Мій батько, дипломат

У нас у гостях – популярний американський журнал «Кругозор», який виходить у Бостоні російською мовою з періодичними україномовними вставками про Україну для членів української громади. Цей матеріал надано журналові «Віче» у рамках творчого обміну.

Оповіді про цю людину в редакційних планах не було. Думка розповісти про нього виникла під час випадкової розмови з одним із наших авторів – відомим ще за часів СРСР журналістом Володимиром Войною. Згадав він про свого батька Олексія Дорофійовича, українського дипломата, що був причетний до витоків подій, які істотно вплинули на хід новітньої історії. У листопаді Олексієві Дорофійовичу Войні виповнилося б 100 років. Неординарна людина, неординарна доля… Утім, краще за його сина ніхто про це не розповість.

Дитинство моє було золоте. Тато був дуже добрий, ніжно кохав маму, я не чув від них жодного брутального слова, хоча й ріс напрочуд неслухняним. Родина не знала злиднів, я з батьками об'їхав усю земну кулю. Неабияк пишався батьком...

Незвичайним було його життя. Український хлопець із бідної родини (батько загинув під час Першої світової, мати віддала сина до дитбудинку), що народився в маленькому містечку Бар Вінницької області, з 13 років почав працювати на цукровому заводі й лише дорослим здобув елементарну освіту. Проте закінчив в Одесі робітфак, а в Москві – Інститут народного господарства. Того року, коли я з'явився на світ, він навчався в аспірантурі за спеціальністю «технологія цукрового виробництва». У тому ж таки інституті імені Плеханова навчалася мама. Ось дивлюся на сімейні фото батьків у молодості: сам у таку вродливу дівчину закохався б! Її батько, мій дід, був членом ВКП(б) з бозна-якого дореволюційного року. Ідеальна радянська родина, цілковита гармонія...

Батько мріяв повернутися додому фахівцем і очолити цукровий завод, на якому починав чорноробом. Одного разу в Москві він познайомив мене зі своїм давнім другом на прізвище Козьол (був ще й третій друг, який рано загинув, на прізвище Капуста, й усіх трьох друзів-українців Плехановка вкупі називала: «Война-Козьол-і-Капуста»). Петро Козьол досяг мети – став директором Мантулинського цукрорафінадного заводу в Москві. Він зі сміхом розповідав, як друзі на трьох придбали одну пристойну пару брюк, у яких по черзі ходили на побачення з дівчатами. Гадаю, батько по-доброму заздрив Петрові: той, директор заводу, не займався політикою. Та хіба був хтось тоді від неї осторонь?

Раптом батько все «перекроїв», вступивши до Вищої дипломатичної школи. Він завжди намагався ставити перед собою найважчі цілі. Закінчивши ВДШ (тоді вона мала назву Інститут з підготовки дипломатичних і консульських працівників), батько отримав призначення в Стокгольм. Його наставницею була Олександра Михайлівна Коллонтай. Аристократка з родини воєнного історика, царського генерала, вона стала революціонеркою, захисницею знедолених жінок. Романтична особистість (згадаймо, приміром, її кохання до Дибенка!). Авторка романів, наукових досліджень, публіцистики, яку вважають теоретиком і глашатаєм світового фемінізму, а її спадщину вивчають в американській вищій школі. За часів Леніна вона очолила «робітничу опозицію», що вимагала надати владу робітничому класові й профспілкам, відібравши в партійних вождів. У катівнях загинули і Дибенко, і її другий чоловік – опозиціонер Пятницький. Дивно: як уціліла сама Коллонтай у ті страшні часи?

У дитинстві мені не раз довелося її бачити. Вона з увагою ставилася до молодого покоління, до дітей співробітників місії, малюків часто садовила до себе на коліна. Пам'ятаю чудовий аромат її парфумів, темну оксамитову сукню «з минулого століття» з великим мереживним коміром. Вона, власноруч перелицювавши щось допотопне (про що розповідає її тодішня найкраща подруга Ізабель Паленсія, дружина військового аташе республіканської Іспанії), створила цю знамениту сукню, у якій підкоряла світовий бомонд.

Про те, чим, окрім посольської рутини, займався мій батько в нейтральній Швеції під час війни, він не мав права нікому казати. Але коли я вивчав шведську мову в Московському державному інституті міжнародних відносин (МДІМВ), викладачка-шведка мені розповіла, що її батько був на батьківщині начальником великого військового аеродрому й товаришував із моїм батьком. Фашистська Німеччина мала в нейтральній державі розгалужену агентуру, тут «схрещувалися» інтриги світових розвідок, і шведи уникали всього, що могло призвести до окупації їхньої країни німцями. У 1942 році батька несподівано вислали зі Стокгольма в Лондон, як «персону нон ґрата». Ми опинилися в Англії.

Батько потім познайомив мене зі своїми друзями, легендарними військовими розвідниками, один із яких воював у Іспанії, був радником республіканського уряду. Його під ім'ям генерала Гольца, котрий навчає головного героя – американця Роберта Джордана підривати мости, з повагою та симпатією змалював Ернест Хемінгуей у романі «По кому б'є дзвін».

Протягом усієї війни батько рвався на фронт, подавав рапорти. Йому відповідали, що на дипломатичній роботі він країні потрібен більше. А коли батько помер, я побачив його військовий квиток. Там сказано, що він – полковник Радянської Армії. Його фронт був невидимим.

***

Рузвельт і Черчілль, лідери антигітлерівської коаліції, погодилися зі Сталіним надати Радянському Союзові не одне, а три місця в ООН, з огляду на великі втрати, що їх зазнали Україна та Білорусія під час війни. Треба було створювати там «органи зовнішніх зносин». Оскільки батько мав такий досвід, йому після повернення додому запропонували вирушити до Києва для організації українського наркомату закордонних справ. Мовляв, ти – українець, тобі й карти в руки...

Батько був надзвичайно радий, бо хотів прислужитися Україні. За лічені дні після визволення Києва він прибув на нове місце роботи. Спершу співробітники наркомату закордонних справ мешкали й працювали в єдиному незруйнованому готелі «Інтурист». Ними командував драматург Олександр Євдокимович Корнійчук. Але згодом із Москви приїхав Дмитро Захарович Мануїльський, і дипломатам виділили будинок на Печерську. (Уже після смерті батька, у 1959 році, я переписував там папери, проходячи дипломатичну практику як студент МДІМВУ.)

Батькові випало брати участь у народженні української дипломатії, виході України на міжнародну арену. У новому наркоматі (пізніше – міністерстві) він, як єдиний професіонал, став правою рукою Д. З. Мануїльського. Той був відомим діячем, колись керував Комінтерном. Останній на настійливу вимогу Рузвельта й Черчілля в роки війни розпустили. Ерудит Мануїльський мав за плечима Сорбонну, яку закінчив, живучи в еміграції в Парижі, знав мови, працював із лідерами світових компартій. Приймаючи рішення, він був досить самостійний і не мусив про будь-яку дрібницю запитувати Москву: Сталін йому довіряв. З позицій сьогодення багато чого в його комінтернівській діяльності видається, я сказав би, зловісним. З пісні слова не викинеш, Сталін знищував комуністичних лідерів безжалісно, і про роль у цій справі Мануїльського легко здогадатися. Однак Київ і нині прикрашає пам'ятник творцеві української дипломатії Дмитрові Захаровичу Мануїльському, вдома та на дачі в якого бував і я з батьками та сестрою. Він умовив батька написати дисертацію: мовляв, стане у пригоді!..

Як відповідальний секретар делегації України батько у квітні 1945 року брав участь у історичній конференції в Сан-Франциско, коли було створено Організацію Об'єднаних Націй, у Генеральних Асамблеях ООН та інших міжнародних зустрічах. Його підпис – підпис України – стоїть під Конвенцією ООН про геноцид і низкою міжнародно-правових документів, що їх підписала Україна та які увійшли в історію.

Під час однієї з перших сесій Генасамблеї в Нью-Йорку було здійснено замах на двох українських дипломатів, й зокрема на мого батька. Про це ми довідалися з повідомлень Бі-бі-сі, й таке пережили... Вижив він чи ні? Батькові пощастило, а його колега Стадник дістав тяжке поранення. Цей прецедент потрапив у підручники з міжнародного права як приклад грубого порушення Віденської конвенції про недоторканність дипломатів.

Є фото, зроблене 1946 року на Мирній конференції в Парижі. По одну руку від батька – В. М. Молотов, по другу – А. Я. Вишинський. Батько виступає (як прийнято в міжнародних організаціях, без шпаргалки), а ліворуч і праворуч від нього сидять... страшні люди! Та про це я довідався набагато пізніше.

Батько був надзвичайно скромною людиною. Матеріальний бік життя для нього не існував. Приміром, від ідеї побудувати дачу він принципово відмовився, вважаючи, що лише «погані комуністи» думають про побут. І нічого після себе не залишив. Мамі призначили 70 рублів пенсії, і ми страшенно бідували. Порядна, вірна, совісна людина, батько щиро вірив у комунізм, самовіддано служив системі. Але згодом і в нього, гадаю, виникли сумніви.

У Міністерстві закордонних справ існувала система ротації, і батька на кілька років послали в Лондон радником посольства. І от, попрацювавши у Великій Британії, він вирішив залишити дипломатичну роботу. Та й мене, шкільного випускника-медаліста, батько відмовляв від вступу до МДІМВу. Він дав зрозуміти, що волів би бачити мене фахівцем у будь-якій галузі, але не дипломатом. Казав, що мої мрії наївні, що співробітники посольств, місій, корпунктів працюють «не в білих рукавичках», а мені «бракує характеру» для роботи, яку вони виконують.

Батько був переконаний, що дипломати мають спілкуватися в країні перебування з представниками ділових, наукових, художніх, профспілкових кіл, товаришувати з ними, поширювати інформацію про те, що відбувається в СРСР. І вивчати те, що насправді відбувається в тій же Англії. Навіщо, казав він мені, тримати штат співробітників, які складають звіти лише на підставі газет, а з людьми не спілкуються. Газети можна прочитати й удома. Контакти з людьми, однак, у дипломатів були мінімальні, тільки за завданням, бо їм не довіряли, за кожним стежили представники «органів»...

Про те, що представництва СРСР нагадують фортеці в облозі, я довідався пізніше, але намагався мені це пояснити й батько. Він вважав, що в повоєнному світі дипломати повинні розширювати коло друзів, а не наживати ворогів. Не розпалювати холодної війни, а зміцнювати довіру. Батько був, напевно, останнім ідеалістом: одна річ – воювати з фашизмом і геть інша – будувати післявоєнний світ.

Хоч би там як, а батько подав рапорт про звільнення з Міністерства закордонних справ. У Москві здивувалися. Коли дипломатів звільняють, сказав йому міністр, вони сприймають це трагічно, але щоб сам хтось пішов… такого не бувало! Батько був непохитний. Хоча й дуже любив свою професію.

 Перейшов на роботу в Інститут історії, де «під нього» створили відділ загальної історії та міжнародних відносин. Історія здавалася батькові важливою справою. Ще працюючи в Міністерстві закордонних справ, уночі, у вихідні, а також під час відпусток він написав дисертацію про боротьбу України за здобуття Індонезією незалежності (до чого він і сам доклав рук: працюючи у відповідному комітеті ООН, опублікував книжку на цю тему). А в Інституті історії закінчував капітальне дослідження про Раду Безпеки ООН, докторську дисертацію. Учні батька, аспіранти зробили неабияку кар'єру. Арнольд Шлепаков став академіком, тривалий час очолював головний науково-дослідний інститут з вивчення міжнародних відносин.

Після смерті Сталіна, коли багато чого в житті змінилося, батькові запропонували посаду представника України при Європейській штаб-квартирі ООН у Женеві. Він дуже з цього радів. На жаль, його бажання повернутися до професії не здійснилося: перший, потім другий інфаркт...

Поховали батька в 1957 році на Байковому цвинтарі.

Він пішов із життя 49-річним. Викриття злочинів Сталіна у хрущовській доповіді про культ особи батько сприйняв як особисту трагедію, котру не зміг пережити. Важко було примиритися з тим, що вірою та правдою служив неправому ділу. Це була трагедія, яку він не зміг пережити.

Його ім'я згадується в енциклопедіях, виданих у Києві та українською діаспорою. Батько міг ще багато зробити, але в... інші часи.

Автор: Володимир ВОЙНА