Режими нерозповсюдження зброї масового знищення: політика Росії та країн ЄС

Ядерна криза навколо Ірану та Північної Кореї, перспективи оволодіння ядерною зброєю іншими країнами, зокрема з авторитарними й нестійкими режимами, досить реальні можливості отримання зброї масового знищення (ЗМЗ) терористичними організаціями створюють такі загрози не лише регіональній, а й глобальній безпеці, порівняно з якими всі інші виклики та ризики (енергетичні, економічні, екологічні тощо) можуть відступити на задній план. Очевидно, з різних причин, можливо, й кон'юнктурного характеру, у США і республіканці, і демократи надають цим загрозам, передусім кризі режиму нерозповсюдження зброї масового знищення, набагато більшого значення, ніж у країнах ЄС та Росії.

Також очевидно, що зміцнювати режими нерозповсюдження практично неможливо без консолідованих зусиль усіх основних учасників процесу, насамперед членів Ради Безпеки ООН. У цьому сенсі становлять інтерес особливості політики нерозповсюдження Росії та провідних держав ЄС, головно – офіційних членів «ядерного клубу».

Попри актуальність, спеціальних досліджень вітчизняних науковців з цієї проблеми досить мало. Серед російських привертають увагу праці Р. Тимербаєва. У своїх працях він акцентує увагу на створенні і трансформації режиму нерозповсюдження [3, 4]. В. Давидов, В. Ємельянов, О. Арбатов аналізують різні аспекти історії формування й механізму функціонування режиму нерозповсюдження, зокрема розглядяють радянсько-американські відносини. Водночас залишаються аспекти, які потребують детальнішого дослідження через появу нових загроз режиму нерозповсюдження ядерної зброї.

Мета цієї роботи – з'ясувати й порівняти політику Росії та країн Європейського Союзу стосовно режиму нерозповсюдження зброї масового знищення.

Політика нерозповсюдження ядерної зброї передбачає реальні дії. Основні з них: по-перше, виконання вимог ст. 6 Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), відповідно до якого його учасники – ядерні держави «… зобов'язуються в дусі доброї волі вести переговори про ефективні заходи зі скорочення гонки ядерних озброєнь та ядерного роззброєння, а також про договір про загальне та цілковите роззброєння під суворим і ефективним міжнародним контролем»; по-друге, виконання міжнародних угод і зобов'язань, спрямованих на нерозповсюдження та контррозповсюдження зброї масового знищення й засобів її доставки.

Не менш важливими слід вважати також низку інших вимог режимів нерозповсюдження, у тому числі забезпечення надійної охорони об'єктів військової та цивільної ядерної інфраструктури, ліквідацію запасів хімічної та бактеріологічної зброї, прийняття й дотримання законів про експортний контроль над ядерними та ракетними матеріалами й технологіями.

Офіційні документи та заяви керівництва Росії проголошують відданість режимам нерозповсюдження зброї масового знищення, передусім Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Стосовно виконання його статті 6, то процес скорочення ядерної зброї значною мірою залежить від договірних стосунків РФ із США і жодним чином не пов'язаний із політикою Великої Британії та Франції в цій сфері. Починаючи з 1991-го та до грудня 2001-го Росія скоротила свої стратегічні ядерні сили приблизно з 10700 до 4900 боєзарядів, а в 2012 році їх буде не більше 2000. Тактичну ядерну зброю скорочено (з 1991-го й понині) також приблизно вп'ятеро. Але жодних переговорів про контроль над тактичною ядерною зброєю не ведеться. Представники Міноборони й МЗС РФ неодноразово відзначали: перепоною на шляху до такого контролю є американська ядерна зброя в Європі. Проте самі європейські країни цієї проблеми не порушують.

Російські та зарубіжні експерти зауважують часті згадування російськими президентом і міністром оборони (на відміну від лідерів інших цивілізованих держав) про визначальну роль ядерної зброї в забезпеченні безпеки країни. Те саме можна сказати і про ядерну політику Великої Британії, незважаючи на її найбільшу стриманість порівняно з іншими державами – офіційними членами «ядерного клубу». Довгий час британська позиція полягала в тому, аби, за можливості, підтримувати на чотирьох підводних ракетоносцях з ракетами «Трайдент 2» 464 боєзаряди. У липні 1998 року Лондон заявив про свої плани мати не більше 200 оперативно розгорнутих боєзарядів, тобто фактично зменшив свій максимальний оперативно розгорнутий потенціал більш як на 50 відсотків. Разом із тим, пріоритет ядерних сил у забезпеченні безпеки уряд Великої Британії підтвердив у листопаді 2006 року планами виділення до 75 млрд. фунтів стерлінгів на глибоку модернізацію ядерних сил [6].

Франція також скоротила в односторонньому порядку кількість боєзарядів своїх ядерних сил на 15%, засобів доставки – на 50%. На сьогодні вони налічують 348 оперативно розгорнутих боєзарядів. Водночас, на початку 2006 року великий резонанс викликала промова тодішнього президента Ж. Ширака на головній базі атомних підводних човнів ІльЛонг. Він, зокрема, сказав, що керівники інших держав, котрі мають намір використати проти Франції терористичні засоби або ту чи іншу зброю масового знищення, отримають жорстку та належну відповідь. Багато спостерігачів відзначили: глава французької держави вперше, хоча й непрямо, вказав на можливість використання ядерної зброї проти «терористичних держав», проте конкретно котрусь із країн не згадував.

Отже, не бракує причин стверджувати, що за майже 40-річний період існування ДНЯЗ Росія (раніше СРСР), Велика Британія, Франція та США не виконали і продовжують порушувати вимогу ст. 6 Договору про загальне та цілковите ядерне роззброєння. Сам процес скорочення ядерних озброєнь з точки зору його позитивного впливу на режим нерозповсюдження відбувається неприпустимо повільно.

За всієї підтримки режимів нерозповсюдження ядерної зброї вони, вочевидь, не є пріоритетом для Росії. Усупереч офіційним деклараціям, Москва бачить багато інших загроз своїй безпеці, у тому числі від політики США і НАТО. Це чітко відображено в офіційних документах Росії з національної безпеки та військовій доктрині [1]. Головні «порогові» країни (Іран, КНДР), котрі викликають тривогу світової спільноти, не сприймаються в Росії як імовірні противники. Іран стоїть на другому чи третьому місці (залежно від року) як покупець великих партій російських озброєнь, які дозволяють військово-промисловому комплексу виживати, попри скорочення оборонного замовлення. Іран – важливий партнер Росії, регіональна держава, що, певною мірою, врівноважує експансію Туреччини й розширює військову та політичну присутність США в Чорноморсько-Каспійському регіоні.

Північна Корея, безумовно, не має для Росії такого важливого значення, особливо з огляду на дедалі ширшу економічну співпрацю з Південною Кореєю. А втім, Росія підтримала Резолюцію Ради Безпеки ООН, яка засуджувала Північну Корею після проведення ядерних випробувань, хоча під тиском Росії й Китаю з проекту документа було вилучено найжорсткіші положення, зокрема про можливість застосування військової сили.

Велика Британія (разом з Францією та Німеччиною) відіграє важливу роль у наразі безуспішному розв'язанні іранської ядерної кризи, але практично не впливає на врегулювання ядерної проблеми Північної Кореї. Внутрішня політика Лондона стосовно ДНЯЗ, суворий підхід до експортного контролю, накопичений досвід у галузі перевірок скорочень і ліквідації ядерної зброї може певною мірою бути корисним прикладом для інших країн.

Франція прийняла та виконала рішення про демонтаж об'єктів з виробництва матеріалів, що розщеплюються, для виробництва ядерної зброї. Першою запропонувала «нульовий» варіант при розробці Договору про цілковиту заборону ядерних випробувань, ратифікувала протоколи до договорів про створення без'ядерних зон у південній частині Тихого океану (Договір Раротонга), в Африці (Пелиндабський договір) і в Латинській Америці (Договір Тлателолко). Париж пропонує невідкладно укласти договір про заборону виробництва матеріалів, що розщеплюються, та закликає всі держави, котрі ще цього не зробили, приєднатися до Додаткового протоколу про гарантії МАГАТЕ.

Заразом, хоб би якими були односторонні дії Росії та найвпливовіших країн Європи в сфері нерозповсюдження зброї масового знищення, їхній вплив на вирішення питання про ядерне досьє Ірану, Північної Кореї, а також на інших потенційних власників ядерної зброї, практично мінімальний. Ситуацію ускладнюють розбіжності в протидії розповсюдженню зброї масового знищення між провідними країнами, на яких успішно грають лідери Ірану та Північної Кореї.

Деякі позитивні зрушення помітні в спільних діях у рамках Ініціативи зі зменшення загрози (далі – Ініціатива). Нею передбачено перехоплення та огляд транспортних засобів у разі підозри в перевезенні заборонених матеріалів (відповідно до Паризької декларації країн-засновників, вересень 2003 року).

На саміті «вісімки» в Сі-Айленді (США), який проходив у червні 2004 року за участю Росії, був прийнятий План дій «вісімки» з нерозповсюдження, в якому, зокрема, окреслено завдання й у галузі реалізації Ініціативи [5].

На натовській військово-повітряній базі Пратика ді Маре (поблизу Рима) 28 травня 2002 року політичні лідери Росії й Заходу підписали угоду про створення Ради Росія–НАТО навзамін угоди 1997 року (остання дозволяла Росії брати участь в обговоренні лише тоді, як всі члени НАТО узгоджували те чи інше питання), яку РФ не вважала ефективною.

Співпраця по лінії Ради Росія–НАТО здійснюється в рамках робочої групи з питань розповсюдження зброї масового знищення. Оцінюються глобальні загрози нерозповсюдженню, організується обмін інформацією про терористичні загрози, складаються плани спільного патрулювання Середземного моря для зриву спроб терористичних груп перевозити зброю масового знищення та її компоненти.

9 грудня 2004 року на засіданні Ради Росія–НАТО, проведеному на рівні міністрів оборони, ухвалено «План дій» проти тероризму. Ним, зокрема, передбачено розширення та зміцнення співпраці в реагуванні на загрози розповсюдження зброї масового знищення та засобів її доставки, укладання міждержавних угод з метою недопущення терористів до зброї масового знищення та відповідних матеріалів, запобігання загрозам вантажному й пасажирському транспорту. Але загалом у 2004–2005 роках співпраця Росії з партнерами за Ініціативою мала обмежений характер.

Узявши участь у низці колективних заходів, ініційованих іншими країнами, Росія не виступала з пропозиціями проведення навчань або колективних заходів по лінії цієї структури, у тому числі не проводила їх на власній території і в своїх територіальних водах. Однак в урядовому документі «Основи державної політики Російської Федерації в галузі нерозповсюдження зброї масового знищення та засобів її доставки» містяться положення, які вказують на готовність уряду активізувати участь у заходах по лінії Ініціативи. Зокрема, там говориться, що одним із основних напрямів державної політики Російської Федерації в галузі нерозповсюдження зброї масового знищення є «сприяння колективним зусиллям міжнародної спільноти на основі міжнародного права та національного законодавства з запобігання розповсюдженню зброї масового знищення та засобів її доставки» [2].

Таким чином, політика та програми ядерних озброєнь країн ЄС та Росії засвідчують:

1) жодна з країн у своїй практичній політиці й навіть у офіційній риториці не ставить ядерне роззброєння як реалістичну мету;

2) роль ядерної зброї в їхніх військових доктринах не зменшується, а, навпаки, розширюється та набуває різноманітніших форм;

3) США та Російська Федерація більшою мірою, а Велика Британія і Франція – меншою скорочують «надлишки» ядерної зброї, які залишились у спадок від «холодної війни», але при цьому здійснюють мінімально необхідну (США, Франція, Велика Британія) і помірковану (але фінансово недостатньо забезпечену – Росія) політику модернізації та розвитку своїх ядерних сил;

4) у сфері нерозповсюдження ядерної зброї й експортного контролю Велика Британія та Франція проводять послідовнішу та об'єктивнішу політику, тоді як Росія займає досить пасивну позицію;

5) договірно-правові обмеження стратегічних ядерних озброєнь найактивніше підтримує Росія, але її політиці притаманна внутрішня непослідовність. Велика Британія та Франція віддають перевагу одностороннім неконтрольованим самообмеженням;

6) у частині добровільної готовності взяти на себе заходи звітності й верифікації, пов'язані з ДНЯЗ, перше місце посідає Велика Британія, за котрою з помітним відставанням іде Франція. Росія в цьому сенсі ентузіазму не виявляє.

Розбіжності між офіційними ядерними країнами часто використовують так звані порогові країни. Тому відповідальність за кризи режимів нерозповсюдження провідні країни певною мірою мають взяти на себе. Реальні результати на шляху протидії розповсюдженню ЗМЗ можна досягти лише максимально узгодженими міжнародними зусиллями, що часто є проблематичним. Тому лаври за вкрай незначні успіхи, а також наслідки тривалих криз режимів нерозповсюдження ЗМЗ Росія та провідні країни Європи разом зі США повинні з цілковитим правом поділити між собою. Без консолідованих зусиль основних учасників протидії головним викликам і загрозам регіональній і глобальній безпеці вони лише зростатимуть.

Джерела

1. Военная доктрина РФ // Независимая газета. – 2000. – № 74 (2136).

2. Основы государственной политики РФ в области нераспространения оружия массового уничтожения и средств его доставки // www.Rg.ru/2005/05/17

3. Тимербаев Р. К новому соглашению по ограничению ядерных вооружений (о переговорах о запрещении производства расщепляющихся материалов для ядерного оружия) // Ядерный контроль. – 1999. – № 1. – С. 39-46.

4. Тимербаев Р. Режим ядерного нераспространения на современном этапе и его перпективы. – М.: Права человека, 2004. – 456 с.

5. «G8 Action Plan on Nonproliferation», Sea Island, Georgia, June 9, 2004 // http://www.g8usa.gov (accessed January 30, 2005).

6. National Strategy to Combat Weapons of Mass Destruction, Washington, D.C., December 2002 // http://www.whitehouse.gov/news/ (accessed January 30, 2005).

Автор: Ігор КОСЕНКО