передплата Українською | In English

№22, листопад 2007

Китайська середньовічна міжнародно-правова думка

Поділитися:

Досліджуючи міжнародно-правові погляди середньовічного Китаю, стикаєшся в науці з низкою проблем. Деякі вчені не визнають міжнародного права в Китаї у стародавній та середньовічний періоди (до XVII–XVIII ст.). Інші визнають розвинуте міжнародне право в стародавньому Китаї, яке, на їхню думку, занепало в середньовіччі. Висновок, що потужної міжнародно-правової ідеології в середньовічному Китаї не було, часто ґрунтувався на фактах політичної історії регіону. У Х столітті Китай втратив свою державну імперську цілісність. Протиборчі царства часто вдавалися до вирішення міжнародних питань воєнними засобами. Відтак дослідники почали стверджувати, що роль Китаю в євроазійському просторі стала мінімальною.

Проте війни з північно-західними нападниками не зменшили ролі Китаю в регіоні. Вони спричинили зміни династій і царств, відцентрові тенденції. Утім, ці зміни не вплинули на інтенсивність міжнародно-правової діяльності Китаю.

Середньовічний Китай мав васальні території на Корейському півострові, в північній Монголії (до Тянь-Шаню), Тибеті й Індокитаї, здійснював посольства в Індію, Візантію, арабський Халіфат, Самарканд і Фергану, до країн Південно-Східної Азії, торгував із багатьма країнами Європи й Азії, укладав договори із західними та північними сусідами.

Можна виокремити три основні чинники впливу Китайської імперії на держави свого субрегіону. По-перше, це політико-економічний і культурний потенціал середньовічного Китаю. То була імперія, яка значно випереджала решту країн субрегіону не лише за розмірами території (яка перекривала сусідам прямий вихід на міжнародні ринки та доступ до північно-західних і південних країн), а й за кількістю населення, темпами зростання економіки, науковими досягненнями, культурою тощо.

По-друге, це особливості міжнародно-правового регулювання держав субрегіону, які внаслідок свого географічного розташування практично всі відносини з високорозвиненими країнами Заходу здійснювали через Китай. Мусульманські країни і згодом Індія сприймалися як суб'єкти іншої, чужої їм культури. Китай притягував розвиненістю міжнародно-правових стандартів й інституцій. Навіть якщо ці стандарти суперечили політичним інтересам держав-сусідів, вони привертали увагу правовою завершеністю, придатністю до будь-яких випадків і відносин. Так, коли не вдавалося досягнути міжнародно-договірного врегулювання, застосовувалася зрозуміла всім сторонам відповідна світоглядна настанова.

Найуразливішою для країн-сусідів у синоцентризмі була концепція санкціонованого Небом статусу китайського правителя, як вищого серед інших на землі. Згідно з нею норми не тільки міжнародної поведінки, а й внутрішнього права інших держав мали відповідати умовам, визначеним китайським імператором. Оскільки лише останній міг визначати міру справедливого, то, здавалося, зникала потреба в самих міжнародних договорах (позаяк не було того правителя, зобов'язання договору з яким імператор не міг би порушити). Усі відносини мали регулюватися китайськими нормами, звичаями й ритуалами. Цих вимог вдавалося дотримуватися здебільшого в китайському придворному дипломатичному церемоніалі чи у відносинах із залежними від імперії сусідами. Різні держави чи незалежні групи людей, які були сусідами Китаю, не завжди дотримувалися норм, заснованих на такому синоцентризмі.

Утім, це не дуже послабило синоцентризм, оскільки Китай брав переконливий реванш у зовнішній торгівлі, як центр науки, інформації, освіти, релігії та культури; китайські досягнення в цих галузях вивчали й прагнули реалізувати інші правителі субрегіону. Конфуціанство, література, мистецтво, політичні та правові ідеї та інституції були їм близькі й зрозумілі. Отже, в субрегіоні, до якого можна віднести території нинішніх Кореї, Японії, Тайваню, В'єтнаму, перемагали китайські політико-правові ідеї та синоцентризм загалом.

Синоцентричний характер міжнародно-правового регулювання розглядався як продовження внутрішнього порядку центральної китайської влади. А територіям, які не погоджувалися з цим, китайський імператор міг надати право керуватися власними нормами, визначивши при цьому ранг правителя (який, утім, ніколи не міг бути прирівняним до китайського титулу).

По-третє (і цей чинник фактично є наслідком перших двох), це утвердження синоцентризму через запровадження в китайському субрегіоні міжнародної (нав'язаної і визначеної Китаєм) системи данини. Фахівці з китайського середньовічного міжнародного права по-різному пояснюють створення системи примусу та переконання іноземних правителів з метою змусити їх сплачувати данину китайському імператорові. Ця система мало чим відрізнялася від відповідних дій, що їх практикували в інших регіонах: відносини покровительства й васалітету, врахування військової могутності держави-покровителя, його економічні переваги, подібність релігійних, правових і культурних інститутів, віддаленість від покровителя тощо.

Особливістю синоцентричного ставлення до системи данини був досконало продуманий механізм визнання наслідків недотримання умов її сплати. Позиція китайського імператора могла полягати в тому, що від несплати данини нічого негативного не трапилося, позаяк збиток від цього невеликий. Або в тому, що це відбулося за згоди імператора чи що народ-неплатник за своєю природою є варварський і тому не розуміє цивілізованих відносин. Або в пошуку компромісної угоди з правителем, який не відправив належної данини. Або у вжитті воєнних чи інших примусових заходів щодо боржника.

У кожному з цих випадків авторитетові імператора нічого не загрожувало, бо він ґрунтувався на засадах даосизму, буддизму чи конфуціанства, які були спільні для регіону.

Складнішим для розуміння особливостей середньовічного міжнародно-правового синоцентризму є другий його компонент – міжнародно-правові погляди й концепції, що розвивалися на неофіційному рівні (хоча згодом могли перейти в ранг офіційної доктрини китайських правителів). Водночас учені припускають, що протягом усього періоду феодалізму (а в Китаї він тривав понад два тисячоліття) правова думка не зазнавала змін порівняно з тим, як це було в стародавню ханську епоху [2, с. 135–136].

Середньовічний Китай – це регіон взаємодії і специфічних форм співробітництва численних царств та імперій, які змінювалися, здійснювали взаємовідносини з різною інтенсивністю. Тому ані конфуціанство, ані даосизм чи буддизм не могли залишатися незмінними або однаково синтезованими в одне вчення протягом двох тисячоліть. У сфері китайської середньовічної правової думки, а надто міжнародно-правової доктрини, зміни відбувалися з не меншою частотою й змістовністю, аніж в інших субрегіонах тогочасних Європи та Азії.

Конфуціанство на більшості історичних етапів розвитку Китайської імперії відігравало стрижневу роль як у філософії, так і в розумінні особливостей міжнародних відносин. Але його вплив на специфіку розуміння міждержавних і міжнародно-правових реалій у різні етапи був різний.

Основоположним постулатом китайської офіційної міжнародно-правової доктрини середньовіччя була ідея «універсальної», «світоупоряджувальної монархії». Вона виникла ще на ранніх етапах китайської державності в епоху Чжоу (ХІІ/ХІ–ІІІ ст. до н.е.). Царство Чжоу виокремилося серед інших, і за його правителем, як найвищим авторитетом у Піднебесній, почали визнавати титул Сина Неба. Це означало, що він панує над «усім, що під Небом», над усіма царствами – як китайським, так і за межами регіону.

Ідеї «світоупоряджувальної монархії», китайського імператора як Сина Неба були особливо актуальні в період Чунь-цю «Весни й осені» (VIII–V ст. до н.е.). Вони найдокладніше відображені в однойменному літописі Конфуція. У період Чжань-го (V–ІІІ ст. до н.е.) з метою правильного розуміння вчення Конфуція випустили тлумачник «Весни й осені». У ньому міститься систематизована база відомостей про міждержавні зносини [3, с. 241].

У період династії Хань (206 р. до н.е. – 220 р. н.е.), коли імперія провадила успішну завойовницьку політику, а централізоване правління зміцнювалося, це вчення стає домінуючим і, врешті, офіційною доктриною.

До шести основних шкіл китайської філософії того періоду (1 – школа світоутворювальних начал «іньянь цзя», 2 – школа вчених, тобто конфуціанство «жу цзя», 3 – «школа Мо Ді» – мо цзя, 4 – школа імен «мін цзя», 5 – школа законів як основний критик конфуціанства «фа цзя», 6 – школа шляху благодаті «дао де цзя», даосизм) додалося чотири нові. Серед них і дипломатична школа «цзун хен цзя» [1, с. 322–324]. Школа дипломатів бере початок від чиновників-посланців.

Основоположниками цієї школи вважалися мандрівні дипломати Су Цінь та Чжан І, які дотримувалися принципово різного бачення упорядкування відносин між китайськими царствами й зазнавали критики конфуціанців [4, с. 95–119].

Попри критику ця школа протрималася до епохи Тан (618–907 р.). Зі світоглядного погляду її прихильники поєднували ідеї різних шкіл – даосизму, легізму й у чомусь навіть конфуціанства. Проте така риса притаманна не лише цій школі. Середньовічна міжнародно-правова думка Китаю розпорошена по різних школах, у яких частково еклектично, а частково свідомо поєднувались ідеї і думки чотирьох головних світоглядних складових: конфуціанства, даосизму, легізму й буддизму. Залежно від реальних обставин міжнародних відносин на перший план виходила та чи інша школа. Або в поєднанні з ідеями іншого напряму.

Зміна династії Хань Трицарством (220–265 р.) призвела до кризи конфуціанства. Утворення трьох царств – Вей, У і Шу, з яких кожне претендувало на перше місце в Піднебесній, а їхні правителі (відповідно Цао Цао, Сунь Цзян і Мо Бей) на титул Сина Неба, негативно вплинуло на подальше утвердження ідеї «світоупоряджувальної монархії». Проте ані згадані царства, ані наступні – Цзінь, Північний Вей, Сун ці, Лян і буквально до імператорської маньчжурської династії Китаю Цін (1644–1911 р.) ніколи не відмовлялися від концепції «світоупоряджувальної монархії». Навіть за умов, коли країна потрапляла в залежність від сусідів.

Водночас і у внутрішньодержавній сфері доктрини та концепції не могли не реагувати на кризові ситуації. Це проявлялося як у боротьбі концепцій і доктрин учених та мислителів, так і у ставленні до офіційної державної міжнародно-правової ідеології. Кризові ситуації в Китаї ІІІ–IV століть призвели до змін у ставленні до конфуціанства. У середовищі самих конфуціанців тривала боротьба між прихильниками «школи текстів старих письмен» та «школи знань нових текстів», а також північної й південної шкіл реформування конфуціанства. Представники всіх згаданих шкіл для ведення взаємної боротьби запозичували нові ідеї з інших напрямів розвитку міжнародно-правової думки: спочатку в легістів, потім у даосистів і буддистів.

У перші століття І тисячоліття н.е. впровадження в життя концепції «світоупоряджувальної монархії» ускладнювалося ще й тим, що китайська імперія ставала дедалі менше схожою на змальований офіційною доктриною етнічно єдиний народ, що має спільні культурні цінності й у такій єдності справляє цивілізаторський вплив на інші народи. Тоді китайське суспільство за етнічними, культурними, релігійними, соціальними та іншими показниками мало відрізнялося від решти, що склалися в інших імперіях євразійського простору.

 За умов кризи концепції «світоупоряджувальної монархії» в аспекті її застосування до зовнішніх зносин значно зростала роль міжнародного договору. Так, у середньовічній китайській міжнародно-правовій думці проявляється вплив міжнародно-договірного чинника на корегування офіційної ідеології.

Не залишалися сталими й неофіційні доктринальні підходи до тлумачення природи міжнародно-правових відносин. Тут періодично змінювалися позиції чотирьох основних ідеологій – конфуціанства, даосизму, легізму та буддизму. Проте конфуціанство завше залишалося актуальним. Багато в чому переважанню конфуціанства протягом століть сприяли його гнучкий, часто надто загальний термінологічно-понятійний апарат, яким оперували його прихильники, здатність краще за інші доктрини пристосовуватися до мінливих міжнародно-правових відносин.

Протягом середньовіччя конфуціанське вчення було впливовим. Але ним не вичерпувалась вся міжнародно-правова думка. Саме ж конфуціанство налічувало в середньовіччі вісім шкіл, а представники різних напрямів розуміння міжнародно-правових відносин далеко не завжди «мирно співіснували».

У III–V століттях конфуціанство дещо втратило авторитет і поступилося даосизму. Згодом почала переважати доктрина буддизму. Але вже в імперії Сун (960–1279) знову зростає популярність даосизму. У цей період збиралися даоські тексти, працювали спеціальні комісії з дослідження й популяризації даосизму. На зразок конфуціанців даосисти створили власний канон. Такі зміни часто стосувалися лише певної частини Піднебесної.

Синологи-правознавці, коли йдеться про вплив даосизму й буддизму на китайську середньовічну міжнародно-правову думку, розглядають ці вчення не відособлено, а в парному контексті: релігійний буддизм і китаїзований буддизм. У такому сполученні головна увага в першому випадку здебільшого приділяється релігійним аспектам, а в другому – факту акультурації. При цьому власне міжнародно-правові аспекти вчення залишаються поза увагою.

Коли ж досліджується вплив буддизму на розвиток міжнародного права й міжнародно-правових поглядів, то розглядається швидше індійський або навіть японський чи бірманський його варіанти, а не власне китайський. Щодо впливу буддизму на міжнародно-правову думку Китаю, то говорять радше про його підпорядкованість постулатам китайської офіційної доктрини. Інші дослідження впливу буддизму на середньовічну міжнародно-правову ідеологію Китаю також свідчать, що він не був досить сильним, таким, як конфуціанство. Учені виокремлюють скоріше суто релігійні аспекти буддизму в Китаї.

У Лао-цзи є низка вирішень принципових аспектів міжнародно-правових відносин Китаю. Їх можна назвати концепцією гармонізації зовнішніх зносин Піднебесної. На основі цих положень протягом кількох століть і відбувалася дискусія даосистів із конфуціанцями. Так, за даосизмом міжнародні спори категорично засуджуються, а згідно з неоконфуціанством вони практично неминучі, бо лише хтось один може бути визнаний Сином Неба. Принциповим положенням даосизму на відміну від конфуціанства є також бажаність існування багатьох дрібних за розміром (населенням, військом тощо) суб'єктів міжнародного права за відсутності між ними ієрархії. Тут саме невеликий розмір і мала військова й політична потужність цих країн мають стати запорукою відсутності серед них найвищого центру.

Представники даосизму на відміну від неоконфуціанців висували жорсткіші вимоги до правителів, які мають посідати владу не за народженням, а відповідно до їхніх здібностей боротися зі злом. Неоконфуціанство дотримувалося традиційного погляду на успадкування престолу.

З огляду на таку різницю в поглядах конфуціанство вже з ХІ століття почало вести активнішу боротьбу з прихильниками даосизму та буддизму. Посилення ролі держави в середньовічному Китаї змушувало їх удатися до легістської аргументації. Зокрема, в легістів вони запозичили погляди на правителя як «господаря людей», здатного керувати державою, тощо.

У міжнародно-правовому плані позиції даосизму й китаїзованого буддизму істотно посилилися в період після III–VI століть. Каталізатором цього вочевидь стали політичний занепад, децентралізація влади, варварські навали й міжусобні чвари. Проте вже з ХІ століття ці напрями правової думки знову почали поступатися конфуціанству. Нова хвиля піднесення цього вчення особливо помітна на початку династії Цін (1644–1911 р.). Іноземне панування знову зробило актуальною проблему відносин Китаю з сусідами. Щоб її розв'язати, почали використовувати положення конфуціанства [2, с. 150]. Прихід європейців у китайський регіон позначився спадом інтересу до китайської міжнародно-правової думки.

 

Джерела:

1. Бань Гу, Хань Шу. Древнекитайская философия. Эпоха Хань. – М.: Наука, 1990.

2. Васильев Л. С. Политическая и правовая мысль средневекового Китая. – В кн.: История политических и правовых учений. Средние века и возрождение. – М.: Наука, 1986.

3. Конфуциева летопись Чунь-цю. Вёсны и осени. – М.: «Восточная литература» РАН, 1999.

4. Сымя Цянь. Жизнеописание Су Циня. Жизнеописание Чжан И // Исторические записки (Ши цзи). – Т. VII. – М.: «Восточная литература» РАН, 1996.

 

Автор: Ольга БУТКЕВИЧ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Останні новини

Шмигаль розповів, які проекти складають потенційні інвестиції в рамках "інвестнянь" Сьогодні, 19 вересня

Урядовці запланували зменшити викиди на 65% до 2030 року Сьогодні, 19 вересня

Уряд схвалив космічну програму Сьогодні, 19 вересня

Франція: скандал з підводними човнами вплине на нову стратегічну концепцію НАТО Сьогодні, 19 вересня

Комітет прибрав з "антиахметівського" законопроекту норму про акциз на ВДЕ електроенергію Вчора, 18 вересня

Профільний комітет рекомендував прийняти "антиахметівський" законопроект Вчора, 18 вересня

Маніпуляції “Газпрому” та “агресивне розширення” Ryanair: головне за 17 вересня 17 вересня

Новини 17 вересня: Ryanair готує експансію в Україні, місія МВФ у вересні 17 вересня

"Наради" на матчі: Коломойський говорив із Вітренком під футбол 17 вересня

Держдеп США: є загроза зриву обіцянки України провести реальну судову реформу 17 вересня