№24, грудень 2007
Їдучи з Холмів до райцентру Семенівка, не оминути перехрестя
доріг із невеличкою бензозаправною станцією на узбіччі.
На подорожніх, котрі опиняються в цьому закутку Чернігівщини, незабутнє враження справляє не бензозаправна станція, розташована серед заростей диких трав, а хата на протилежному боці шляху. Власне, це й не хата, а залишки колишнього житла, нині покинутого мешканцями.
Від загадкової оселі, колись солідно складеної з дубового бруса, а нині – мовчазного об'єкта з напівпроваленою стріхою, не можна відірвати очей. Важко пояснити, що саме так приваблює в незвичайній і водночас мальовничій споруді.
Ніби руїна, але вікна не побиті; за дбайливо пофарбованою в яскравий зелений колір огорожею – заросле високими травами й кущами подвір'я; на стіні між вікнами – вже трохи прихоплена іржею біла емальована табличка з написом великими літерами: «СЕНЬКО».
Навколо тиша й спокій. Здається, хата – попри очевидність кінця, що підкреслюється жалібними залишками колишньої солом'яної стріхи та шматками старого руберойду на подекуди поламаному решеті крокв, – жива істота. Вона ще не вмерла, ще триває на цьому світі, ще не хоче переходити в потойбічний і намагається щось важливе сказати людям.
Колись хутір називали Піщанка, потім – Сеньків. Нині про цю назву нагадує лише емальована табличка з прізвищем колишнього господаря Миколи Петровича Сенька. Нагадує про сотні тисяч таких хат, які, покинуті господарями, волають до нас пошматованими стріхами: «Отямтеся, люди добрі!»
Мабуть, саме цей голос почули нащадки Михайла Филимоновича Козика. Чепурненький веселий будиночок його родини – майже поряд із хатою Сенька. Дім сяє світлими фарбами, ніби усміхається, зі стрункою ялиною на розі й двома тарілками телевізійних антен на повздовжній і торцевій стінах, із дбайливо прибраним двором, огородженим високим парканом, за яким ген аж до лісу простягається широке поле.
Дві оселі ніби віддзеркалюють наше суперечливе сьогодення. Контраст між спорудами такий разючий, що, здається, вони не лише намагаються розповісти нам про минуле та майбутнє, а й попередити про щось, напоумити людей.
А ось Михайло Козик без порад знає свою справу. Він, до слова, вже вісімдесятирічний, щодня працює на обійсті, порядкує в дворі й навколо, утримує двох корів, дає собі раду й допомагає дітям, знає про всі події в Україні. Вважає, що треба вже перестати отам – на владній горі – «дбати про людей», а дати людям можливість самим потурбуватися про себе. Тоді не знадобиться оголошувати, скажімо, «рік села», бо кожен день і всі роки будуть часом нормального життя, в якому вже не побачиш зруйнованих, покинутих людьми хат.
Автор: Віталій КОРЖ
Архів журналу Віче
![]() |
№7 |
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата |
Ексдержсекретар Трампа розповів, яким може бути його "мирний план" для України
Сікорський про дозвіл Україні бити вглиб РФ: Крапля камінь точить
Як знайти надійний пункт прийому алюмінію в Києві?
Почему опытные туристы выбирают Lowa
Порівняння вісків для виготовлення свічок
Президент Словаччини погрожує Україні через припинення транзиту роснафти
Чехія готує нову ініціативу з постачання Україні снарядів на 2025 рік
Штаб Трампа подав скаргу на Гарріс через передачу грошей із фонду Байдена
Польський міністр назвав вирішення історичних суперечок щодо Волині умовою вступу України до ЄС
Голова Секретної служби США, яка не попередила замах на Трампа, подала у відставку