майже 170 посольств та інших державних і приватних структур, що виконують програму промоції Польщі у світі.
Отже, хоча з плином часу месіанські погляди й настрої в польському суспільстві зазнавали часткової трансформації залежно не лише від політичної ситуації, а й від середовища, в якому виголошувалися, однак у всіх них була спільна ідеологічна лінія: поляки – обраний народ, вони мають доручену Богом місію – спасіння всього людства, примирення народів, якими опанувала пристрасть, і створення Царства Божого на землі. Ідеалізація Польщі й поляків та їхньої історичної місії, як пояснює автор двотомної монографії «Історія польської філософії» Віктор Вонсік (1883–1963), спричинена намаганням польських романтиків «піднести дух народу в часи його катастрофи і вказати йому на світлий гороскоп майбутнього, щоб він не втратив надії на відродження» [15, с. 361]. Можна з певністю стверджувати, що польський романтизм виконав поставлене перед ним завдання, хоча й оперував переважно фікціями та помислами, позбавленими жодного реалізму.
Ідеї месіанства, сарматизму й прометеїзму належать до стрижневих у польській політичній культурі. Акцентуючи на значенні і впливові прометеїзму на політичні події у минулому та в сучасних умовах, В. Висоцький цитує думку Івана Кедріна, котрий вважав прометеїзм «найсміливішою та найпотужнішою політичною концепцією, яку з часів С. Баторія було народжено польською думкою, – концепцією радикального вирішення питання Східної Європи та звільнення раз і назавжди від небезпеки з боку російського колоса» [16, с. 15].
Джерела
1. Здзеховски М. Антиномии русской души // Польская и русская душа. – Варшава: Польский институт международных дел, 2003. – С. 167– 191.
2. Каменьски Г. Россия и Европа. Польша. Введение в исследование России и москалей // Там же. – С. 50 – 59.
3. Красиньски З. Заметки над книгой о России, Европе и Польше // Там же. – С. 63 – 67.
4. Красиньски З. Польша и Европа // Там же. – С. 60–62.
5. Лютославски В. Польский народ // Там же. – С. 120–131.
6. Мицкевич А. Книги польского пилигримства // Там же. – С. 22– 40.
7. Салий Я. Дурные и хорошие стороны польского мессианства // Там же. – С. 464–471.
8. Трентовски Б. Изображения национальной души, написанные Соотечественником // Там же. – С. 68–82.
9. Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник / Авт.-упоряд.: Андрущенко В. П. та ін. – К.: Знання України, 2002. – 670 с.
10. Хлонд А. Кризис польской души // Варшава: Польский институт международных дел, 2003. – С. 340–344.
11. Холоневски А. Дух истории Польши // Там же. –
С. 192–198.
12. Dzieje Polski / Pod redakcja Topolskiego J. – Warszawa: Panstwowe Wydawnictwo Naukowe, 1976. – 936 s.
13. Koneczny F. Polskie Logos a Ethos. – Warsawa, 2000.
14. Truchlinska B. Filozofia Polska. Tworcy. Idee. Wartosci. – Kielce, 2001.
15. Wasik W. Historia filozofii Polskiej. Tom II . – Warszawa: Instytut wydawniczy Pax, 1966. – 404 s.
16. Wysocki W. J. «Prometeizm polityczny» XX wieku: Konferecja o likwidacje skutkow zmowy Hitler-Stalin. 15.09.1999. – Biuro Informacji i Dokumentacji Senackiej Kancelarii Senatu RP. – Warszawa, 1999. – 16 s.
17. Krajobraz po sasiedzkiej rewolucji // http://tygodnik.onet.pl/0,1211896,druk.html
Автор: Юлія ЩЕГЕЛЬСЬКА
Архів журналу Віче
№12 | |
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата |
Нові F-16 в Україні, зустріч Зеленського і Трампа, відкриття Нотр-Дама: новини вихідних
Трамп не виключив можливість зменшення допомоги Україні
Макрон про Сирію: Варварська держава повалена
Глава дипломатії ЄС пов'язала падіння Асада зі слабкістю Росії та Ірану
Зеленський наполягає на "дієвих гарантіях" миру після розмови з Трампом і Макроном
Зеленський розповів про свою зустріч з Трампом і Макроном
У Єлисейському палаці анонсували тристоронню зустріч Макрона, Трампа і Зеленського
Зеленський прибув до Єлисейського палацу для зустрічі з Макроном і Трампом
Зустріч Зеленського, Трампа і Макрона тривала 35 хвилин
Саміт ЄС обговорить ситуацію в Україні, чекають на Зеленського